(Анти)корупційна територія або як для НАБУ створюють «недоторканний» простір

Для Національного антикорупційного бюро України створюють такі принципи роботи як повна безконтрольність, вседозволеність та безвідповідальність...

Спостерігаючи за тим, як наша держава протягом останніх двох років проводить антикорупційну політику у формі, перш за все, створення нових антикорупційних органів та наділення їх надвеликими повноваженнями, які протирічать навіть Основному Закону України, витрачаючи на це величезні кошти із державного бюджету, виникає багато питань саме до тих осіб, які ініціювали та керували усім цим процесом, приймали відповідні закони, зокрема «Про Національне антикорупційне бюро», в тому числі із порушенням встановленої процедури, та пропонують і далі додатково розширювати його можливості на шкоду конституційним правам і свободам громадян.

В цілому позитивно оцінюючи саме публічні заклики щодо незалежності Національного антикорупційного бюро України (НАБУ), але, в першу чергу — від вищих органів державної влади і їх впливових високопоставлених посадових осіб (що на практиці в нашій державі навіть уявити собі неможливо), хочу одразу наголосити, що насправді для цього органу створюють такі принципи роботи як повна безконтрольність, вседозволеність та безвідповідальність в частині суворого додержання вимог Конституції та законів України, в т. ч. і кримінального процесуального законодавства, а також  норм міжнародного права, і все це під приводом, начебто, посилення боротьби із корупцією.

Варто нагадати, що, згідно ст. 1 Закону України «Про Національне антикорупційне бюро», НАБУ є державним правоохоронним органом, на який покладається попередження, виявлення, припинення, розслідування та розкриття корупційних правопорушень, віднесених до його підслідності, а також запобігання вчиненню нових.

Водночас ст. 26 цього ж закону передбачає, що контроль за діяльністю Національного бюро здійснюється лише комітетом Верховної Ради України, до предмету відання якого відноситься боротьба з корупцією. Крім того, Директор Національного бюро інформує Президента України, Верховну Раду України та Кабінет Міністрів України з основних питань діяльності Національного бюро та його підрозділів про виконання покладених завдань, в т.ч. і додержання законодавства, прав і свобод громадян.

У відповідності до ст. 8 Закону України «Про прокуратуру» функцію здійснення нагляду за додержанням законів під час проведення оперативно-розшукової діяльності та досудового розслідування Національним антикорупційним бюро України здійснює виключно Спеціалізована антикорупційна прокуратура.

Не дивлячись на те, що керівник Спеціалізованої антикорупційної прокуратури (САП) є одночасно і заступником Генерального прокурора України, законодавці практично вивели його із підпорядкування останньому, чим фактично створили сприятливі умови для зрощування НАБУ і САП та, як наслідок, — їх повної безконтрольності.

Так, попри те, що у відповідності до ч.5 ст. 36 КПК України вищестоящі прокурори мають право своєю вмотивованою постановою доручити здійснення досудового розслідування будь-якого кримінального провадження іншому органу досудового розслідування у разі його неефективності, разом з тим, ця ж норма забороняє навіть Генеральному прокурору України доручати здійснення досудового розслідування кримінальних правопорушень, підслідних НАБУ, іншим органам досудового розслідування. Тобто, цим фактично дозволено детективам Антикорупційного бюро проводити досудове розслідування по підслідним їм справах, а точніше — по будь-яким справах, які вони прийняли до свого провадження, не тільки неефективно, а й на свій розсуд, в т.ч. і упереджено, з порушенням норм процесуального законодавства та прав громадян, що вступає в протиріччя із основними засадами кримінального провадження, перерахованими в ст. 7 КПК України, в т. ч. верховенства права, а відповідно і презумпції невинуватості, законності, рівності всіх перед законом і судом, забезпечення прав і свобод та особистої недоторканності і т.д.

Суттєвою передумовою для можливого створення в НАБУ обстановки вседозволеності та беззаконня є і надання виключно Генеральному прокурору України права скасовувати незаконні і необґрунтовані постанови слідчих та прокурорів Національного антикорупційного бюро України (зверніть увагу навіть на цю непомітну деталь у самій назві прокурора, який, начебто, входить до складу НАБУ, хоча фактично є працівником Антикорупційної прокуратури). Для того, щоб переконатися в недієвості навіть цього чи не єдиного наглядового повноваження Генпрокурора за діяльністю НАБУ, тобто існування «лише на папері», можна уявити ситуацію, коли керівник Антикорупційної прокуратури погоджується (а таке останнім часом відбувається майже регулярно) із законністю постанови детектива НАБУ чи підпорядкованого йому процесуального керівника, яку оскаржує зацікавлена особа, тоді незрозуміло яким чином Генеральний прокурор України, який, до речі, тепер не обов’язково повинен мати юридичну освіту, а тим більше — необхідний стаж роботи в органах прокуратури, зможе перевірити належним чином законність вже прийнятого його нехай і формальним, але, все ж таки, заступником рішення. І тому не дивно, коли в НАБУ слідчими ГПУ було проведено обшуки чи виїмки, з дозволу суду, як емоційно відреагував на це керівник Антикорупційної прокуратури, який повів себе не як наглядовий прокурор за діяльністю НАБУ чи тим більше заступник Генерального прокурора України, а як керівник цього йому піднаглядного Антикорупційного бюро, та навіть, більше того, так би мовити у відповідь — почав у пресі звинувачувати свого фактичного керівника Ю.Луценка у неправомірних діях, причому абсолютно непереконливо.

Взагалі, з такими повноваженнями, які є у НАБУ, в Україні немає жодного правоохоронного органу. Ви тільки вдумайтесь, не дивлячись на своє так розрекламоване призначення боротися із корупцією саме у вищих ешелонах влади, перш за все, серед високопоставлених посадових осіб держави (слід нагадати: народних депутатів України, Прем’єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України, перших заступників та заступників міністрів, голови Національного банку України, його першого заступника та заступників, членів Ради Національного банку України, Секретаря Ради національної безпеки і оборони України, його першого заступника та заступників, державних службовців, посади яких відносяться до 1 і 2 категорії), статтею 216 КПК України надано право будь-якому прокурору антикорупційної прокуратури своєю постановою відносити до підслідності детективів НАБУ будь-яке інше кримінальне провадження у злочинах, передбачених ст.ст. 191, 206-6, 209, 210, 211, 354 (стосовно працівників юридичних осіб публічного права), 364, 368, 368-2, 369, 369-2, 410 КК України, якщо «відповідним злочином було заподіяно або могло бути заподіяно тяжкі наслідки охоронюваним законом свободам чи інтересам фізичної або юридичної особи, а також державним чи суспільним інтересам», тобто навіть тоді, коли названі злочини будуть вчинені будь-якими суб’єктами, не обов’язково високо посадовцями!!!

Абсолютно неприйнятним та таким, що суперечить взагалі самій суті прокурорського нагляду за додержанням законів під час досудового розслідування у формі процесуального керівництва, є також положення вищезазначеної статті КПК України і про те, що детективи НАБУ, «з метою попередження, виявлення, припинення та розкриття злочинів, які віднесені до його підслідності, за рішенням Директора Національного антикорупційного бюро України (що є абсолютно юридично не виваженим) та за погодженням із прокурором Спеціалізованої антикорупційної прокуратури (тобто, будь-яким і не обов’язково її керівником) можуть також розслідувати злочини, які віднесені до підслідності слідчих інших органів»!!!

Таким чином, на практиці виходить, що НАБУ при такій розпливчастій мотивації може прийняти до свого провадження будь-яку кримінальну справу, наприклад, про карманні чи квартирні крадіжки, чи зґвалтування, підслідні органам поліції, до речі, за якими наглядає інший прокурор, без будь-якої його згоди. При цьому, звертаю Вашу увагу на те, що зміна підслідності кримінальних проваджень та їх передача від одного органу досудового розслідування до іншого є складовою саме прокурорського нагляду, що прямо передбачено КПК України, а не складовою повноважень НАБУ, а тому має здійснюватися виключно за рішенням вищестоящого прокурора, але аж ніяк не Директора НАБУ, тобто керівника одного із правоохоронних органів, який, вибачте, навіть не є стороною в кримінальному процесі.

Ще одним підтвердженням формування цілком закритого, безконтрольного правоохоронного, вибачте за такий вислів, «монстра» є і той факт, що тією ж ст. 216 КПК України також передбачено, що у разі встановлення підрозділом внутрішнього контролю НАБУ злочинів, які були вчинені службовою особою Антикорупційного бюро (крім Директора та його заступників), вони також розслідуються детективами цього ж підрозділу, що фактично свідчить про законодавче закріплення так званої «кругової поруки» в цьому відомстві, породжує ті ж корупційні ризики (про які так голосно люблять кричати прихильники цього нового відомства) і створює умови для уникнення працівників НАБУ від кримінальної відповідальності.

Більше того, додатковим важелем переваги детективів НАБУ над слідчими і працівниками інших правоохоронних органів є поєднання ними в одній особі функцій досудового розслідування та оперативно-розшукової діяльності. Це однозначно суперечить як концепції КПК України, так і Закону «Про оперативно-розшукову діяльність», якими відповідні функції правоохоронних органів чітко розмежовані, та порушує основні засади кримінального провадження, зокрема щодо рівності всіх перед законом і судом.

Немаловажливим в цьому сенсі є і той факт, що ні в Законі України «Про Національне антикорупційне бюро», ні в Законі України «Про прокуратуру» немає положень, які б закріплювали конкретну відповідальність тих же керівників НАБУ і САП за недодержання вимог законодавства, в т.ч. і про захист прав і свобод громадян, чи порушення ними своїх професійних обов’язків, що теж в сукупності може сформувати у них почуття до безвідповідальності.

Таким чином, викладене вище законодавче підґрунтя діяльності НАБУ, з його надвеликими повноваженнями, порівняно з іншими правоохоронними органами нашої держави, свідчить про відсутність реального та дієвого контролю, а, тим більше, незалежного (незаангажованого) нагляду з боку Генерального прокурора України як за діями Антикорупційного бюро, так і за діями та рішеннями підпорядкованих йому керівника САП та його прокурорів, чого немає в жодній європейській державі, що створює необхідні передумови для існування в системі правоохоронних органів України непідконтрольних нікому суб’єктів з такими обширними повноваженнями.

І тому, не дивно, що навіть сам Директор НАБУ відкрито заявив про те, що посада Генерального прокурора України для НАБУ має другорядне значення, мовляв, для них, детективів, остання наглядова інстанція – це Антикорупційний прокурор (зверніть увагу, який одночасно є і заступником Генерального прокурора України), а Генпрокурор навіть не може давати їм вказівки з приводу антикорупційних розслідувань. Більше того, про який прокурорський нагляд за оперативно-розшуковою діяльністю та досудовим розслідуванням в НАБУ можна говорити, якщо Генеральний прокурор України навіть структуру і штат антикорупційної прокуратури зобов’язаний погоджувати із директором НАБУ, чого я не знайшов в жодній із судового-правових систем.

Все викладене, на жаль, свідчить про явне, неприховане бажання наших «горе-реформаторів», їх прихильників та наших не зовсім доброзичливих «друзів» із-за кордону обмежити незаангажований (об’єктивний) прокурорський нагляд за проведенням оперативно-розшукової діяльності та досудового розслідування детективами НАБУ, що в майбутньому неминуче призведе до порушень прав і законних інтересів учасників процесу (тим більше, що подібні випадки вже почали набирати поширення в практиці діяльності цього нового правоохоронного органу).

Так, сьогодні вже стало звичним, що майже усі засоби масової інформації ледве не щоденно повідомляють, як НАБУ когось затримало, чи оголосило про підозру, або ж запевнило про «перспективність» розслідування тієї чи іншої корупційної справи, або, не маючи ще вироку суду, вже звинуватило, як словесно, так і у своїх інформаційних повідомленнях ту чи іншу особу у вчиненні кримінального правопорушення, в той час як розслідування ще продовжується та невідомо чи завершиться дійсним притягненням до кримінальної відповідальності, чи тим більше – покаранням підозрюваного чи обвинуваченого. На жаль, не поодинокими є і випадки, коли керівники НАБУ і САП зловживають своїми можливостями доступу до матеріалів кримінальних проваджень і розголошують дані досудового розслідування, які ганьблять людину, принижуючи її честь і гідність, що заборонено законом, і навіть не звертають увагу на те, що за такі дії передбачено кримінальну відповідальність. Зокрема, на офіційному сайті НАБУ нерідко можна знайти оприлюднені процесуальні документи, або інші  матеріали кримінального провадження, як, наприклад, чітко розписані, начебто, схеми незаконного збагачення вже тепер відомого військового прокурора, які носять явно негативний характер для ділової репутації цієї особи, бо він ще не визнаний судом винним у вчиненні цього злочину. Теж саме можна сказати і про публічно «вкинуту» в медіа-простір копію погодженого з прокурором повідомлення про підозру останньому, що взагалі є неприпустимим в правовій державі, тим більше об’єктивно кажучи, що цей процесуальний документ явно побудований на припущеннях.

Окрім цих негативних вже існуючих норм законодавства, які сприяють створенню в нашій державі абсолютно закритого і нікому непідконтрольного правоохоронного органу (можливо, за виключенням лише Президента України, який призначав керівника НАБУ), в недалекому майбутньому можуть з’явитися і інші законодавчі передумови для формування «кругової поруки» цих двох правоохоронних відомств під виглядом і гаслами «боротьби з корупцією».

І тому не дивно, що створена, на мою думку, саме з цією метою Спеціалізована антикорупційна прокуратура (раніше я більш детально аналізував якість і неприйнятність проведеного так званого «конкурсного відбору» прокурорів та їх керівників), яка за законом повинна розташовуватись окремо від службових приміщень Генеральної прокуратури і в той же час (зверніть увагу) може знаходитись і в одному приміщенні із НАБУ, існує практично відокремлено (не тільки територіально) від Генеральної прокуратури України, що взагалі є анахронізмом, враховуючи норми Закону «Про прокуратуру», де чітко зазначено в ст. 1, що прокуратура України становить єдину систему. І тому не дивно, як засвідчили  останні події, САП не стала ні справжнім організатором проводимого НАБУ досудового розслідування, ні забезпечила виконання покладеної на неї функції прокурорського нагляду у формі процесуального керівництва за досудовим розслідуванням в НАБУ, як це прямо передбачено Конституцією, так і КПК України, а перебуває у Бюро фактично, вибачте, «на побігеньках», погоджуючи навіть сумнівні процесуальні документи, підготовлені його детективами (для прикладу, клопотання про обшуки в приміщеннях адвокатських компаній, саме з метою отримання доказів, які доводили або спростовували б причетність адвокатів до конвертації коштів, в той час як у відповідності із законом, обшук проводиться з метою виявлення і фіксації відомостей про обставини вчинення кримінального правопорушення, відшукання знаряддя злочину або майна, яке здобуте в результаті його вчинення; або той же обвинувальний акт по Пасішнику, який суд повернув як такий, що не відповідає вимогам КПК України, і т.д.).

Про створення реальних можливостей для зрощування САП і НАБУ, а відповідно і для послаблення прокурорського нагляду за діяльністю антикорупційних детективів, свідчить хоча б ст. 5 Закону України «Про Національне антикорупційне бюро», яка навіть передбачає участь наглядових прокурорів у складі комісій, що категорично заборонено Законом «Про прокуратуру», утворюваних директором НАБУ, «з метою виявлення питань щодо порушення прав осіб, які співпрацюють із НАБУ».

Але, бажання керівників НАБУ та їх покровителів створити цілком закрите відомство, і не тільки від прокурорського нагляду, а навіть і судового контролю, зростає і надалі. Ідеологи такої явно шкідливої ініціативи і їх депутатські лоббі у Верховній Раді України, при підтримці, на жаль, і Глави держави, вирішили забезпечити НАБУ і своїм, вибачте, «незалежним» Антикорупційним судом, щоб безперешкодно та швидко приймати за зверненням детективів НАБУ будь-які потрібні їм рішення на стадії досудового розслідування,  в першу чергу про одержання згоди на проведення негласних слідчих (розшукових) дій, про обшуки, затримання та взяття під варту, а тим більше –  при розгляді закінчених детективами справ, направлених з обвинувальними актами.

Так, новим Законом України «Про судоустрій та статус суддів», який вступить в силу 30 вересня 2016 року, передбачено вже у 2017 році створення Вищого антикорупційного суду, який здійснюватиме правосуддя, як суд першої інстанції, у справах підслідних НАБУ. Про те, що таким чином хочуть створити найбільш сприйнятливі умови для діяльності цього антикорупційного органу, а не для забезпечення виконання завдань кримінального провадження, як того вимагає ст. 2 КПК України, свідчить і сама заява Директора НАБУ, який вказує, що таким антикорупційним суддям «необхідно надати більші гарантії захисту, ніж просто суддям, які розглядають інші справи». Вибачте, про яку рівність перед законом та справедливість можна говорити у такому випадку? Хіба інші судді не розглядають резонансні чи тим більше суспільно значимі справи, (навіть ті ж справи щодо злочинів на Майдані, щодо ОЗГ, щодо умисних замовних вбивств)? Чому лише антикорупційним детективам, антикорупційним прокурорам та майбутнім антикорупційним суддям повинні надаватись якісь підвищені гарантії захисту?

Більше того, про яку рівність громадян перед законом і судом можна говорити, якщо оскаржити рішення такого «Антикорупційного суду» можна буде лише до новоствореного Верховного Суду, що позбавляє громадян їх права на апеляційне і касаційне оскарження та відповідно звужує зміст та обсяг їх існуючих прав і свобод, що суперечить ст. 22 Основного Закону. А враховуючи ще і той момент, що НАБУ підписало так званий «меморандум» про співпрацю з Вищою кваліфікаційною комісією суддів України і наголосило, що готове навіть «допомогти» в проведенні конкурсу на зайняття вакантних посад суддів до Верховного Суду (як підкреслив А. Ситник — «підставити плече допомоги у цьому процесі»), то майбутні масштаби впливу цього антикорупційного відомства навіть і на цей тепер уже новий Верховний Суд годі й уявити.

З урахуванням викладеного, у мене особисто складається враження, що далі у наших законодавців повинні з’явитись ще кілька «нових» ініціатив для створення необхідних умов для подальшого комфортного існування наших надпотужних антикорупційних органів. Слідуючи такій логіці, тепер потрібно створити і спеціалізовану антикорупційну адвокатуру, яка, бажано, повинна бути розташована в одному приміщенні з НАБУ (для забезпечення її «незалежності»), або краще взагалі заборонити участь адвокатів у захисті підозрюваних та обвинувачуваних у підслідних НАБУ справах. До речі, сигналом для таких побоювань є письмові реакції НАБУ на заяви Національної Асоціації адвокатів по справі Онищенка, де неприховано не тільки висловлені погрози на адресу адвокатської спільноти щодо намірів цього антикорупційного органу і далі продовжувати кримінальні переслідування адвокатів (хоча вони не є суб’єктами, які підпадають під юрисдикцію НАБУ), а навіть і відкрито звинувачено адвоката Андрія Циганкова у причетності до незаконної фіктивної діяльності, що в подальшому не знайшло свого підтвердження. Заяву-роз’яснення НАБУ про відсутність гарантій правової недоторканності у адвокатів при наявності у них «свідоцтв про ведення адвокатської практики» (хоча в дійсності це свідоцтво має іншу назву) адвокатська спільнота сприйняла як свідоме ігнорування закону цим новим правоохоронним органом і тому цілком логічним виявилось те, що слідом за кількома обшуками в приміщеннях адвокатських компаній здійнялась ціла низка протестів на захист професійних прав та гарантій адвокатів, що звичайно не пасує державі, яка прагне отримати безвізовий режим з Європою.

Надалі можливі і законодавчі ініціативи про створення «антикорупційної тюрми», а потім і взагалі про відміну цивілізованого судового процесу по таким справам, який замінять «трійки». Але це вже не смішно, бо сьогодні під явним тиском деякі судді вже не звертають увагу на те, що взяття під варту на стадії досудового розслідування це є не покарання, а лише міра запобіжного заходу (при чому виняткова) до осіб, які ще не визнані винними у вчинені кримінального правопорушення, а є лише підозрюваними; що розмір застави не повинен бути завідомо непомірним для підозрюваного і останнім часом розпочали масово призначати багатомільйонні суми до сплати, аби підозрювані не змогли їх сплатити та змушені будуть утримуватись під вартою.

Ще одним небезпечним в цьому плані сигналом для суспільства щодо майбутніх порушень антикорупційними детективами НАБУ і прокурорами САП прав людини є намагання Антикорупційного бюро отримати право знімати самостійно, без залучення СБУ, інформацію з транспортних телекомунікаційних мереж, тобто прослуховувати телефонні перемовини громадян. Зважаючи на те, що Комітет ВР з питань запобігання і протидії корупції та Головне науково-експертне управління ВР якось підозріло безперешкодно погодили такий законопроект і не навели жодного заперечення чи ризику таких законодавчих змін, хочеться звернути увагу цих авторитетних органів ВР і всіх народних депутатів, суспільства та ЗМІ, що такі зміни направлені, перш за все, на чергове обмеження прав людини, що є порушенням Конституції України (ст.ст.21,22).

Тому, на мою думку, надавши це право і детективам НАБУ, які, вибачте, мають свою Антикорупційну прокуратуру,  для яких буде створено відповідно і «свій», так би мовити, Вищий антикорупційний суд, рішення про прослуховування будь-якого «необхідного суб’єкта» неминуче будуть прийматись швидко та безперешкодно, як це сьогодні, до речі, на жаль, робить і частина апеляційних суддів, будучи заляканими, в тому числі і судовою реформою. Тому, маючи таку систему погодження потрібних рішень: свій детектив, свій прокурор і свій суддя, втрутитись і перевірити їх законність та попередити можливі порушення прав людини та громадянина буде вкрай важко, або навіть неможливо.

Про ймовірність таких порушень конституційних прав громадян зі сторони НАБУ вже сьогодні свідчить той факт, що у ЄРДР зареєстроване кримінальне провадження щодо незаконного отримання інформації детективами НАБУ із каналів зв’язку і за цим фактом ГПУ проводить досудове розслідування. Варто також врахувати, що деякі високопосадовці і політики у своїх публічних інтерв’ю теж повідомляли, що НАБУ, начебто, прослуховує їхні телефони, тим самим порушуючи конституційні права. Так, той же військовий прокурор Констянтин Кулик заявляв, що НАБУ прослуховувало його на протязі півроку, після чого публічно, без його згоди, оприлюднило ці розмови, чим, на його думку, вчинило окремий злочин.

Таким чином, на практиці усі ці надані надмірні повноваження у сукупності з чинними правовими нормами щодо безконтрольності та безкарності працівників НАБУ можуть перетворитись в корупційну складову, а при необхідних політичних умовах – і в перетворення НАБУ в орган переслідування політичних опонентів (тих же опозиційних народних депутатів) та неугодних тій чи іншій діючій владі осіб, і не важливо, які будуть прізвища в керівників НАБУ чи Антикорупційної прокуратури. А враховуючи також і те, яким поспіхом та за якими критеріями були сформовані нові правоохоронні органи, зокрема НАБУ і САП, та беручи до уваги заяви наших «реформаторів», які наголошують на такому ж «конкурсному» відборі і суддів до Антикорупційного суду, сподівань на реальний суворий контроль за діяльністю НАБУ і Антикорупційної прокуратури майже не залишилось. Як справедливо останнім часом наголошують у ЗМІ, Антикорупційне бюро, на жаль, не стало тим незалежним і справедливим органом, на який розраховувало суспільство, відомство виявилось черговим каральним «інструментом», причому не для справжніх корупціонерів у вищих ешелонах влади, а для переслідування лише беззахисних чиновників, правоохоронців та суддів. Для прикладу, цілком справедливо деякі експерти вказують на відсутність в їх провадженні кримінальних справ не тільки відносно високопосадовців, перерахованих в п.п. 1 і 2 п. 1 ч.5 ст. 216 КПК України, а і, в першу чергу, за фактами вчинених ними розкрадань бюджетних коштів в особливо великих розмірах, тим більше у складі організованих злочинних груп або ще краще — злочинних організацій. На превеликий жаль, наголошу ще раз, Генеральна прокуратура, яка по суті повинна перебувати на самій вершині захисту прав і свобод людини і громадянина, особливо на стадії досудового розслідування позбавлена реальної можливості в порядку нагляду скасувати незаконні рішення детективів НАБУ та антикорупційних прокурорів, оскільки законодавець надав НАБУ усі гарантії ухилення від будь-якого нагляду чи контролю за дотриманням законності. І ця ситуація погіршується, а зі створенням Антикорупційного суду і надання НАБУ права самостійно прослуховувати телефони, що цілком ймовірно, враховуючи тенденцію до подальшого намагання розширювати і без того надвеликі повноваження Антикорупційного бюро, це може призвести до дуже невтішних наслідків, які підриватимуть основи держави, провокуватимуть «війни» різних відомств, і не тільки між НАБУ і Генеральною прокуратурою, де можливості останньої значно обмежені, а в послідуючому — між НАБУ і Державним бюро розслідувань (ДБР), яке буде більш потужним по своєму кадровому складу (у всякому випадку так вбачається із Закону), матиме аналогічні процесуальні та оперативні можливості (виявлятиме і розслідуватиме злочини, вчинені керівництвом і детективами НАБУ (окрім корупційних), а також свій підрозділ фізичного захисту. Тому, без посилення наглядових повноважень, перш за все, Генерального прокурора України за діяльністю НАБУ і САП, а згодом  і ДБР, подібні війни цих штучно створених незалежних відомств можуть призвести в майбутньому ще до більш серйозних протистоянь, що суттєво підірве основи держави і заподіє шкоду виконанню покладених на них функцій.

Разом з тим, в черговий раз, хочу наголосити, що аналогу такої антикорупційної системи, яка створюється в Україні, немає в міжнародній практиці. Порівняльний огляд різних моделей спеціалізованих інституцій, які покликані боротись з корупцією, дозволяє зробити аналіз за основними функціями, виділивши такі типи існуючих антикорупційних відомств:

— багатоцільові агентства, які мають правоохоронні повноваження та превентивні функції;

— служби боротьби проти корупції в структурі правоохоронних органів;

— інституції із запобігання корупції, розроблення політики і координації дій, які не мають повноважень правоохоронних органів.

Так, модель багатоцільових органів з правоохоронними повноваженнями являє собою найяскравіший приклад універсального підходу до вирішення проблеми боротьби із корупцією – поєднання у межах однієї установи превентивної і репресивної функцій. Органи, які належать до цього типу, виконують такі завдання: розробляють політику у сфері попередження корупції, здійснюють аналітичну діяльність, допомогають в запобіганні корупції, взаємодіють із громадянським суспільством, займаються інформуванням, моніторингом та одночасно з цим проведенням досудового розслідування. Слід зазначити, що у більшості випадків кримінальне переслідування є відокремленою функцією і залишається закріпленою за органами прокуратури, що зроблено для забезпечення системи стримувань і противаг, тобто задля уникнення ситуації можливого зосередження повноти влади в руках якого-небудь державного органу (з огляду на те, що спеціалізовані органи вже наділені широкими повноваженнями та є відносно незалежними).

Цю модель прийнято ідентифікувати з Незалежною комісією проти корупції Гонконгу і Бюро з рослідування корупційної діяльності Сінгапуру. Для наглядності, зауважу, що Бюро з розслідування корупційної діяльності у Сінгапурі виконує лише повноваження по проведенню розслідувань корупційних правопорушень, в той же час як повноваження з кримінального переслідування зберігаються виключно за Генеральним прокурором, а відправлення правосуддя — за судами. За цією моделлю, найбільш успішно були створені і функціонують антикорупційні органи і у Литві (Спеціальна служба розслідувань), Латвії (Бюро із запобігання і боротьби проти корупції), Новому Південному Уельсі, Австралії (Незалежна комісія проти корупції), Ботсвані (Директорат боротьби проти корупції та економічними злочинами) та Уганді (Генеральний інспектор Уряду). Оскільки найбільш схожими із цього списку до нашої правової системи є європейські країни, а саме Литва та Латвія, та враховуючи те, що наші детективи НАБУ мають наміри (у всякому випадку декларують) по перейманню досвіду роботи у антикорупційних органів саме цих країн, хочу звернути увагу на декілька моментів функціонування їх закордонних колег. Так, Латвійське Бюро із запобігання і боротьби проти корупції є органом державного управління, який може здійснювати діяльність з розслідування злочинів у сфері боротьби, запобігання корупції та контролю за фінансуванням політичних партій (основна їх діяльність). Згідно Закону «Про Бюро із запобігання і боротьби проти корупції» та Кримінально-процесуального кодексу Латвії, службовці такого Бюро можуть, зокрема, проводити розслідування за зверненням Генерального прокурора; розслідування кримінальних правопорушень, пов’язаних із фінансуванням політичних партій, проводиться лише під наглядом прокурора, а після завершення досудового розслідування Бюро направляє справу до Генеральної прокуратури Латвії з проханням розпочати кримінальне переслідування. Не зважаючи на те, що цей антикорупційний орган вважається незалежним та підзвітним Прем’єр-міністру країни, він не відмежований від їх Генеральної прокуратури та не має абсолютної безконтрольності.

В свою чергу, у Литві діє багатоцільовий орган по боротьбі з корупцією –Спеціальна служба розслідувань, яка, згідно Закону «Про спеціальну службу розслідувань», вважається державним правоохоронним органом, підзвітним Президентові і Сейму і здійснює виявлення та розслідування злочинів, пов’язаних з корупцією, а також розробляє та впроваджує заходи, спрямовані на запобігання корупції. Досудове розслідування корупційних справ проводиться під наглядом прокурора Департаменту організованої злочинності та корупції у складі Генеральної прокуратури, який фактично відкриває таке провадження і керує досудовим розслідуванням. Справи про корупцію розглядаються звичайним кримінальним судом у тому ж порядку, що й інші злочини. Відповідно, відмінність у розслідуванні і кримінальному переслідуванні правопорушень у сфері корупції полягає не в спеціальних повноваженнях головних учасників процесу, як це активно впроваджують в Україні, а лише у спеціалізації інституцій, на які покладено завдання з виявлення і розслідування правопорушень, пов’язаних із корупцією, і пред’явлення обвинувачення.

Наступною моделлю є служби боротьби проти корупції в структурі правоохоронних органів. У рамках цієї моделі існують різні форми спеціалізованих органів, які можуть створюватися в системі поліцейських органів, або в системі органів прокуратури.  До речі, у деяких країнах усі три функції (правоохоронна, превентивна та просвітницька) об’єднуються в рамках одного відомства. Ця модель є, мабуть, найпоширенішою у країнах Західної Європи. Прикладами є Норвегія (Норвезьке національне управління з розслідування і кримінального переслідування злочинів у сфері економіки і навколишнього середовища, яке поєднує в собі функції спеціального поліцейського відомства та органу прокурорської служби і підпорядковується відповідно Директоратові поліції і Генеральному прокурору), Бельгія (Центральне управління боротьби проти корупції, яке розпочинає виконання своїх завдань лише за розпорядженням прокуратури і не діє за власною ініціативою; підзвітне Головному начальнику судової поліції), Іспанія (Спеціальна прокурорська служба з припинення економічних злочинів, пов’язаних з корупцією, яка є структурним підрозділом Державної прокурорської служби, керівник якої призначається за поданням Генерального прокурора і зобов’язаний повністю йому звітувати по всім справам), Хорватія (Управління з припинення корупції та організованої злочинності, яке є автономною службою кримінального переслідування в структурі Генеральної прокуратури, де директор і спеціальні прокурори призначаються на посаду відповідно Генеральним прокурором), Румунія (Національний антикорупційний директорат, який, як орган кримінального переслідування, здійснює свою діяльність у межах підзвітності, як і інші органи прокуратури Румунії), Великобританія (Бюро боротьби проти шахрайства в особливо великих розмірах, директор якого призначається на посаду і підзвітний Генеральному прокурору). До цієї категорії також входять відділи внутрішньої безпеки – підрозділи правоохоронних органів з вузькою юрисдикцією виявлення і розслідування корупції серед своїх співробітників. Можна навести два характерні такі приклади – у Німеччині (Департамент внутрішніх розслідувань) та Великобританії (Загін боротьби проти корупції в поліції метрополії). Зауважу, що всі ці  органи діють в структурі інших вже діючих правоохоронних органів, чи то прокуратури, чи поліції, і відповідно підконтрольні та підзвітні Генеральному прокурору чи Головному поліцейському.

Таким чином, ще раз заявляю: у світлі вимог міжнародних стандартів, однією з найважливіших і обов’язкових рис спеціалізованих органів по боротьбі з корупцією є не повна незалежність від судового контролю і прокурорського нагляду, як це нав’язується в Україні, а достатній рівень організаційної і операційної автономії, гарантованої інституційними та юридичними механізмами, спрямованими на попередження неправомірного політичного втручання, а також забезпечення «попереджувальної слухняності» інституцій. Тобто, під такою незалежністю в Європі розуміють, насамперед, деполітизацію антикорупційних інституцій. Але, жоден державний орган не може користуватися повною незалежністю, особливо якщо він наділений слідчими повноваженнями, що передбачають обмеження прав осіб. Усі світові органи з боротьби проти корупції залежать та є підзвітними певній владі і лише дуже небагато з них мають конституційний статус, еквівалентний статусу судових органів або омбудсмена (до речі, такий рівень незалежності не вимагається і не рекомендується міжнародними стандартами). Більше того, міжнародні експерти наголошують, що спеціалізований антикорупційний орган має бути інтегрований до існуючої системи стримувань і противаг, яка є визначальною для демократичної форми правління. Зокрема, пояснювальна доповідь до Кримінальної конвенції про боротьбу проти корупції правильно зазначає, що «незалежність спеціалізованих органів з боротьби проти корупції не повинна бути абсолютною. У дійсності, їхня діяльність має, по можливості, бути інтегрована і здійснюватися у співпраці з органами поліції, виконавчої влади і прокуратури. Рівень незалежності цих органів має бути достатнім для належного виконання ними своїх функцій і знаходитися під наглядом судових та прокурорських органів».

Окрім цього, якщо ж спеціалізовані прокурори існують у міжнародній практиці як окремі підрозділи чи навіть автономні установи (нам до такої моделі ще треба дорости), то про існування аналогічного Антикорупційного суду немає згадки в жодній країні світу, ця практика являється новою для нашої правової системи, а тому, цілком передбачувано може створити небезпечне підгрунття для масового порушення прав і законних інтересів громадян, суспільства і держави.

З урахуванням викладеного, рекомендую нашому вищому законодавчому органу і Президенту України якомога швидше розробити потрібні зміни до профільних законів «Про прокуратуру», «Про Національне антикорупційне бюро» та КПК України з метою усунення явних недоліків у їх діяльності, та вжити всіх необхідних заходів для існування на практиці реальної системи стримувань і противаг, яка притаманна демократичній формі управління, посиливши прокурорський нагляд за діяльністю НАБУ з боку, перш за все,  Генерального прокурора України, як найвищої посадової особи державного органу, на який Конституцією України покладено обов’язок як по організації, так  і по процесуальному керівництву досудовим розслідуванням, яке проводиться всіма, без виключення, правоохоронними органами нашої держави і таким чином ліквідувати ті норми законодавства, які провокують «війни» між правоохоронними відомствами, що загрожує існуванню нашої держави, тим більше в нинішніх кризових умовах, пов’язаних в тому числі і з війною на Донбасі.

Екс-заступник Генерального прокурора України,

заслужений юрист України, адвокат

О.В. Баганець