Міфи нового КПК

... Окремі позитивні моменти не можуть нівелювати ті норми КПК 2012 року, які створюють передумови для зловживань з боку слідчого і прокурора та можуть призвести до грубого порушення прав та законних інтересів осіб і як результат – до порушення основних завдань кримінального судочинства.

Міфи нового КПК

В «Юридичному віснику України» № 6 (919) за 9 – 15 лютого 2013 року опублікована стаття Олександра Банчука, експерта Центру політико-правових реформ, кандидата юридичних наук, під назвою «І знову про «проблеми» нового КПК». У цій статті автор розмірковує над фактами, викладеними у нашій попередній статті, опублікованій у «Юридичному віснику України»  № 3 (916) від 19 – 25 січня 2013 року під назвою «Міфи і реальність за новим КПК».

Скасування дослідчої перевірки та інституту порушення кримінальної справи

Ознайомившись із вказаною статтею, відразу кидається у вічі надмірна поверховість суджень автора, який умисно чи в силу інших причин не проаналізував порушені нами в попередній публікації проблеми, особливо в частині практичного застосування нових норм Кримінального процесуального кодексу 2012 року.

Викладену позицію О. Банчука, неможливо залишити поза увагою, тому що вона явно помилкова і може ввести в оману читачів такого шановного юридичного видання, як «Юридичний вісник України». Так, намагаючись спростувати наші твердження про пагубність скасування дослідчої перевірки та інституту порушення кримінальної справи, що неминуче призведе до реєстрації анонімних заяв  про злочини, автор заявляє, що«вони (тобто анонімні заяви) в кодексі не передбачені». Проте проблема полягає не в тому, чи є в Кодексі правова норма про неприйнятність анонімних звернень чи ні, а в тому, що анонімні звернення про вчинення злочину були завжди і напевно будуть і надалі. У той же час, за вимогами попереднього кодексу кримінальні справи  порушувались лише після проведення дослідчої перевірки і лише тоді, коли встановлювались достатні дані, які вказували на наявність ознак злочину. Зараз же, відповідно до п.п.1 п.3.1. Єдиного реєстру досудових розслідувань, затвердженого наказом ГПУ № 69 від 17.08.2012, внесення до Реєстру відомостей про заяву чи повідомлення про вчинені кримінальні правопорушення здійснюється у термін, визначений ч. 1 ст. 214 КПК, тобто не пізніше 24 годин після подання заяви. Під цим розуміється, що в цей строк, за наявності сьогоднішньої кількості заяв і повідомлень про злочини, фізично неможливо з’ясувати, чи відповідає дійсності особа заявника та чи писала вона таку заяву.

Щодо закиду О. Банчука про те, що «формалізованість початку розслідування (за старим КПК) не зупинила від сталінських репресій мільйони наших співвітчизників», хотів би відповісти, що доля цих людей на той час залежала не від формалізованості початку розслідувань, а від рішень представників влади – конкретних осіб, що перебували на службі в судах та каральних (а не правоохоронних) органах, які без будь-яких доказів вини або на підставі сфальсифікованих ними ж доказах визнавали цих людей винними у вчиненні тих чи інших злочинів. У зв’язку з цим вважаю за необхідне нагадати, що інститут судового оскарження постанови про порушення кримінальної справи запроваджений в Україні Законом № 462-V (462-16) від 14.12.2006, а не за «сталінських часів», і за не повних шести років свого існування поновив права не однієї безвинної особи. Це можна легко перевірити лише проглянувши в Інтернеті відкритий для громадськості Єдиний державний реєстр судових рішень.    

Можливості сторони захисту

Далі, О. Банчук вчергове намагається переконати юридичну спільноту та інших читачів видання в тому, що сторона захисту, начебто, отримала надзвичайно широкі можливості у новому кримінальному процесі. При цьому навіть наводить чотири приклади таких, на його думку, «нових можливостей».

Так, зокрема, автор зазначає, що сторона захисту отримала «нові можливості» у вигляді права на заявлення: - «клопотання про здійснення судового виклику особи для проведення її допиту (глава 11)», - «клопотання перед суддею про отримання доступу до речей і інших документів, які перебувають у інших осіб (глава 15)», - «клопотання перед суддею про допит свідка, потерпілого під час досудового розслідування (ст.225)».

На нашу думку, нічого нового в цьому немає, оскільки, відповідно до п.3 ч.1 ст. 263 КПК 1960 року, в редакції закону № 2533-ІІІ (2533-14) від 21.06.2001, в судовому засіданні підсудний теж мав право заявляти будь-які клопотання, у тому числі і щодо виклику в судове засідання осіб для їх допиту як свідків, просити суд про приєднання до справи документів тощо. Цими правами активно користувались підсудні, заявляючи суду відповідні клопотання, які розв’язувались судом відповідно до вимог ст.296 або ст.317 КПК 1960 року. Аналогічні права були у підозрюваного, обвинуваченого та їх захисника і на стадії досудового слідства (ст.43, 43-1, 48, 142, 221 КПК, 1960).

Щодо твердження автора про «нові можливості» сторони захисту у вигляді «самостійно залучати експертів або клопотати перед слідчим суддею про проведення експертизи (ст.ст. 223, 244)», то він не зміг спростувати наших тверджень про те, що законодавець не передбачив у такому випадку обов’язку сторони обвинувачення направити експерту оригінали матеріалів (документів, речей), які є в єдиному екземплярі та містяться в кримінальному провадженні, для проведення експертизи за ініціативою захисту, бо у захисту, згідно з вимогами нового КПК (на відміну від попереднього) можуть бути лише копії, по яких жодна незалежна експертна установа навіть не приступить до проведення будь-якої експертизи. По-друге, право заявляти такі клопотання було передбачено і у попередньому КПК, хоча слідчий (прокурор), як раніше, так і зараз, не зобов’язаний задовольняти будь-яке клопотання сторони захисту. У цьому плані я вдячний своєму опоненту за те, що він дослівно вказав наступне, цитую: «Зобов’язати слідчого виконувати всі клопотання захисту є невиправданим. Якщо він (слідчий) не вважає з тактичних міркувань за необхідне провести певну слідчу дію, для чого змушувати його це робити?».Тобто, тим самим автор обґрунтовує особисто закладену в нормах нового КПК нерівність сторін у кримінальному процесі (сторони обвинувачення і сторони захисту). З цього приводу у мене напрошується запитання: невже автор не розуміє, що слідчого необхідно змушувати виконувати клопотання захисту, які направлені на доведення невинуватості особи, бо це є обов’язок слідчого і прокурора (ст. 9 ч.2 КПК 2012 року)?

Доступ до матеріалів кримінального провадження

Також не можу погодитись із твердженням автора про те, що «можливість доступу захисту до матеріалів на будь-якій стадії провадження, передбачена ч.1 ст.221 КПК, є лише додатковим механізмом забезпечення права підозрюваного знати зміст підозри».

Чи можна вважати цю норму демократичною, якщо таке рішення залежить не від обов’язку слідчого (прокурора) надати ці матеріали, а від їх бажання, бо вони, відповідно до змісту цієї норми, можуть відмовити стороні захисту показати їх, якщо будуть вважати, що ознайомлення з тими чи іншими матеріалами може зашкодити досудовому розслідуванню.

До речі, аналогічну стурбованість щодо цієї норми нового КПК висловили і експерти Ради Європи, які у п.112 Висновку щодо проекту Кримінального процесуального кодексу України, Страсбург, 2 листопада 2011 (TEJSU project), вказали, що «якщо розкриття змісту матеріалів і доказів, зібраних під час досудового слідства, проводиться тільки після його завершення, достатнім чином запровадити змагальність у процес не можна. Щоб підозрюваний чи обвинувачений міг брати достатню участь у зборі доказів, він мусить мати доступ до документів ще під час проведення досудового розслідування, якщо тільки відкриття не завдасть шкоди результатам і ефективності розслідування». У зв’язку з цим експерти Ради Європи пропонували змінити цю норму. Також, на наше переконання, визначати, чи завдасть ознайомлення сторони захисту шкоди результатам і ефективності розслідування, повинен суд, а не аж ніяк зацікавлені особи: слідчий чи прокурор.

Лише намаганням відвернути увагу читачів видання («Юридичний вісник України») від порушення закладеного в ст. 22 цього Кодексу принципу змагальності є твердження автора про те, що «застосування до підозрюваного заходів забезпечення провадження і запобіжних заходів є неможливим без надання стороні захисту копій матеріалів, якими обвинувачення обґрунтовує своє клопотання до суду. У такий спосіб захист протягом провадження буде мати всі необхідні матеріали й без подання спеціального клопотання до слідчого, прокурора». Змушений не погодитись із таким твердженням. Як засвідчує адвокатська практика, для належного захисту підозрюваного в останнього та його захисника повинен бути доступ до всіх без виключення матеріалів кримінального провадження (може, за винятком матеріалів щодо застосування заходів безпеки щодо осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві). Висновок про те, що сторона захисту зможе, начебто, отримати всі матеріали кримінального провадження шляхом ознайомлення в суді із клопотаннями сторони обвинувачення, що подані до суду (клопотанням про обрання запобіжних заходів), є просто наївним і далеким від реального життя. Насправді, як свідчить практика, клопотання сторони обвинувачення до суду містять, як правило, одні й ті ж «вирвані» із всього провадження матеріали, які жодним чином не будуть свідчити про достатні підтвердження невинуватості підозрюваного або навіть будь-які сумніви у висунутій підозрі.

Хіба вже не є підтвердженням декларативності нової норми КПК про наявність можливості сторони захисту на будь-якій стадії досудового слідства ознайомлюватись із матеріалами кримінального провадження, ситуація, яка склалась на сьогодні у справі щодо одного з опозиційних політичних лідерів, коли, після повідомлення керівником Генеральної прокуратури України про закінчення досудового слідства, захисникам не були надані всі матеріали кримінального провадження, мотивуючи тим, що ознайомлення з ними може зашкодити досудовому слідству? Хіба це є рівність сторін у процесі? Про яку шкоду досудовому слідству можна говорити, якщо воно закінчене?

Залучення захисника для проведення окремої процесуальної дії

Автор також стверджує, що не є «проблемою» для підозрюваного наведені мною положення ст. 53 КПК (залучення захисника для проведення окремої процесуальної дії).

Тому змушений ще раз нагадати, що, на нашу думку, норми цієї статті сконструйовані таким чином, що повністю позбавляють підозрюваного передбаченого ст. 59 Конституції України права вільного вибору захисника. Більш того, в ст. 53 КПК не передбачено, за скільки часу сторона обвинувачення повинна попередити підозрюваного (обвинуваченого) про проведення слідчих дій, до участі в яких необхідно залучити захисника, а також не зазначено час, який надається йому для запрошення іншого захисника, що відкриває прямий шлях до зловживання цим правом стороною обвинувачення.

При цьому, О. Банчук визнає, що такі «виклики та повідомлення повинні відбуватись, як правило, не пізніше ніж за три дні до призначеного дня. Якщо лише завчасно повідомлений захисник не з’явився для проведення процесуальної дії, тоді сторона обвинувачення, суд мають залучити іншого захисника за допомогою». Проте і в цій ситуації автор чомусь замовчує, що загальне правило викликів та повідомлень, передбачене главою 11 цього кодексу, зовсім не стосується випадків, для яких застосовується положення цієї статті. Відповідно до ч.1 ст.53 КПК захисник для проведення окремої процесуальної дії залучається «виключно у невідкладних випадках». Поняття «невідкладні випадки» – це такі випадки, коли є потреба у проведенні «невідкладної» процесуальної дії за участю захисника. Невідкладна слідча дія може тлумачитись як така, що не може бути відкладена навіть на наступний день, а не на «три дні», як про це «мріє» автор.  

На моє переконання, виклик захисника «на одну дію» навіть через систему безоплатної правової допомоги, що запроваджується зараз, не вирішує цієї проблеми, оскільки, без знання адвокатом матеріалів справи, а також без узгодження із підозрюваним стратегії та тактики захисту, такий захисник лише створює видимість додержання права підозрюваного на захист. Тим більше, що з цими моїми доводами погоджується і автор, який у коментарі визнає «можливість сторони обвинувачення маніпулювати вибором захисника». Як людина із великим практичним досвідом, я переконаний, що органи досудового слідства, за відсутності прокурорського нагляду, будуть зловживати таким своїм правом.

Окрім того, автор замовчує стурбованість цією нормою КПК експертів Ради Європи, які в п. 129 Висновку щодо проекту Кримінального процесуального кодексу України, Страсбург, 2 листопада 2011 (TEJSU project), серед іншого, зазначили, що «у справді нагальних випадках (і не тільки, щоб уникнути незручностей) нормою, якщо призначений обвинуваченим адвокат не з’являється, має бути відкладення відповідних процесуальних дій і попередження захисника щодо його можливої відповідальності за будь-яке нез’явлення без вагомих причин. Якщо ж дію аж ніяк не можна перенести на інший день, то, як правило, захисник, що відповідає за справу, посилає замість себеадвоката, що працює разом з ним в одній структурі, або іншого надійного адвоката».При цьому, на думку експертів Ради Європи, будь-які висновки щодо термінового характеру «окремої процесуальної дії» має робити судовий орган, а не прокурор і слідчий, як це передбачено в ч.1 ст.53 КПК. Також, у п. 122 цього Висновку експерти Ради Європи вказали, що терміновість не є підставою для обмеження основоположного права обвинуваченого на призначення захисника за власним вибором, а тому вони вважають, що положення цієї статті КПК підлягають зміні.

І це при тому, що відповідно до ст. 303 діючого КПК дії слідчого чи прокурора про визнання процесуальної дії «невідкладною» оскарженню на стадії досудового слідства не підлягають.

Показання з чужих слів

Також О.Банчук не вважає проблемними положення ст. 97 КПК (показання з чужих слів). При цьому, як на основне обґрунтування потрібності такої норми, автор посилається на те, що показання з чужих слів, як вид доказу у кримінальному провадженні, вже давно існує у англо-американській правовій системі.

Проте автор чомусь замовчує ту обставину, що в Англії кримінальний процес (і судовий розгляд) розуміється як спір між сторонами (стороною звинувачення і стороною захисту). При цьому прокуратури, як особливого інституту, там зовсім немає. Генеральний аторней (прокурор) очолює адвокатський корпус, представники якого в необхідних випадках виступають на судовому процесі обвинувачами. Якщо ж слухаються особливо важливі кримінальні справи, обвинувачення підтримує спеціально уповноважена особа – Директор публічних переслідувань. (Сухонос В.В., Функціональні моделі сучасної прокуратури. Республіканський міжвідомчий науковий збірник «Проблеми законності». Випуск № 66. Харків. 2004 рік. с.115.).

З урахуванням повноважень та статусу прокуратури в українському кримінальному процесі, зокрема за КПК 2012 року, де вона вже є не тільки наглядовим органом за досудовим слідством, а й здійснює процесуальне керівництво ним, дайте відповідь на запитання: чи можна втискувати в український кримінальний процес норму англосаксонського права про «показання з чужих слів», при відсутності в Україні рівних повноважень між стороною обвинувачення (прокурором і слідчим) та стороною захисту (підозрюваним та його захисником), а тим більше -  рівних можливостей щодо збирання та закріплення доказів винуватості/невинуватості? На мою думку, однозначно не можна!

Хотів би нагадати, що в попередньому КПК (1960 року), в ч.4 ст. 68 (в редакції від 16.04.1984), чітко зазначалось: якщо показання свідка ґрунтуються на повідомленнях інших осіб, то ці особи повинні бути також допитані. За цим, так званим «радянським», кодексом не могли бути визнані доказами дані, повідомлені свідком, джерело яких невідоме. Така норма цілком була виправдана, оскільки показання з «чужих слів» є не надійні. По-перше, першоджерело таких показань не попереджалось про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиві свідчення та не зобов’язувалось говорити виключно правду. По-друге, можлива помилка як під час передачі інформації від очевидця (тобто першоджерела) до свідка, що допитується, так і під час передачі свідком такої інформації суду (слідчому, прокурору). По-третє, учасники судового процесу позбавлені можливості, завдяки залученню такого свідка, особисто спостерігати поведінку та вираз обличчя особи, яка є першоджерелом важливої для справи інформації. По-четверте, неможливо виділити в показаннях такого очевидця факти, які він сприймав, від фактів, які стали наслідком його особистих висновків чи вражень. По-п’яте, показання з чужих слів позбавляють учасників процесу можливості допитати безпосереднього очевидця перехресним допитом.

При цьому слід нагадати і позицію Європейського суду з прав людини, який у справі «Дельта проти Франції», ECH-1990-S-006, вказав, що докази повинні бути досліджені судами, які повинні нести відповідальність за встановлення фактів. Якщо матеріали справи не містять інших доказів (крім показань з чужих слів), суди не можуть тим самим перевірити достовірність показань таких свідків або поставити під сумнів їх правдивість.

Відповідно до п.154 Висновку щодо проекту Кримінального процесуального кодексу України, Страсбург, від 2 листопада 2011 (TEJSU project), на який посилається наш візаві, експерти Ради Європи з цього приводу зазначили, що такі докази (показання з чужих слів) порушують питання щодо їх достовірності і мають допускатися лише за виняткових обставин. Отож, на їх думку, це положення слід відповідним чином відкоригувати, чого держава Україна (для відома О.Банчука, як члена робочої групи з розробки нового кодексу) не спромоглася зробити.

Широке поле для маніпулювання і підтасовки фахівців

До речі, в цій частині ми поділяємо позицію тих правників і політиків, які пов’язують появу такої «одіозної» норми в КПК саме прагненням домогтися засудження відомих опозиційних політиків в Україні.

Тому, навіть, якщо вже «законодавці» хотіли запровадити таку норму, як «показання з чужих слів», то вона повинна бути дуже ретельно регламентована, щоб унеможливити у будь-якому разі факти фальсифікації її як доказу з метою притягнення до кримінальної відповідальності завідомо невинних осіб.  

Так, наприклад, у США за Федеральними правилами про докази, в редакції від 01.12.2010 року (ми користувались перекладом О.Аніщіка), питання «показань з чужих слів» врегульовано сімома (!) статтями, загальним обсягом близько 20 (двадцяти) тисяч печатних знаків! У проекті КПК, що Національною комісією із зміцнення демократії та утвердження верховенства права у 2011 році направлено до Адміністрації Президента України (до членів якої відноситься О.Банчук), питання «показань з чужих слів»врегульовувалось уже всього трьома статтями загальним обсягом близько 5 (п’яти) тисяч друкованих знаків, а в проекті КПК, направленому Президентом України до Верховної Ради та прийнятого, питання «показань з чужих слів» врегульовано лише однією статтею (ст. 97 КПК) загальним обсягом 2,5 (дві з половиною) тисячі друкованих знаків. Оце і результат посилання нашого опонента на приклад англосаксонського процесу !?

При цьому, в ч.2 ст.97 КПК України 2012 року лише зазначено, що суд зобов’язаний враховувати: 1) значення пояснень і показань, у випадку їх правдивості, для з’ясування певної обставини і їх важливість для розуміння інших відомостей; 2) інші докази щодо питань, передбачених п.1 цієї частини, які подавались або можуть бути подані; 3) обставини надання первинних пояснень, які викликають довіру щодо їх достовірності; 4) переконливість відомостей щодо факту надання первинних пояснень; 5) складність спростування пояснень, показань з чужих слів для сторони, проти якої вони спрямовані; 6) співвідношення показань з чужих слів з інтересами особи, яка надала ці показання; 7) можливість допиту особи, яка надала первинні пояснення, або причини неможливості такого допиту.

Тобто, саме головне, на відміну від законодавства США щодо врегулювання «показань з чужих слів», на які посилається автор, КПК 2012 року не містить чітко визначених в законі випадків, в яких такі показання можуть бути визнані допустимими. На нашу думку, вказане створює широке поле для маніпулювання та підтасовки фактів стороною обвинувачення, а для залежного суду – винесення обвинувального вироку щодо невинних осіб, опираючись саме на сфальсифіковані таким чином «показання з чужих слів». Наявність лише двох обмежень, на які посилається в своїй статті О.Банчук (вони повинні визначатися двома сторонами провадження – частина 4 ст.97; вони не можуть бути єдиним доказом - частина 6 ст. 97), на нашу думку, не може унеможливити використання їх як так званих «доказів» у замовлених кримінальних справах.

Як яскравий випадок такого маніпулювання можливостями нового КПК використати як доказ «покази з чужих слів» можна навести кримінальну справу щодо відомої в нашому суспільстві людини, для засудження якої сьогодні залучаються так звані «свідки», які майже 17 років таку «цінну» інформацію «замовчували», а тепер завдяки таким новелам ці «докази» вирішили закріпити шляхом допиту в судовому засіданні фактично якщо не після закінчення досудового слідства, то на самому його закінченні. І це при тому, що цим «свідкам» не загрожує небезпека для життя і здоров’я, не схоже на те, щоб вони були тяжко хворі, а також суспільству невідомі і дані про те, що існують обставини, які можуть унеможливити їх допит в суді.

Висунення додаткового обвинувачення

Не є переконливою і позиція Олександра Банчука щодо нашого твердження про те, що положення статей 339 і 341 нового КПК (право сторони обвинувачення висунути додаткове обвинувачення підсудному під час розгляду кримінальної справи в суді)фактично обмежили принцип рівності сторін у процесі. З цього приводу він зазначає, що зв'язок між висуненням додаткового обвинувачення і відміненим додатковим розслідуванням, на його думку, важко прослідкувати. Разом з тим така його позиція взагалі не витримує ніякої критики, оскільки новий КПК надає слідчому та прокурору достатньо часу для розслідування обставин злочину (до речі, якщо підозра нікому не повідомлена, то строки слідства у справі взагалі не обраховуються), зібрання сукупності необхідних доказів та подальшого повідомлення особі про підозру. Крім того, ст. 279 КПК надано право стороні обвинувачення на стадії досудового слідства повідомити особі про нову підозру або змінити раніше повідомлену підозру, чого вона в такій ситуації своєчасно не зробила.

На нашу думку, вказане право пред’явити додаткове обвинувачення в суді свідчить, передусім, про створення можливості для сторони обвинувачення,  на заміну додаткового розслідування «приховати» недоліки досудового слідства. Більш того, саме наявність у КПК такого поняття, як «межі судового розгляду», повинно забезпечувати обвинуваченому дотримання права на захист від пред’явленого обвинувачення. Про які тоді межі судового розгляду можна говорити, якщо в судовому процесі представник обвинувачення не тільки може відмовитись від обвинувачення або його змінити, як це було під час дії попереднього кодексу, а навіть висунути додаткове обвинувачення?!

Допит свідка під час досудового розслідування в судовому засіданні

Крім того, О. Банчук  жодним чином не спростував нашого твердження про те, що положення ст. 225 КПК (допит свідка, потерпілого під час досудового розслідування в судовому засіданні) дозволяють стороні обвинувачення зловживати своїми правами, допитуючи «заздалегідь підготовлених свідків», тим самим фальсифікуючи докази винуватості особи, в той час як надійних механізмів запобігти таким зловживанням ця норма не містить.

Стурбованість положеннями цієї статті КПК висловлювали також експерти Ради Європи, які в п.194 Висновку щодо проекту Кримінального процесуального кодексу України, Страсбург, 2 листопада 2011 (TEJSU project), серед іншого, зазначили, що положення цієї норми про допит свідків без участі сторони захисту  обертають концепцію безпосередності судового розгляду та відповідні аспекти його справедливості на їхню протилежність, а тому мають бути видалені. Одночасно, в цій нормі не передбачено якихось винятків, навіть у тих випадках, коли відповідні підстави перестають існувати або захисник не може бути присутнім на допиті в силу певних поважних причин.

Зауваження до цієї норми КПК мало і Головне юридичне управління Верховної Ради України. Зокрема, в п.50 зауважень до проекту КПК (реєстраційний № 9700) до другого читання було зазначено, що «частина перша цієї статті дозволяє допит особи за відсутності сторони захисту, якщо на момент його проведення жодній особі не повідомлено про підозру у цьому кримінальному провадженні. Зазначене положення викладено алогічно, оскільки у разі відсутності підозрюваного, про яку сторону захисту може йтися? Частиною другою цієї статті передбачено виїзне судове засідання для допиту тяжкого хворого свідка та потерпілого. Зазначене положення порушує принцип публічності, не враховує рішення Європейського суду з прав людини у справі «Лучанінова проти України» від 09.06.2011, а також не узгоджується із статтею 232 проекту, яка передбачає проведення допиту, впізнання в режимі відеоконференції під час досудового розслідування. У цій статті також необхідно чітко зазначити, що розуміється під поняттям «тяжко хворий», що відповідатиме рішенню Конституційного Суду України від 22.09.2005 № 5. До того ж у зазначеній статті не передбачено прав захисника свідка».

Підсумовуючи викладене, хотів би зазначити, що перелічені в ст. 7 КПК 2012 року загальні засади кримінального провадження, на нашу думку, є дуже позитивними та прогресивними. Проте кожного разу, надаючи правову допомогу  особі у конкретній кримінальній справі, як на досудовому слідстві, так і в суді, переконуєшся, що слідчі, прокурори та судді під час виконання процесуальних дій керуються саме конкретними нормами КПК, а не загальними - декларативними (як та ж ст. 7). Тому «заїзжена» фраза автора про те, що «не всі критики КПК змогли осилити цей талмуд», не відноситься до мене, а нехай наш опонент вибачає – це стосується, мабуть, саме його особисто. Небажання О. Банчука чути критику навіть окремих, найбільш дискримінаційних для сторони захисту норм цього КПК, нам по-людськи зрозуміле, навіть із тих позицій, що він називає себе автором цього законопроекту, проте істина все ж дорожче.

Попри все, ми позитивно оцінюємо запровадження в новому КПК, у порівнянні з КПК 1960 року, чітких строків для застосування запобіжних заходів до підозрюваного; закріплення заборони суду обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору, або посилатись на них; надання стороні у справі можливості відкрито знайомитись з окремою думкою судді; надання стороні захисту можливості звертатись із клопотаннями про звільнення особи від відбування покарання за хворобою; посилення судового контролю за досудовим розслідуванням та запровадження в новому КПК такого правового інституту в кримінальному процесі, як слідчий суддя тощо.

Але, навіть ці позитивні моменти не можуть нівелювати ті норми КПК 2012 року, які створюють передумови для зловживань з боку слідчого і прокурора та можуть призвести до грубого порушення прав та законних інтересів осіб і як результат – до порушення основних завдань кримінального судочинства.

Олексій БАГАНЕЦЬ,

адвокат