Нова-стара Конституція. Роздуми над проектом Основного Закону України, презентованим Конституційною комісією в червні цього року

За результатами вивчення презентованого конституційною комісією проекту Конституції України, у мене склалось враження ...

За результатами вивчення презентованого конституційною комісією проекту Конституції України, у мене склалось враження, що і цей варіант Основного Закону більш перенасичений деклараціями, а ніж нормами, наближеними до реального життя, до проблем сьогодення, що призводить до того, що норми Конституції існують окремо, так би мовити – на фасаді, а на практиці (тобто в дійсності) вони ігноруються суб’єктами виконання, і що саме головне, в першу чергу - тими ж законодавцями.

Так, проект нової Конституції України фактично дублює більшість норм нині діючого Основного Закону в частині взаємовідносин людини  з державою, а саме:

- Усі люди є рівними перед законом. Органи державної влади і органи самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти тільки на підставі, в обсязі та у спосіб, передбачений Конституцією України. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави (ст. 3 Проекту);

- В Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Норми Конституції України є нормами прямої дії, обов’язковими для виконання органами державної влади і органами місцевого самоврядування, підприємствами, організаціями, посадовими особами і громадянами.

Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Якщо норми законів та інших правових актів суперечать Конституції України, застосовуються відповідні норми Конституції України. Недійсним є будь-який закон або інший нормативно-правовий акт, що суперечить Конституції України (ст. 8 Проекту).

Аналогічні норми є і в нині діючій Конституції України.

Більше того, згідно вимог ст. 22 діючого Основного Закону, права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Окрім того, треба мати на увазі, що Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» від 17.07.1997 № 475/97-ВР ратифіковано Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, підписану від імені України 9 листопада 1995 року, Перший протокол, протоколи №4 і №7 до Конвенції, підписані від імені України 19 грудня 1996 року, та протоколи №2 і №11 до Конвенції, підписані від імені України 9 листопада 1995 року у м. Страсбурзі (далі – Конвенція).

Згідно зі ст. 9 діючої Конституції України та ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України», чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

Більше того, відповідно до ч. 2 ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України» якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Таким чином, вказана Конвенція є частиною національного законодавства, тобто має силу Закону і пріоритет перед внутрішнім національним законодавством.

Відповідно до ст. 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Зобов'язання додержувати поваги до прав людини) держава Україна, як Висока Договірна Сторона, гарантує кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції. 
Відповідно до ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Тобто, по-перше, кожний громадянин на підставі вказаних положень Основного Закону має правомірні очікування, що його права та свободи, передбачені Конституцією України та Європейською Конвенцією, не тільки гарантуються державою, але і будуть поважатись і реалізовуватись владою та, тим більше, не будуть в майбутньому звужені за змістом та обсягом.

По-друге, кожний громадянин має правомірні очікування і щодо того, що органи державної влади, їх посадові особи будуть діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Разом з тим, на практиці все відбувається зовсім по іншому, чого, на мою думку, в проекті нової Конституції України не враховано. Особливо останніми роками (до речі і не тільки за часів В. Януковича) викликає нарікання законодавча діяльність Верховної Ради України при прийнятті нових законів та внесенні до них змін і доповнень.

Так, на моє глибоке переконання, під час прийняття Кримінального процесуального кодексу України в 2012 році були порушені цілий ряд вимог Конституції України:

- по-перше, всупереч вимогам ст. 91 Основного Закону, під час голосування за проект Кримінального процесуального кодексу України на пленарному засіданні в сесійному залі парламенту перебувало значно менше тієї кількості народних депутатів України, яка, згідно з Конституцією України, необхідна для прийняття відповідного рішення, тобто, менше 226 (згідно даних, наведених в засобах масової інформації, їх кількість становила близько 50);

- по-друге, всупереч вимогам ч. 3 ст. 84 Конституції України голосування за проект Кримінального процесуального кодексу України на засіданні Верховної Ради України здійснювалося лише присутніми (в кількості близько 50) на той час народними депутатами України, в тому числі, і за відсутніх народних депутатів, картки яких «проголосували» за цей Закон;

- по-третє, виключно у такий спосіб, тобто шляхом голосування за відсутніх, присутні в сесійній залі парламенту народні депутати змогли забезпечити необхідну кількість голосів, передбачену ст. 91 Конституції України, для ухвалення цього Закону.

Таким чином, під час прийняття чинного КПК України народні депутати України діяли поза за межами наданих їм повноважень та всупереч підстав і способу, визначених вищевказаними положеннями Конституції України.

Окрім недотримання конституційної процедури прийняття нового КПК законодавцями були допущені  порушення Україною взятих на себе зобов’язань додержувати повагу до прав людини, про що я в 2012-2014 роках неодноразово писав у «Юридичному Віснику України», «Юридичній газеті», всеукраїнській правовій газеті «Правосуддя України», газеті «Українська Доля» і т.д.

Але, на превеликий жаль, і після Революції гідності нова Верховна Рада України теж не стала дотримуватися вимог Конституції України.

Так, в 2015 році законодавцем було доповнено ст. 208 КПК України пунктом 3, яким надано додаткове право уповноваженій службовій особі без ухвали слідчого судді, суду затримати особу, підозрювану у вчиненні злочину, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі: «якщо є обґрунтовані підстави вважати, що можлива втеча з метою ухилення від кримінальної відповідальності особи, підозрюваної у вчиненні тяжкого або особливо тяжкого корупційного злочину, віднесеного законом до підслідності Національного антикорупційного бюро України».

Зазначена норма є грубим порушенням статті 29 Основного Закону, відповідно до якого уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом, лише у випадках нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити.

Крім того, це є звуженням вже наданих громадянам прав та свобод попереднім Кодексом, де було передбачено лише дві підстави для затримання і лише під час вчинення злочину або безпосередньо після його вчинення.

Окрім цього, Законом України від 12.08.2014 КПК України доповнений розділом ІХ-1, який встановлює особливий режим досудового розслідування в умовах воєнного, надзвичайного стану або у районі проведення антитерористичної операції.

Цим розділом передбачено, що «на місцевості (адміністративній території), на якій діє правовий режим воєнного, надзвичайного стану, проведення антитерористичної операції, у разі неможливості виконання у встановлені Законом строки слідчим суддею повноважень, передбачених статтями 163-164, 234-235, 247-248 цього Кодексу, а також повноважень щодо обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою на строк до 30 діб осіб, що підозрюються у вчиненні злочинів, передбачених статтями 109-114-1, 258-258-5, 260-263-1, 294, 348-349, 377-379, 437-444 Кримінального кодексу України, ці повноваження виконує відповідний прокурор».

Тобто, у районі проведення АТО прокурори тепер будуть розглядати клопотання про тимчасовий доступ до речей і документів (статті 163-164 КПК), надавати дозвіл на обшук житла чи іншого володіння особи (статті 234-235 КПК), розглядати клопотання про надання дозволу на проведення негласної слідчої (розшукової) дії (статті 247-248 КПК).

Однак, наділення прокурорів такими широкими функціями суперечить Конституції України і Європейській конвенції з прав людини, грубо порушує стандарти прав людини та є неприпустимим в демократичній країні.

Так, статтею 29 Конституції України визначено: «Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом. У разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою».

Статтею 30 Конституції встановлено, що «не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду».

Статтею 31 Конституції визначено: «Кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо» .

З цього чітко випливає, що лише суд уповноважений давати санкції як на затримання, так і на проведення слідчих та негласних слідчих (розшукових) дій, пов’язаних з тимчасовим обмеженням прав людини.

Навіть у невідкладних випадках (зокрема, при рятуванні життя людей) допускається проникнення до житла, проведення в них обшуку і огляду без судового дозволу, але знову ж таки з невідкладним після здійснення таких дій зверненням до слідчого судді щодо їх санкціонування.

Дійсно, стаття 64 Конституції передбачає можливість встановлення окремих обмежень прав і свобод в умовах воєнного або надзвичайного стану із зазначенням строку дії цих обмежень; при цьому права, передбачені, зокрема, статтею 29 Конституції, на свободу та особисту недоторканність, не можуть бути обмежені навіть за умов воєнного або надзвичайного стану. До того ж, в названому вище Законі, всупереч положенню частини другої статті 64 Конституції, не встановлені строки дії таких обмежень прав і свобод, питання про застосування яких за відсутності воєнного або надзвичайного стану розглядаються слідчим суддею відповідно до статей 163-164, 234-235, 247-248 КПК України. Тому, цей закон грубо порушує низку положень Конституції України та основоположні засади кримінального судочинства.

Крім того, відповідно до вимог Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод й практики Європейського суду з прав людини, будь-яке затримання, проведення обшуку чи інша слідча дія, що втручається в право людини, повинні проводитися виключно за санкцією незалежного органу – як правило, суду.

Такі ж вимоги визначені й Міжнародним пактом ООН про громадянські та політичні права 1966 року.

Дійсно, відповідно до цих міжнародних договорів відхилення від дотримання цих стандартів може відбуватися під час війни чи інших надзвичайних обставин. Однак, для цього необхідно повідомити Секретаря Ради Європи про те, що Україна тимчасово обмежує ті чи інші права людини. При цьому цей захід має бути вимушений, він може впроваджуватися на короткий, чітко визначений строк. Це ніяк не стосуються випадку України, оскільки обґрунтування цього закону засновано на тому, що суди просто не можуть виконувати своїх функцій. В зв’язку з цим, держава не може перекладати проблеми функціонування своїх органів влади на плечі людини, обмежуючи її права та свободи.

Тим більше, прокуратура є органом обвинувачення, її функція полягає в організації розслідування злочинів та підтриманні обвинувачення в суді. Механізм санкціонування судом найбільш суворих обмежень прав людини в процесі кримінального переслідування створений спеціально для того, щоби убезпечити органи слідства та прокуратури від зловживання своїми можливостями та необґрунтованого обмеження прав людини. Ці зміни до законодавства фактично знищують цей механізм контролю.

З урахуванням викладеного, з усією очевидністю можна стверджувати, що зібрані за такою процедурою докази є незаконними і не можуть бути використані для засудження особи. Тобто, впровадження такої процедури призведе до того, що суд повинен буде визнати зібрані докази в таких умовах неприйнятними, оскільки вони зібрані з порушенням стандартів прав людини. Якщо це не зробить український суд, то з величезною ймовірністю це доведеться зробити після констатації цих очевидних порушень Європейським судом з прав людини. А це призведе до звільнення обвинувачених осіб і уникнення ними справедливого покарання.

 

Ще більше законодавці почали ігнорувати вимоги Конституції України під час компанії по так званому «реформуванню правоохоронної системи». В окремих випадках у мене складалося враження, що Основного Закону в державі не існує.

Дійсно, питання реформування правоохоронних органів на часі, в цьому заперечень немає. Але, ця діяльність повинна бути продуманою, виваженою, головне, щоб не нашкодить. Суцільне беззаконня органів державної влади, в першу чергу правоохоронців і суду, під час президенства Віктора Януковича, ще раз продемонстрували гостру необхідність цих змін і перетворень.

Але, всеодно це треба здійснювати суворо дотримуючись вимог Конституції України та Європейської Конвенції з прав і основоположних свобод людини, чого, на жаль, як я вже оговорився, не сталося.

Особливо цей негатив проявився під час розробки і прийняття в жовтні 2014 року нового Закону «Про прокуратуру».

Так, незважаючи на наявність до теперішнього часу в ст. 121 Конституції України п'ятої функції прокуратури такого змісту: «нагляд за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів з цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами», законодавець в порушення вимог ст. 8 Основного Закону протиправно виключив ці повноваження з вичерпного переліку функцій органів прокуратури.

Окрім того, законодавець суттєво обмежив у новому Законі конституційну функцію органів прокуратури щодо представництва інтересів громадян і держави в суді, необґрунтовано звузивши категорію соціально незахищених осіб, в інтересах яких прокурор може заявити позов до суду чи вступити в судовий процес (тепер позбавлені права на звернення до прокуратури за захистом своїх прав громадяни, які неспроможнічерез фізичний стан, похилий вік чи матеріальне становище самостійно захистити свої порушені чи оспорювані права, в інтересах яких за попереднім законом прокурори виступали в судах). За цим законом прокурор має право представляти в суді інтереси лише неповнолітніх та осіб недієздатних або дієздатність яких обмежена. Більш того, навіть в інтересах тих двох категорій осіб, яких залишає в юрисдикції прокуратури нова редакція Закону, прокурор може виступити в суді лише в тому разі, якщо їх законні представники або особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси таких осіб, не здійснюють або неналежним чином здійснюють їх захист. Водночас, навіть для реалізації цієї вже обмеженої функції прокурор спочатку повинен одержати згоду таких недобросовісних законного представника зазначених осіб або органу, який за законом повинен здійснювати захист їх інтересів. Крім того, прокурору тепер  попередньо необхідно одержати згоду суду на представництво інтересів цих категорій осіб і тільки після дотримання викладених вище передумов він може збирати документи, одержувати пояснення та готувати відповідний позов до суду, щоб захистити інтереси вказаних осіб.

Таким чином, можливості прокурорів захищати законні інтереси навіть цих двох соціально незахищених категорій осіб зведені нанівець. Обмежені тепер можливості прокурорів і при здійсненні згаданої функції не тільки в судах першої інстанції, а і при реалізації права на внесення апеляційної чи касаційної скарг на судове рішення. У такому разі прокурор також повинен надати суду письмову згоду законного представника або органу, якому законом надано право захищати права, свободи та інтереси відповідної особи, або органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта владних повноважень на здійснення ним представництва.

Аналогічною є ситуація і з обмеженням реалізації конституційної функції прокуратури із захисту інтересів держави в судах, яку також у багатьох випадках тепер неможливо буде здійснювати на практиці.

Більше того, в результаті такої діяльності (я б назвав антинародної) законодавців склалася ситуація, коли органи прокуратури припинили прийняття і розгляд звернень громадян та юридичних осіб із питань нагляду за додержанням і застосуванням законів, а водночас і з приводу дотримання прав громадянина і людини, проте належної системи органів державного контролю, які б прийняли на себе цей напрям діяльності прокурорів, як про це зазначено в Перехідних положеннях до Конституції України, досі не створено.Слід визнати, що створення центрів надання безоплатної правової допомоги, в першу чергу соціально незахищених громадян, теж здебільшого залишається на папері. Як результат - права і свободи більшості громадян нашої держави залишаються без забезпечення, що є грубим порушенням вимог ст. 3 Конституції України.

Таким чином, прийняття 14.10.2014 Закону України «Про прокуратуру» в такому вигляді є порушенням законних прав громадян, які гарантовані ст. 22 Конституції України.

Більш того, законодавцем не враховано, що навіть Конституція України (ст. 157)не може бути змінена, якщо такі зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина.

Проігноровані  положення Основного закону і при прийнятті Верховною Радою України в грудні 2014 року Закону України «Про внесення змін до статті 46 Закону України «Про прокуратуру», яким надано право Генеральному прокурору України у виняткових випадках приймати рішення про призначення на посаду в органах прокуратури осіб молодшого віку, ніж передбачений цією статтею, та які не мають передбаченого цією статтею стажу роботи в органах прокуратури або на судових посадах, але мають відповідний стаж у галузі права.

Цей Закон характеризується відсутністю належної юридичної визначеності, що відображається у наявності у його тексті нечітко визначених формулювань на зразок: «в інтересах забезпечення належного здійснення функцій прокуратури», «за умови належного обґрунтування», «осіб молодшого віку».

Це не відповідає вимогам якості законів у контексті принципу верховенства права (стаття 8 Конституції України), оскільки юридична невизначеність законодавчих норм призведе до того, що на практиці цитовані формулювання можуть довільно і неоднозначно тлумачитись, що не сприятиме правильному застосуванню цих норм при призначенні відповідних осіб на прокурорські посади.

Особливо це стосується порушення прав вже працюючих працівників прокуратури щодо рівного доступу до кар’єрного зростання з урахуванням необхідного проходження ними всіх сходинок по службі.

Встановлення в Законі вимог щодо наявності відповідного стажу роботи саме в органах прокуратури в осіб, які претендують на заміщення, особливо посад керівників районних, міських прокуратур, прокуратур областей, заступників Генерального прокурора України зумовлено тим, що оволодіти специфікою організації роботи підпорядкованих працівників по здійсненню наглядових функцій за органами, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, дізнання і досудове слідство, може лише особа, яка набула практичного досвіду безпосередньо в органах прокуратури. Ще раз необхідно зазначити, що посади керівників прокуратур різних рівнів не є політичними, а на цих осіб покладено здійснення цілого ряду процесуальних дій, які здатні виконати лише особи, які мають практичний досвід процесуального керівництва за розслідуванням злочинів.

 

Не дивлячись на велику проблему боротьби із корупцією в нашій державі, законодавці, замість вироблення виваженої тактики і стратегії антикорупційної політики, зайнялись створенням нових органів влади щодо протидії цьому ганебному явищу та наділенням їх повноваженнями, в т.ч. і всупереч вимогам Конституції України та Європейської Конвенції з прав людини.

Так, за результатами вивчення Закону України «Про запобігання корупції» від 14.10.2014 року вбачаються суттєві зауваження до його положень, які є такими, що неповною мірою узгоджуються з Основним Законом та з іншими нормативно-правовими актами.

Цим Законом  передбачається утворення Національного агентства з питань запобігання корупції у вигляді центрального органу виконавчої влади зі спеціальним статусом, який повинен забезпечувати формування та реалізацію державної антикорупційної політики. Члени цього агентства призначаються на посаду Кабінетом Міністрів України за результатами конкурсу.

Проте, положення частини четвертої ст. 5 Закону щодо визначення осіб до складуконкурсної комісії Президентом України та Верховною Радою України виходить за межі наданих їм повноважень, визначених ст.ст. 85 та 106 Конституції України.

Окрім цього, у розділі VII "Фінансовий контроль" частиною першою ст. 45 Закону передбачено, що особи, уповноважені на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, зобов'язані щорічно до 1 квітня подавати шляхом заповнення на офіційному веб-сайті Національного агентства декларацію про доходи за минулий рік. При цьому, до декларації необхідно вносити також відомості про майновий стан членів його сім'ї, до яких, зокрема, віднесено повнолітніх дітей, батьків, при чому, незалежно від того, чи проживають вони спільно з суб'єктом декларування, чи ні.

Такі положення Закону не враховують того, що на членів сім'ї суб'єкта декларування, які проживають окремо від нього, неможливо покласти обов'язок надавати відомості про свої доходи та витрати, оскільки відповідно до частини першої статті 32 Конституції України ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя (майновий стан особи є частиною його особистого життя), крім випадків, передбачених Конституцією України.

Саме в зв’язку з цим, Конституційний Суд України в Рішенні №2-рп/2012 від 20.01.2012, даючи офіційне тлумачення частин першої, другої статті 32 Конституції України, чітко зазначив, що інформацією про особисте та сімейне життя особи є будь-які відомості та/або дані про відносини немайнового та майнового характеру, обставини, події, стосунки тощо, пов'язані з особою та членами її сім'ї, за винятком передбаченої законами інформації, що стосується здійснення особою, яка займає посаду, пов'язану з виконанням функцій держави або органів місцевого самоврядування, посадових або службових повноважень. Така інформація про особу є конфіденційною.

Таким чином, збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу, в першу чергу тієї, яка не перебуває на державній службі та не виконує функції органів місцевого самоврядування, без її згоди державою, органами місцевого самоврядування, юридичними або фізичними особами є втручанням в її особисте та сімейне життя.

Крім того, положення Закону, що передбачають обмін такою інформацією між певними суб'єктами, також не враховують загальних, охоронюваних статтею 32Конституції України прав громадян.

Обмін інформацією про особу, що відноситься до конфіденційної, обов'язково має відбуватися в порядку, визначеному законом (стаття 19 Конституції України), в тому числі, з урахуванням положень інших законодавчих актів, а саме: законів України «Про захист персональних даних», «Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах» тощо.

Більш того, Законом запроваджуються юридичні конструкції норм, які чітко не визначають повноваження органів державної влади щодо меж та обсягу інформації про осіб, що підлягає оприлюдненню.

Таким чином, названі законодавчі новели закладають колізію між положеннями Конституції України (стаття 19, 32), законів України «Про інформацію», «Про захист персональних даних», «Про державну таємницю» та цим законом.

Більше того, статтею 47 названого Закону передбачено, що "подані декларації включаються до Єдиного державного реєстру декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що формується та ведеться Національним агентством, яке забезпечує відкритий цілодобовий доступ до нього на офіційному веб-сайті".

Це є неприйнятним із огляду на те, що до цих декларацій повинні бути внесені і відомості, зокрема персональні дані, не лише декларанта та членів його сім'ї, але й інших осіб. Наприклад, відомості про всіх співвласників майна декларанта або членів його сім'ї, осіб, які є власниками майна, що орендується декларантом (підп. б п. 2 ч. 1 статті 46). Таким чином, відомості щодо цих осіб, виходячи зі змісту ч. 1 ст. 47, також будуть знаходитись у відкритому доступі, що є в цілому недопустимим.

 

Майже аналогічні зауваження і до законодавчих актів, пов’язаних із створенням Національного антикорупційного бюро України та наділенням його не передбаченими Основним Законом функціями.

Так, положення частини 2 статті 1, частини 1 статті 6,частини 3 статті 7 Закону України «Про Національне антикорупційне бюро України» щодо утворення Національного антикорупційного бюро України (далі - НАБУ) Президентом України, призначення та звільнення Президентом України Директора НАБУ, участі Глави держави у формуванні Конкурсної комісії із призначення Директора НАБУ суперечать вимогам статті 106 Конституції України.

Так, відповідно до пункту 31 частини першої статті 106 Конституції України Президент України здійснює повноваження, визначені Конституцією України. Отже, Президент України не може наділятися законами чи підзаконними актами повноваженнями, не передбаченими Конституцією України. Конституційний Суд України неодноразово наголошував на цьому у низці своїх рішень (від 10.04.2003 № 7-рп/2003, від 07.04.2004 № 9-рп/2004, від 16.05.2007 № І-рп/2007, від 02.10.2008 № 19-рп/2008, від 08.10.2008 № 21-рп/2008, 17.12.2009 № 32-рп/2009).

Разом з тим, названим вище Законом Президента України наділено повноваженнями, не передбаченими Конституцією України. Зокрема:

1)   Національне антикорупційне бюро України утворюється Президентом України (частина друга статті 1 Закону);

2)   Директор Національного бюро призначається на посаду та звільняється з посади Президентом України (частина 1 статті 6 Закону);

3)   Президент України бере участь у формуванні Конкурсної комісії із призначення Директора Національного антикорупційного бюро України, визначаючи три особи до її складу (частини 3, 6, 9 статті 7, пункт 3 Прикінцевих положень Закону).

Крім того, Конституція України містить вичерпний перелік органів державної влади, не віднесених до законодавчої, виконавчої та судової гілок влади, та засади їх утворення (формування їх складу), в тому числі шляхом реалізації спільної компетенції Верховної Ради України та Президента України.

Таким    чином,    передбачений    законом    порядок    формування персонального складу НАБУ може бути встановлено законом лише після внесення відповідних змін до Конституції України.

Слід також зазначити, що Директор наділений широким спектром повноважень при здійсненні Бюро оперативно-розшукової діяльності та слідства, попередження вчинення кримінальних правопорушень, пов'язаних з корупцією. Визнання у подальшому неконституційними норм щодо утворення, формування НАБУ, призначення його вищих посадових осіб призведе до визнання незаконними всіх дій, які вчиняли його структурні підрозділи і посадові особи (оскільки вони призначені у спосіб, який суперечить Конституції) та, у свою чергу, призведе до колапсу всієї системи по боротьбі зі злочинністю у вищих колах влади.

 

Окрім того, частиною 2 статті 6 Закону визначені вимоги, які пред'являються до кандидата на посаду Директора НАБУ, серед яких, зокрема, названі такі: «здатність своїми діловими та моральними якостями, освітнім і професійним рівнем... виконувати відповідні службові обов'язки».

Разом з тим, зазначене оціночне поняття є суб'єктивним. Ні чинне законодавство, ні цей закон не визначають критеріїв особистих і моральних якостей кандидата на цю посаду.

Це не відповідає вимогам якості законів у контексті принципу верховенства права (стаття 8 Конституції України), оскільки юридична невизначеність законодавчих норм призведе до того, що на практиці цитовані формулювання можуть довільно і неоднозначно тлумачитись, що не сприятиме правильному застосуванню цих норм при призначенні відповідних осіб на посади у НАБУ.

 

Окремо слід зупинитися на нормах частині 3 статті 17-1 Закону «Про прокуратуру», що вводиться у дію Законом «Про антикорупційне бюро розслідувань», які безпосередньо порушують принципи побудови органів прокуратури та їх незалежності і таким чином не відповідають вимогам Конституції України.

Так,в цьому Законі вказано, що кількість прокурорів, що відряджаються, та порядок їх служби в Національному антикорупційному бюро України визначаються Генеральним прокурором України за погодженням з Директором Національного антикорупційного бюро України.

Отже, кількість осіб, що будуть здійснювати прокурорський нагляд за діяльністю бюро, залежить від волі Директора Національного антикорупційного бюро України, за діяльністю якого вони теж «наглядають».

Не відповідають вимогам Основного Закону і деякі положення Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення діяльності Національного антикорупційного бюро України та Національного агентства з питань запобігання корупції» від 12.02.2015 року, яким вносяться зміни до чотирьох кодексів України (КУпАП, КК, ГК та КПК України), а також восьми Законів України («Про прокуратуру», «Про оперативно-розшукову діяльність» та інших).

Так, за змістом нової редакції статті 368-2 КК України незаконне  збагачення полягає у набутті особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, у власність активів у значному розмірі, законність підстав набуття яких не підтверджено доказами, а так само передача нею таких активів будь-якій іншій особі.

Механізм підтвердження законності підстав набуття особою таких активів нормативно-правовими актами не визначений.

Якщо допустити, що обов’язок доведення законності підстав набуття активів покладатиметься на підозрюваного (обвинуваченого), то це порушуватиме конституційний принцип презумпції невинуватості особи (стаття 62 Основного Закону України), відповідно до якого ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину.

Окрім того, змінами до статті 469 КПК України щодо укладання угоди про визнання винуватості щодо особливо тяжких злочинів, підслідних НАБУ, запроваджуються у такий спосіб «особливі» угоди для корупційних злочинів, що суперечить приписам статті 24 Конституції України щодо рівності усіх перед законом і судом.

Змінами ще більш неприйнятними з огляду на вимоги ст. 121 Конституції України  є зміни до статті 216 КПК України щодо надання права детективам НАБУ, за рішенням Директора НАБУ та за погодженням із прокурором, відрядженим до НАБУ, витребувати від інших правоохоронних органів оперативно-розшукові справи та кримінальні провадження, які не підслідні НАБУ. Ця норма порушує виключні повноваження прокурора  щодо здійснення нагляду за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання та досудове слідство. Зміна підслідності кримінальних проваджень є складовою цього нагляду, а отже має здійснюватися виключно за рішенням прокурора. Директор НАБУ, у відповідності до вимог КПК України, не є стороною обвинувачення, не є учасником процесу, а тому не може приймати жодних процесуальних рішень у кримінальному провадженні і не має права на них впливати.

Зміни до Прикінцевих положень Закону України «Про національне антикорупційне бюро» щодо заборони прийняття на службу до центрального та територіальних управлінь Національного антикорупційного бюро України осіб, які протягом п'яти років до набрання чинності цим Законом працювали (проходили службу), незалежно від тривалості, у спеціально уповноважених підрозділах по боротьбі з корупцією в органах прокуратури, Міністерства внутрішніх справ України, податкової міліції, Служби безпеки України, Військової служби правопорядку у Збройних Силах України та митних органах ставлять під сумнів доброчесність зазначених працівників, що є некоректним з точки зору приписів статей 21, 24, 28, 38, 62 Конституції України.

Суперечить вимогам Конституції щодо рівності всіх перед законом і визначення цим Законом суб’єктного складу службових осіб, які підпадають під юрисдикцію НАБУ. Так, поряд з Генеральним прокурором України, Прем’єр-міністром, членами КМУ, головою НБУ, членом Ради НБУ, Секретарем РНБО, народними депутатами до нього включені чомусь прокурори, слідчі та керівники підрозділів Генеральної прокуратури України, прокурори АР Крим, міст Києва та Севастополя, областей та їх заступники, навіть керівники структурних підрозділів зазначених прокуратур. У той же час, в інших правоохоронних органах до таких осіб цим Законом віднесені лише особи вищого керівного складу.

У порушення вимог статей  22, 41, 124 та 55 Конституції України згадуваним вище Законом внесено зміни до частини 2 статті 170 КПК України щодо надання надзвичайних прав знову ж таки Директору НАБУ та його заступнику щодо накладення так званого «попереднього арешту» на майно або кошти на рахунках фізичних та юридичних осіб у фінансових установах своїм рішенням, погодженим прокурором. У той же час, Конституція України забороняє без судового рішення позбавляти та обмежувати конституційне право власності.

 

Слід також зупинитись на деяких положеннях Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у сфері державної антикорупційної політики у зв’язку з виконанням Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України», прийнятого Верховною Радою України 13 травня 2014 року.

Цим Законом, серед іншого, внесені зміни у примітку до статті 364 Кримінального кодексу України, які викладені наступним чином:

Пункт 3: «Істотною шкодою у статтях 364, 3641, 365, 3652, 367 вважається така шкода, яка в сто і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян».

Пункт 4: «Тяжкими наслідками у статтях 364 - 367 вважаються такі наслідки, які у двісті п'ятдесят і більше разів перевищують неоподатковуваний мінімум доходів громадян».

Вважаю, що ці зміни не відповідають завданням Кримінального кодексу України, передбаченим статтею 1 цього Кодексу, щодо забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань і створюють загрозу правомірним суспільним відносинам у сфері службової діяльності.

Так, варто нагадати, що відповідно до статті 19 Конституції України посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Від реалізації цього положення значною мірою залежить правильна діяльність державного апарату, функціонування підприємств, установ та організацій усіх форм власності, своєчасне і

справедливе вирішення соціальних проблем, забезпечення конституційних прав та свобод людини і громадянина, законних інтересів юридичних осіб.

Водночас такими змінами до Кримінального кодексу України фактично декриміналізовані, тобто перестали бути кримінально караними, усі протиправні діяння, що не пов'язані зі спричиненням матеріальних збитків, вчинені представниками влади чи місцевого самоврядування, а також особами, які обіймають постійно чи тимчасово в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, на державних чи комунальних підприємствах, в установах чи організаціях посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій, або виконують такі функції за спеціальним повноваженням органів держави.

За таких умов передбачений статтею 3 Конституції України головний обов'язок держави щодо утвердження та забезпечення прав і свобод людини не може бути виконаний повною мірою, оскільки ці зміни до Закону не захищають громадян від протиправних посягань службових осіб, якщо вони не супроводжувались одночасним спричиненням матеріальних збитків.

Унаслідок реалізації цих змін до Кримінального кодексу України не нестимуть кримінальної відповідальності службові особи, які своїми діями завдадуть істотної шкоди охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб, у тому числі й тоді, коли вони спричинять тяжкі наслідки, якщо при цьому вказані дії не призвели до заподіяння матеріальної шкоди. Так, у зв'язку з цим не можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності службові особи, які незаконно звільнять засуджених осіб з місць позбавлення волі чи арештованих зі слідчих ізоляторів, службові особи слідчих підрозділів чи прокурори, які незаконно закриють кримінальне провадження, знищать речові докази тощо. Залишаться безкарними дії службових осіб, які призвели до підриву авторитету органів державної влади внаслідок зловживання чи перевищення службовою особою своїх повноважень тощо.

Крім того, передбачена частиною 2 розділу II «Прикінцеві положення» Закону норма про те, що його дія поширюється і на злочини, що підпадають під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною Кримінального кодексу України, які були вчинені після набрання чинності цим Законом, прямо порушує вимоги статті 58 Конституції України та статті 5 Кримінального кодексу України щодо дії в часі норм, які пом'якшують караність діяння.

        

Проігнорували законодавці вимоги Конституції України і при розробці проекту Закону України «Про Державне бюро розслідувань».

На превеликий жаль, як і попередні закони, начебто  направлені на «реформування» правоохоронних органів, проект закону «Про ДБР» теж суперечить вимогам як Перехідних положень Конституції України, так і нормам інших законодавчих актів, і тому не може бути моментом завершення формування нової системи органів досудового слідства в Україні.

Перш за все, він не враховує  Перехідних положень Конституції  України, у відповідності до яких прокуратура продовжує виконувати функцію попереднього слідства - до сформування системи досудового слідства і введення в дію законів, що регулюють її функціонування.

Окрім того, в даному проекті закону містяться і інші норми та положення, які викликають сумніви  і відчуття непродуманості при їх розробці, а також «явної відірваності» від реалій сьогодення.

Так, законодавці при підготовці цього законопроекту проігнорували вимоги ст.ст. 6 і 19 Конституції України і не звернули увагу на позицію Європейського суду з прав людини, який у своєму рішенні від 25.11.1999 р. (справа «Гешмен і Герруп проти Сполученого Королівства») зазначив, що однією з вимог, яка випливає зі словосполучення «встановлений законом», є передбачуваність. Норму не можна вважати «законом», якщо вона не сформульована достатньо чітко, що дає особі можливість керуватися цією нормою у своїх діях.

У вітчизняній правовій доктрині поняття правової визначеності найчастіше розкривається в контексті принципу верховенства права, а вимоги, що випливають з принципу правової визначеності, здебільшого адресуються нормативно-правовим актам. На думку С. Погребняка, принцип правової визначеності покликаний гарантувати ефективну дію принципу верховенства права.

Власне бачення «правової визначеності» Конституційний Суд України сформулював у Рішенні від 22 вересня 2005 р. № 5-рп/2005, в якому зазначається, що «із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі» (абзац другий підпункту 5.4 п. 5 мотивувальної частини).

В той же час, проект ЗУ «Про ДБР» містить цілий ряд норм, які суперечать вищевказаним положенням Конституції України, рішенню Конституційного Суду України та ЄСПЛ.

Зокрема, відповідно до ст. 5 ч. 1 п.п. 1, 3 на ДБР покладаються, зокрема, такі основні завдання:

- запобігання організованій злочинній діяльності, терористичним та іншим особливо тяжким насильницьким злочинам – з метою забезпечення безпеки людини, суспільства і держави;

- запобігання злочинам катування і злочинам, пов’язаним з іншими жорстокими, нелюдськими або такими, що принижують гідність, видами поводження і покарання, вчинюваним працівниками правоохоронних органів, і виявлення таких злочинів – з метою забезпечення справедливого правосуддя і недопущення випадків притягнення невинуватих осіб до кримінальної відповідальності;

Однак, проект цього Закону не містить жодних норм, які б регулювали порядок реалізації зазначених завдань.

При цьому, КПК України та Закон України «Про ОРД» також не містять відповідних положень.

Проект Закону  також покладає на ДБР обов’язок «розкриття» злочинів (п.п. 2, 4, 5, 6 ч. 1 ст. 5, п. 3 ч. 1 ст. 6), в той же час, як вказаний термін не визначений ні проектом Закону «Про ДБР», ні чинним КПК України, ні Законом України «Про ОРД».

Пунктом 2 ч. 1 ст. 6 цього проекту також передбачено, що ДБР узагальнює заяви і повідомлення про вчинення кримінальних правопорушень, виявляє системні причини та умови, що сприяють їх вчиненню, вживає заходів до їх усунення.

Однак, проект Закону не передбачає з цього приводу конкретних повноважень цього органу та їх способу реалізації щодо вжиття саме таких заходів.

В ст. 6 п. 8 проекту Закону України «Про Державне бюро розслідувань» також передбачено, що ДБР відповідно до покладених на нього завдань та у межах своєї компетенції у випадках, передбачених законом, подає до суду заяви про скасування реєстрації і припинення діяльності суб’єктів підприємництва, позови про визнання недійсними правочинів.

В той же час, цей законопроект всупереч вищевказаним положенням Конституції України взагалі не містить жодних норм, які б регулювали підстави звернення ДБР (або конкретних службових осіб) до суду, межі таких повноважень та спосіб їх реалізації.

Крім того, ЗУ «Про ДБР» не передбачає і внесення відповідних змін до процесуальних кодексів щодо наділення ДБР зазначеними повноваженнями.

Аналогічно, в п. 9 ст. 6 проекту Закону України «Про Державне бюро розслідувань» передбачено, що ДБР вносить пропозиції відповідним державним органам або посадовим особам щодо скасування нормативно-правових актів, рішень, виданих (прийнятих) внаслідок вчинення злочинів, звертається до суду з метою визнання незаконними в судовому порядку нормативно-правових актів, рішень, виданих (прийнятих) внаслідок вчинення злочинів. Однак, жодних норм, які б встановлювали підстави внесення таких пропозицій та подачі звернень до суду, межі таких повноважень та спосіб їх реалізації, проектом закону не передбачено.

Далі, у проекті вказаного вище Закону пропонується визначити ДБР як центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом.

Однак слід зазначити, що під державними органами, які мають спеціальний статус, зазвичай розуміються прямо чи опосередковано названі у Конституції України органи, не віднесені до жодної з "гілок" єдиної державної влади (законодавчої, виконавчої або судової влади). До таких державних органів відносяться прокуратура, Служба безпеки України, Центральна виборча комісія, Національна рада з питань телебачення і радіомовлення тощо. Їх спеціальний статус відображається, насамперед, у порядку формування відповідних державних органів та характері їх взаємозв’язків з іншими, насамперед вищими органами держави (Верховною Радою України, Президентом України та Кабінетом Міністрів України). При цьому Конституція України, як відомо, також не передбачає існування в державному механізмі (апараті) державних органів виконавчої влади із спеціальним статусом, які здійснювали б відповідні функції поза межами системи органів виконавчої влади.

З огляду на вказане, запропоновані у проекті приписи щодо надання ДБР спеціального статусу, порядку його формування, підзвітності та підконтрольності (преамбула проекту, ст. ст. 1, 2, 7) можуть бути визнані такими, що не повною мірою узгоджуються з відповідними положеннями Конституції України, та суперечать Закону України "Про Кабінет Міністрів України", який є базовим законодавчим актом у питаннях утворення і функціонування центральних органів виконавчої влади.

 

Ще більш неприйнятним і таким, що протирічить вимогам суспільства, надіям людей на створення демократичної, правової держави, не відповідає соціально-економічній ситуації в державі, не враховує традицій і звичаїв Українського народу, є поява в проекті Конституції двопалатного парламенту, причому «палата сенаторів» якого буде обиратись виборцями, знову ж таки, за мажоритарною системою, яка є повністю скомпрометованою за корупційною складовою, бо дозволяє обиратися до вищого законодавчого органу олігархам та особам, які використовують для цього як інструмент можливості для підкупу виборців та адміністративний ресурс.

І саме на цю палату (а не на палату депутатів, яка обирається виключно за пропорційною системою з відкритими списками) покладаються найбільш важливі повноваження, які дозволяють саме Президенту України посилити свою роль в управлінні державою, яка після реалізації цих норм буде вже президентською, а не парламентсько-президентською республікою, якою є зараз.

Про це свідчать хоча б такі «новації» в цьому проекті.

Тепер вже Президент України, а не Прем’єр-міністр чи тим більше коаліція народних обранців, буде підбирати кандидатури Міністрів внутрішніх справ та надзвичайних ситуацій, що тепер Сенат (і навіть не палата депутатів) буде погоджувати вже прийняте рішення Президента України про призначення Міністрів внутрішніх справ та надзвичайних ситуацій. Така ж процедура погодження саме Сенатом рішення Президента про призначення Міністра оборони, Міністра закордонних справ, Голови Служби Безпеки та Голови державного комітету з питань телебачення і радіо (що є за Президентом України і по нинішньому Основному Закону).

Ще більший відступ в сторону посилення ролі Президента і його впливу на Генерального прокурора України є позбавлення представницького органу (не тільки Палати депутатів, а навіть Сенату) права на дачу згоди Президенту України на звільнення Генерального прокурора з посади. Після впровадження цієї норми можна буде «забути» про незалежність Генерального прокурора України.

За цим проектом Президенту України надається право призначати «за поданнями всеукраїнських професійних громадських організацій фінансистів, банкірів, економістів та юристів» половину складу Ради Національного банку України, половину складу Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, призначати та звільняти (за згодою Сенату) Голову Антимонопольного комітету України, Голову Фонду державного майна України, за таким же «поданням» вносити до Палати депутатів кандидатур на призначення та звільнення Голови та членів Центральної виборчої комісії.

Сумнівними є норми і щодо виписаної процедури імпічменту Президента України, оскільки рішення про звинувачення Президента приймається не народними депутатами, обраними по пропорційній системі, а Сенатом, який обирається по мажоритарній системі, куди, як правило, будуть обрані особи, які для цього використовували як гроші, так і адмінресурс (в першу чергу бізнесмени) і які здебільшого будуть залежні від Президента України з такими надмірними повноваженнями. Більше того, таке рішення Сенат має прийняти лише не менш як трьома четвертими від конституційного складу. До речі, лише таке рішення Сенату є підставою для проведення розгляду Палатою депутатів Національних зборів України питання про порушення процедури імпічменту. Тим більше, що третина суддів Конституційного суду, які будуть давати висновок щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту, будуть призначатись саме Президентом України. А якщо врахувати потенційну загрозу залежності від діючого Президента України сенаторів і Сенату, який делегує теж шість осіб на посади суддів Конституційного суду, то шансів, при такій ситуації,  закладеній в новий проект, на звільнення Президента з посади в порядку імпічменту залишиться дуже мало.

Не є оптимальними і передбачені Проектом норми щодо формування і діяльності Прокуратури України.

Перш за все, абсолютно вірно викладена третя функція органів прокуратури, яка полягає в здійсненні нагляду за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство, Але, розробники не врахували, що в ст. 25 Закону України «Про прокуратуру», який прийнято 14.10.2014 р., законодавець цю функцію суттєво обмежив, уточнивши, що прокурор здійснює нагляд за додержанням піднаглядними правоохоронними органами лише двох Законів,як це викладено дослівно: «прокурор при цьому користується лише правами і виконує обов’язки, передбачені Законом «Про оперативно-розшукову діяльність» та Кримінальним процесуальним Кодексом України». На моє глибоке переконання, це єнеконституційна норма в Законі «Про прокуратуру», бо вона протиправно позбавляє прокурора здійснювати нагляд за додержанням правоохоронними органами тих же Законів «Про міліцію», «Про Службу безпеки», «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» і т.д.

Є також протирічивою частина норм цього Проекту щодо того, хто ж призначає Генерального прокурора України та за чиєю згодою, хто саме Палата депутатів чи Сенат має право висловити недовіру Генеральному прокурору України, (ст.ст. 104, 123 і 186), що має наслідком його відставку з посади. Але, на мою думку, для забезпечення незалежності Генерального прокурора України потрібно залишити нині діючу норму про те, щоб і ініціатива Президента України про звільнення Генерального прокурора також погоджувалась парламентом, і не Сенатом, а Палатою депутатів, обраних за пропорційною системою, і не простою більшістю голосів, а хоча б 2/3 від загальної кількості. Тоді можна говорити хоча б про якусь незалежність Генерального прокурора України і його підлеглих на місцях.

Абсолютно доречною є вимога в ст. 187 Проекту щодо кандидатів на посади прокурора району, міста, землі, Столичного округу Київ, Автономної республіки Крим тих громадян України, які проживають в Україні на момент призначення не менше 20 років і володіють державною мовою, бо такі керівники прокуратур повинні бути патріотами своєї держави і знати, де вони живуть і які тут звичаї, традиції, культура і історичне минуле, а саме головне, бути готовими, як зараз, так і в майбутньому нести відповідальність перед народом за свою діяльність на цих посадах.

Є дискусійною, але не категорично неприйнятною, вимога до кандидатів на посади прокурорів земель, Києва, Севастополя, АРК та спеціалізованих прокуратур мати вчений ступінь в галузі права.

Разом з тим, категорично є неприйнятною відмова від попередніх вимог Закону до таких кандидатів щодо наявності в них стажу роботи саме в органах прокуратури, або хоча б на посадах суддів, з багатьох причин. По-перше, вона порушує право на зайняття вищої посади працівниками прокуратури, які проходять спеціальну процедуру відбору для роботи на найнижчих посадах в органах прокуратури. По-друге, в прийнятому нещодавно Законі «Про прокуратуру», на мою думку, теж в більшій мірі явно недосконалому, передбачено, що кандидати навіть на посади працівників регіональних прокуратур (про проекту Конституції це прокуратури земель, Києва, Севастополя, АРК) повинні мати досвід роботи в органах прокуратури не менше ніж 3 роки. По-третє, посади керівників прокуратур району, міста, земель, міста Севастополь, Столичного округу Київ та АРК є процесуальними, а не лише адміністративними і тим більше – не є політичними. Принагідно нагадую, що у відповідності до вимог п. 5 ст. 36 КПК України лише прокурор області має право своєю мотивованою постановою доручити здійснення досудового розслідування будь-якого кримінального правопорушення іншому органу досудового розслідування у разі його неефективного розслідування. Згідно п. 6 ст. 36 КПК України, лише прокурори областей, міст і районів мають право скасовувати незаконні та необґрунтовані постанови слідчих та підпорядкованих прокурорів.

Навіть виходячи із аналізу цих норм постає питання: чи достатньо компетенції у особи, яка має навіть 5-ти річний стаж роботи в галузі права (наприклад, земельного, адміністративного, трудового) для того, щоб належним виконувати такі процесуальні функції, які вимагають не тільки теоретичного знання кримінального і особливо – кримінального процесуального права, криміналістики, а саме: правильно визначити наприклад, що слідство проводиться неефективно, щоб за результатами, наприклад, піврічного розслідування визнати постанови слідчого та, тим більше - процесуального керівника,  необґрунтованими і т.д. Звичайно, що це нереально.

Я вже не говорю про здатність таких «кандидатів» керувати величезним колективом місцевих прокуратур (після їх явно необдуманого об’єднання)  та тим більше – регіональних прокуратур (в проекті вони під назвою прокуратури земель і т.д.).

Теж саме стосується і вимог до кандидата на посаду Генерального прокурора України, які відсутні в проекті Конституції України, але є в новому Законі «Про прокуратуру». Відсутність в проекті вимог до кандидата на цю високу державну посаду щодо наявності у нього, окрім вищої юридичної освіти, необхідного стажу роботи (на мою думку, не менше чим 10 років) в органах прокуратури чи хоча б на посадах судді, а також обов’язкового досвіду на адміністративних посадах в органах прокуратури вважаю великою помилкою, яка не дозволить таким особам (до речі, такі невдалі експерименти в історії України в недавньому минулому вже мали місце) належним чином виконувати службові обов’язки Генерального прокурора України, які передбачені як Законом «Про прокуратуру», так і особливо процесуальними кодексами України. Ще раз треба переконатись в тому, що посада Генерального прокурора не є політичною, а є процесуальною. Тобто, що лише Генеральний прокурор України може направити до Верховної Ради України подання про зняття депутатської недоторканості народного депутата, що лише він має право на засіданні Регламентного комітету професійно переконати народних депутатів про наявність достатніх підстав (в першу чергу доказів) для позбавлення депутатської недоторканості фігурантів кримінальних проваджень, як це мало місце, наприклад, при розгляді подання відносно Сергія Клюєва, що лише він має право звернутись із клопотанням до голови Верховного Суду України про внесення до Верховної ради України подання про надання згоди на затримання і арешт судді і т.д.

Окрім того, у розробників є необхідність все-таки уточнити, чи має право Президент України звільняти Генерального прокурора України без подань Вищої Ради юстиції України чи кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів, як це передбачено новим законом «Про прокуратуру».

 

 

О. Баганець

 

почесний працівник прокуратури

заслужений юрист України

адвокат