Повертаючись до надрукованого: «Міфи і реальність за новим КПК України»

В наш час інформаційний простір дедалі більше намагаються заповнити  статтями та коментарями нового КПК України, в першу чергу, провладних авторів з метою штучного створення у населення країни видимості  його «прогресивності» та «демократичності», посилення його ролі в захисті прав та законних інтересів особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень...

  В наш час інформаційний простір дедалі більше намагаються заповнити  статтями та коментарями нового КПК України, в першу чергу, провладних авторів з метою штучного створення у населення країни видимості  його «прогресивності» та «демократичності», посилення його ролі в захисті прав та законних інтересів особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень.

         Так, в газеті «Юридичний вісник України» від 29.12.12 №52(913) опублікована стаття «Міфи і реальність згідно з новим КПК України», (http://www.yurincom.com/ua/analytical_information/?id=13504) підготовлена Любомиром Шевченко.

         Прочитавши статтю, відразу стає зрозуміло, що її автор, вибачте за таку категоричність, не має практичного досвіду роботи в сфері застосування кримінально-процесуального законодавства, а можливо і взагалі юридичної освіти, інакше б подібних міфічних «переваг» нового кримінально-процесуального закону не знайшов.

         Не дивлячись на те, що подібні «знавці» кримінального процесу не припиняють розхвалювати новий КПК України наскільки він прогресивний та, начебто, відповідає Європейським нормам демократії, його дійсний зміст засвідчує, що окремі положення цього закону не тільки суперечать вимогам Конституції України, рішенням того ж Конституційного Суду України, а й нормам міжнародного права.

         При цьому, на жаль, мало хто задумується і об’єктивно говорить про те, яким чином будуть забезпечуватись гарантії від безпідставного заведення кримінального провадження та обмеження Конституційних прав і свобод громадян за новим КПК України.

          Так, зокрема, новий кримінально-процесуальний закон ліквідував таку стадію кримінального процесу як дослідча перевірка та порушення кримінальної справи, тепер кримінальне провадження розпочинається автоматично, а для його початку необхідний лише привід у вигляді заяви чи повідомлення про злочин.

          Зверніть увагу: у  Кодексі навіть не визначено будь-яких вимог до таких заяв про злочин (їх форма, встановлення особи заявника, попередження її про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве повідомлення про злочин і т. д.).

          Така невизначеність може призвести до подання заяв про злочини невстановленими особами, тобто, фактично анонімних, можливості подання таких «заяв» недієздатними особами чи від їх імені (я вже не говорю про психічно хворих), подання завідомо неправдивих чи безпідставних заяв та повідомлень про злочин (як це було в роки сталінських репресій) і тому подібне.

          Як наслідок, досудове провадження буде починатися, в багатьох випадках, незаконно та необґрунтовано, відносно невизначеного кола осіб, які будуть попадати в поле зору слідчих (в тому числі і по замовленню), а тому неминуче призведе до незаконного та необґрунтованого застосовування до них процесуального примусу, а права таких осіб будуть незаконно обмежуватися.

          При цьому, особа, щодо якої подано заяву про злочин, не буде знати навіть про наявність такого кримінального провадження до повідомлення їй про підозру, а весь цей час слідчий та прокурор будуть активно користуватися наданими їм широкими правами проводити слідчі дії, а ще гірше – негласні слідчі (розшукові) дії, які суттєво обмежують конституційні права громадян на недоторканність особистого життя (таємне проникнення до житла, негласне зняття інформації з каналів зв’язку тощо).

         Саме головне в цій «новеллі» полягає в тому, що вона  прямо протирічить вимогам ст. 55 Конституції України, відповідно до якої, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

         Тому вважаю, що такий підхід неминуче призведе до незаконного та безпідставного проведення досудового розслідування відносно певних осіб (особливо це небезпечно сьогодні в умовах політичного протистояння влади і опозиції), а з іншої сторони позбавить осіб, відносно яких фактично незаконно (передчасно) розпочате досудове розслідування, права своєчасно оскаржувати такі рішення  до суду та в судовому порядку поновлювати свої порушені конституційні права.

        Тому, як бачимо, твердження автора згаданої вище статті про те, що новий Кодекс, начебто, виключає можливість анонімних заяв про факти вчинення злочинів, є голослівними. Посилка автора статті на п.2 ч.5 ст.214 Кодексу не аргументує його твердження, оскільки прізвище, імя, по батькові у заяві про злочин можна вказати будь-яке і так само внести його до Єдиного державного реєстру досудових розслідувань, проте не факт, що особа з таким прізвищем, імям та по батькові взагалі існує у природі або якщо і існує, то таких заяв чи повідомлень не надсилала. В той же час, як зазначалось вище, новим КПК механізму встановлення особи такого заявника та попередження його про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину (донос) не передбачено.

        Також автор статті іронізує з приводу невдоволення адвокатської спільноти новими, начебто, розширеними можливостями захисту, що в дійсності є його чистим вимислом.

        По перше, визначення новим КПК України в якості захисника у кримінальному провадженні тільки адвоката прямо протирічить як вимогам Конституції України, так і рішенню Конституційного суду України № 13-рп/2000 від 16.11.2000 у справі про право вільного вибору захисника, де, зокрема, роз’яснено, що особа при захисті від обвинувачення вправі вибирати захисником своїх прав також і особу, яка є фахівцем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи.

         Таким чином, новий кримінально-процесуальний закон фактично позбавив громадян можливості реалізувати гарантоване Конституцією України право на вільний вибір свого захисника, яке включає як можливість скористатись послугами адвоката, так і обрати для свого захисту інших осіб, в тому числі фахівців в галузі права.

         Більше того, дане положення нового КПК також суперечить вимогам ст. 22 Конституції України, де чітко зазначено, що при прийнятті нових законів або  внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав  і свобод (в  КПК України (1960р.) таке право громадян було передбачене).        

         Також необхідно сказати і про те, що в новому КПК України залишилися не визначеними належним чином права захисника, навіть відсутня окрема стаття про права захисника, якими він має право користуватись при здійсненні захисту свого клієнта у кримінальному провадженні. В Кодексі лише вказано, що захисник користується процесуальними правами підозрюваного, обвинуваченого, захист якого він здійснює, крім процесуальних прав, реалізація яких здійснюється безпосередньо підозрюваним, обвинуваченим і не може бути доручена захиснику.

        Надуманою є і теза щодо рівності прав сторін кримінального провадження  на збирання та подання до суду речей, документів, інших доказів.

        В дійсності ж сторона обвинувачення здійснює збирання доказів шляхом проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій, витребування та отримання речей, документів, відомостей, висновків експертів, висновків ревізій та актів перевірок, проведення інших процесуальних дій, передбачених цим Кодексом.

         В той же час, стороні захисту надається право на збирання доказів лише шляхом:  витребування та отримання речей, копій документів, відомостей;  отримання висновків експертів, висновків ревізій, актів перевірок;  ініціювання проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій та інших процесуальних дій; шляхом здійснення інших дій, які здатні забезпечити подання суду належних і допустимих доказів.

        Про нерівність сторін в процесі свідчить і наступне:

         - по-перше, новий Кодекс не встановлює обов’язку будь-якої особи надати адвокату на його вимогу річ, яку б він міг використати як доказ у справі, а реалізувати право на витребування речей та документів захисник може лише через звернення до слідчого судді, який йому в цьому може і відмовити;

        - по-друге, захисник має право отримати на свій запит лише копії документів, що автоматично виключає можливість отримання ним у справі висновків експертів, висновків ревізій, актів перевірок, оскільки об’єктами дослідження експертиз, ревізії, перевірок, в переважній більшості, можуть бути лише оригінальні речі, документи;

        - по-третє, новий Кодекс не визначає будь-яких інших дій захисника, які здатні забезпечити подання суду належних і допустимих доказів.

         З наведеного слідує єдиний висновок: захисник має реальне право лише подавати клопотання про проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій та інших процесуальних дій, яке вирішується знову ж таки стороною обвинувачення, слідчим суддею та судом, в зв’язку з чим задекларований та широко афішований розробниками Кодексу принцип змагальності кримінального судочинства зводиться нанівець, тому іронія деяких «знавців» кримінального процесу, які не усвідомлюють того, що вони пишуть у своїх статтях з приводу значного розширення  прав адвокатів за новим КПК України, є як мінімум некоректною.

          Крім того, автор згаданої статті намагався виправдати положення нового КПК України, які регламентують можливість  проведення обшуку у житлі чи іншому володінні особи без санкції суду з подальшим зверненням до суду після його проведення.

         Як вбачається з нового Кодексу, слідчий, прокурор має право до постановлення ухвали слідчого судді увійти до житла чи іншого володіння особи лише у невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину.

          У такому випадку закон зобов’язує прокурора або слідчого, за погодженням із прокурором, невідкладно, після здійснення таких дій, звернутись до слідчого судді з клопотанням про проведення обшуку, а якщо прокурор відмовиться погодити таке клопотання слідчого або слідчий суддя відмовить у його задоволенні, встановлені внаслідок такого обшуку  докази є недопустимими, а отримана інформація підлягає знищенню в порядку, передбаченому ст.255 Кодексу.

         Виникає питання, а як тоді відновити права та інтереси громадян, порушені внаслідок незаконного  проникнення у їх житло, проведення в ньому обшуку, вилучення речей та документів, у випадку непогодження клопотання прокурором або ненадання санкції на обшук слідчим суддею?!

         Те, що результати такого обшуку не можуть бути допустимими доказами, зрозуміло і студенту, але питання в тому яку відповідальність будуть нести винні особи за свої незаконні дії. Відсутність чітко визначеної відповідальності за подібні дії відкривають шлях до беззаконня на шляху до проникнення в житло та інше приватне володіння громадян.

         Крім того, ст.233 Кодексу передбачений лише порядок знищення інформації, отриманої в результаті незаконного обшуку житла, проте в Кодексі зовсім не визначений обов’язок повернути власнику житла чи особі, яка займає приміщення, всі ті речі, предмети та документи, які були незаконно вилучені в ході такого обшуку.

         Тому, вважаю, що тішитись такою «новелою» щодо визнання доказів, отриманих в результаті незаконного обшуку, не допустимими, є по меншій мірі не коректним.

         Я вже не говорю про таку новелу як надання слідчому і прокурору права на проведення негласних слідчих (розшукових) дій, в тому числі і пов’язаних із правом обстежити публічно недоступні місця, житло чи інше володіння особи шляхом таємного проникнення в них у винятково невідкладних випадках (які будуть знову ж таки визначати слідчий або прокурор), пов’язаних із запобіганням вчиненню тяжкого або особливо тяжкого злочину.

        Тим більше виникає питання, з чим в дійсності пов’язано те, що новий КПК  наділив слідчого невластивими йому повноваженнями на проведення негласних  слідчих (розшукових) дій, таких як аудіо-, відеоконтроль особи; арешт, огляд і виїмка кореспонденції; зняття інформації з каналів зв’язку; обстеження публічно недоступних місць, житла чи іншого володіння особи і т.д..

         Зазначені негласні розшукові заходи проводилися, проводяться і, на моє глибоке переконання, повинні в майбутньому проводитися лише спеціально уповноваженими оперативними підрозділами, які мають відповідні спеціальні засоби, а головне – належну підготовку, знання та навички. Слідчий же за фахом, в першу чергу, повинен бути спеціалістом у галузі права, мати спеціальність «правознавство» та кваліфікацію «юрист», а не бути, наприклад, «спеціалістом з правоохоронної діяльності», мати іншу освіту (ту ж економічну чи технічну).

        Таким чином, як бачимо, ось які «переваги» в дійсності запроваджені новим кримінально-процесуальним законом і наведений їх детальний аналіз  із прикладами на практиці свідчить про те, що цей закон по своїй суті  не тільки не покращив ситуацію із дотриманням прав учасників процесу, а навіть погіршив в деяких моментах той зміст прав, які були передбачені старим КПК України, що є неприпустимим. 

Олексій Баганець,

почесний президент

Адвокатської компанії

«Баганець та партнери»