Приховані ризики Закону (законопроект №3524 від 25.11.2015) «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» або Яким буде "нове правосуддя"?

В руслі судової реформи, окрім адвокатської монополії, триланкової судової системи, зміни статусу Верховного Суду України та адміністративних судів, що можна вважати позитивними нормами, мають місце факти неконституційного розширення повноважень глави держави, як найвищої посадової особи виконавчої влади, щодо формування однієї з гілок влади – судової.

Ознайомившись з положеннями президентського вже Закону (проекту №3524 від 25.11.2015) «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» хочеться звернути увагу громадськості на замасковані ризики таких змін до Основного Закону. В руслі судової реформи, окрім адвокатської монополії, триланкової судової системи, зміни статусу Верховного Суду України та адміністративних судів, що можна вважати позитивними нормами, мають місце факти неконституційного розширення повноважень глави держави, як найвищої посадової особи виконавчої влади, щодо формування однієї з гілок влади – судової, а відповідно і посилення з його боку (нехай і протягом 2-х років) впливу на неї.
Так, цим законом, який був прийнятий в цілому у Верховній Раді України та знайшов підтримку у Конституційному Суді України, змінюється порядок призначення на посаду суддів, шляхом надання Президенту України виключних повноважень за поданням Вищої ради правосуддя, яка замінить Вищу раду юстиції, за єдиним порядком призначати суддів безстроково (ст. 126, 128 Конституції України). Призначення суддів на 5-річний строк скасовується. Верховну Раду, як представника народу України, фактично позбавляють повноважень брати будь-яку участь як у процесі призначення на посаду суддів, так і у наданні згоди на їх арешт чи затримання (це питання також буде вирішуватись Вищою радою правосуддя), тим самим відсторонивши представників народу від реалізації «права голосу». У законі не вказано чи реалізація главою держави такого повноваження є його правом чи обов’язком. Таким чином він може як призначити кандидата на посаду судді, так і проігнорувати чи затягнути вирішення даного питання. Вищу раду правосуддя планують утворити до 2019 року, до того часу продовжить свою роботу Вища рада юстиції, яку у ЗМІ називають такою, яка перебуває під тіньовим «патронатом» Президента.
Окрім цього, згідно частини 7 пункту 16-1 «Перехідних положень», глава держави буде також наділений повноваженнями упродовж двох років здійснювати переведення суддів з одного суду до іншого. До того він здійснював переведення лише суддів в межах п’ятирічного строку, проте за новою редакцією він буде здійснювати переведення усіх суддів без виключень. Цією нормою Президент фактично отримує можливість формувати склад будь-якого суду, що може негативно відобразитись на справедливості та об’єктивності судових рішень.
Частиною 6 пункту 16-1 «Перехідними положеннями» за Президентом закріплюється і повноваження протягом двох років на власний розсуд утворювати, реорганізовувати та ліквідовувати суди. Це ще один додатковий важіль впливу на судову систему.
Прийняття таких змін має наслідком те, що у глави держави зосереджуються надмірні повноваження у сфері формування судової влади, що призведе до її безпосередньої залежності від нього та можливої узурпації в майбутньому. Така тенденція створить передумови для порушення базових конституційних приписів про те, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову (ст. 6 Конституції України), незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України, вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється (ст. 126 Конституції України), судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону (ст. 129. Конституції України) та може призвести до обмеження права на судовий захист, гарантованого статтею 55 Основного Закону України. Виходячи з цього, можна зробити невтішний висновок про те, що метою такої судової реформи являється не забезпечення демократичних, європейських стандартів у судовій владі, а навпаки — відкрита, керована підпорядкованість усіх суддів одній особі, тобто президенту держави, не дивлячись на те, яке у нього прізвище. 
До речі, у попередньому Висновку щодо запропонованих змін до Конституції у частині правосуддя в Україні від 24 липня 2015 року Венеціанська комісія висловила підтримку пропозицій щодо призначення суддів на посади саме Президентом, проте при умові, що він відіграватиме виключно церемоніальну, тобто формальну роль. Але, виходячи із змісту норм нової редакції Конституції, така церемоніальна роль не простежується. Навіть попередня практика реалізації права глави держави призначати суддів на посади вперше свідчила про можливі невтішні наслідки розширення його повноважень та впливу на судову владу, про що вже сьогодні говорять деякі політики, експерти та журналісти.
Такі зміни загрожують незалежності суддів та судової влади, в цілому не забезпечують баланс інтересів та право народу через своїх обранців, в особі Верховної Ради України, виконувати функцію джерела влади та запобігати її узурпації. 
Не можна оминути осторонь і питання прокуратури, яке також знайшло своє відображення у президентських змінах до Основного Закону. На мою думку, законом продовжується компанія по дискредитації інституту прокуратури шляхом знищення та звуження її функцій, позбавлення конституційних прав громадян та їх обмеження. Зокрема, функції прокуратури будуть виглядати наступним чином: 1) підтримання публічного обвинувачення в суді; 2) організація і процесуальне керівництво досудовим розслідуванням, вирішення відповідно до закону інших питань під час кримінального провадження, нагляд за негласними та іншими слідчими і розшуковими діями органів правопорядку; 3) представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
При цьому кидається у вічі незрозуміла зміна назви з державного обвинувачення на публічне. Що таке це «публічне обвинувачення»? Яка така «публіка» і кого вона буде обвинувачувати? Прокурор виступає від імені та в інтересах виключно держави, але а ж ніяк якоїсь незрозумілої «публіки». Ст. 3 Кримінального процесуального Кодексу України гласить, що державне обвинувачення – це процесуальна діяльність прокурора, що полягає у доведенні перед судом обвинувачення з метою забезпечення кримінальної відповідальності особи, яка вчинила кримінальне правопорушення. В той же час ст.477 КПК передбачається поняття кримінального провадження у формі приватного обвинувачення, яке може бути розпочате слідчим, прокурором лише на підставі заяви потерпілого щодо деяких кримінальних правопорушень. Іншими чинними законами та нормативно-правовими актами не передбачено поняття «публічного» обвинувачення. 
На відмінну від попередньої редакції Конституції України, яка містила 5 функцій прокуратури, внесені зміни ліквідовують взагалі функцію нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних із обмеженням особистої свободи громадян, остаточно знищують передбачену попередньою редакцією Конституції функцію нагляду за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів з цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами і службовими особами, а також виключають з повноважень прокурорів функцію представництва ними інтересів громадян у суді. Такий підхід прямо суперечить частині 5 статті 55 Конституції, яка говорить, що кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань, що має наслідком відкрите порушення ст.ст. 22 та 157 Конституції України, які не допускають внесення змін не тільки до законів, а навіть до Основного Закону, якщо вони передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. До речі, на ці порушення справедливо звертали увагу і судді Конституційного Суду України, зокрема суддя Сліденко І.Д. у окремій думці щодо відповідності законопроекту про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя ) вимогам ст.157 і 158 Основного Закону. Висловивши свої численні зауваження (а це 10 окремих думок), судді КСУ відзначили, що Висновок Конституційного Суду щодо відповідності судової реформи положенням Основного Закону має виключно формальний характер та не відповідає питанням щодо реального обмеження чи скасування прав і свобод людини і громадянина у представленому законопроекті.
Разом з тим, у пункті 9 «Перехідних положень» передбачається, що прокуратура продовжує виконувати функцію нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян — до набрання чинності законом про створення (до цього часу неіснуючої) «подвійної системи регулярних пенітенціарних інспекцій». Хочеться звернути увагу політиків і законодавців на ту обставину, що враховуючи специфіку формування та функціонування в Україні нових органів, їх утворення може затягнутись на роки, а може й взагалі не відбутись. Такі надважливі функції прокуратури можуть повиснути у повітрі (як це сталося із тим же наглядом за додержанням законів) або перейти до некомпетентних осіб цих утаємничених органів «подвійної системи регулярних пенітенціарних інспекцій», про які досі не було жодної інформації, яких ймовірніше також будуть відбирати на конкурсній основі, тобто без досвіду роботи та правових знань. 
Більше того, окремий Розділ «Прокуратура» з Конституції України виключається взагалі, а до розділу «Правосуддя» включається стаття щодо прокуратури. Таким чином прокуратуру віднесли до органів правосуддя, до яких вона не може належати, оскільки правосуддя в Україні здійснюється виключно на судами (ст.124 Конституції). Ці зміни не узгоджуються з принципом поділу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову (ст. 6 Конституції) та порушують принцип верховенства права(ст. 8 Конституції).
Звертає на себе увагу і зміна назви посади Генерального прокурора України, який тепер буде називатись Генеральним прокурором без слова «України». Така, здавалося б, не значна зміна викликає багато питань. Усі державні органи містять у своєму найменуванні згадування «України», тому що вони діють виключно від імені держави та іменем України. Зазначивши у законах лише «Генеральний прокурор», під це визначення можуть підпадати і Генеральний прокурор Грузії, і Генеральний прокурор Росії, і Генеральний прокурор не передбачених законом ДНР чи ЛНР, які не виключено, теж будуть претендувати бути у складі України, але не дотримуватись наших законів, що є не припустимим. Закони повинні бути однозначними і зрозумілими, тобто відповідати вимогам принципу правової визначеності, що в цьому випадку відсутнє.
Так звана «судова реформа» містить ще ряд численних «реформаторських нововведень», які можуть призвести до беззаконня в країні і до абсолютного неоднозначного трактування Основного Закону. Так, поняття «професійна правнича допомога» замість правової допомоги, обов’язковий досудовий порядок урегулювання спору, що може стати підставою для відмови у розгляді справи судом, виключення принципу законності як основної засади судочинства, позбавлення права учасників судового процесу на оскарження судових ухвал окремо від рішення суду, ліквідація загальної судової юрисдикції, впровадження конституційної скарги, невизначений статус та надмірні повноваження Вищої ради правосуддя поставлять у незрозуміле положення правників, а зацікавленим «олігархічним силам» нададуть додаткові важелі для прихованого керування країною та уникнення від відповідальності. 
На превеликий жаль, враховуючи навіть явні зауваження суддів Конституційного Суду України, позицію Венеціанської комісії, масову критику серед провідних юристів та експертів, судова реформа отримала свою підтримку у парламентарів, незважаючи на ті наслідки, до яких вона може призвести. Погоджуюсь із думками про те, що така антидержавницька компанія являється запланованою і для певних осіб вигідною. При всій повазі до Президента, він наголошує, що потрібно суворо обмежити вплив інших гілок влади на суди, але, в той же час, визнає, що не готовий погодитися на перетворення глави держави на стороннього спостерігача за судами. Тому і напрошується закономірне запитання: а чи у всіх Президентів України (нинішнього чи майбутніх) не виникне бажання скористатись закріпленими в цих конституційних змінах можливостями для узурпації влади?!