Про деякі проблеми досудового слідства та прокурорського нагляду і можливі шляхи їх вирішення

Зміни, які відбулися в Україні, зокрема після усунення злочинного режиму Януковича В.Ф., призвели до необхідності розслідування слідчими підрозділами правоохоронних органів України, у тому числі Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України, величезної кількості злочинів ...

Зміни, які відбулися в Україні, зокрема після усунення злочинного режиму Януковича В.Ф., призвели до необхідності розслідування слідчими підрозділами правоохоронних органів України, у тому числі Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України, величезної кількості злочинів, вчинених як бувшими високопосадовцями держави, які фактично створили на теренах України злочинну організацію, так і усіма іншими їх пособниками, котрі методично та системно вели протиправну діяльність у всіх сферах економіки та органах державної влади і, фактично, розграбували державу. Крім того, ці особи намагалися перетворити Україну на поліцейську державу та, використовуючи підконтрольні правоохоронні органи і суди для незаконної протидії протестним акціям, вчинили цілу низку тяжких і особливо тяжких злочинів щодо протестувальників, в т.ч. і спричинивши їх масову загибель.

Розслідування цих багатоепізодних та актуальних для суспільства і світової спільноти злочинів є вкрай складним, а очікування того ж суспільства негайних результатів у цих провадженнях по новому підняло на поверхню всі прокурорсько-слідчі проблеми, з якими стикнулося слідство, і ті щоденні загально-методичні питання, які завжди існували чи виникали на стадії досудового розслідування і які стосуються повноти та якості виконання завдань, які ставить перед собою держава у боротьбі зі злочинністю.

Зокрема, стаття 3 Конституції України проголошує людину найвищою соціальною цінністю, а також гласить, що утвердження і забезпечення прав та свобод людини є головним обов’язком держави, тому статтею 2 КПК України визначено, що завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, а жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений.

При цьому, вирішальне значення у попередженні злочинів має не стільки жорстокість покарання, а насамперед його невідворотність. Щоб забезпечити виконання цих завдань та принципів під час розслідування кримінальних проваджень, прокурор та слідчий, згідно з вимогами ч. 2 статті 9 КПК України, мають всебічно, повно і неупереджено дослідити обставини кримінального провадження, виявити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують підозрюваного, обвинуваченого, а також обставини, що пом’якшують чи обтяжують його покарання, надати їм належну правову оцінку та забезпечити прийняття законних і неупереджених процесуальних рішень.

Крім того, у відповідності зі статтею 28 КПК України прокурор та слідчий повинні забезпечити проведення розслідування у розумні строки.

На практиці виконання цих вимог законодавства повинно бути забезпечене тільки шляхом проведення якісного слідства за всіма виявленими злочинами і в якомога коротші терміни. При цьому, забезпечення якості та удосконалення слідства має бути щоденним безупинним та системним процесом накопичення, доведення до виконавців та реалізації здобутого десятиріччями досвіду розслідування, з огляду на розвиток правовідносин в нашому суспільстві, досягнень науково-технічного прогресу та криміналістичної науки. Але, знову ж таки, необхідно враховувати і  рівень удосконалення злочинної діяльності. Її рівень латентності тощо. І тому сьогоднішні так звані «реформи» і заклики повністю змінити всіх прокурорів і слідчих і на їх місце призначити нових молодих людей лише при умові наявності в них вищої юридичної освіти, причому незалежно від рівня ВНЗ, викликає у фахівців і думаючих людей обґрунтовану тривогу.

На жаль, і минуле керівництво правоохоронних органів,  в більшій мірі – Генеральної прокуратури України, не тільки не хотіло бачити цієї проблематики та приділяти увагу вирішенню таких нагальних завдань слідства, а й цілеспрямовано знищувало усі попередні напрацювання, фактично перетворивши досудове слідство та прокурорський нагляд за ним, особливо у резонансних кримінальних провадженнях, у процес формального та бездумного проведення певного переліку слідчих (розшукових) дій. Робота ж з якісного удосконалення слідства залишилась індивідуальною ініціативою окремих слідчих та прокурорів та й то поширювалася лишень на ті провадження, у яких вони брали участь, не маючи впливу на подавляючу більшість інших слідчих та прокурорів.

До того ж, прийняття нового КПК України, яким встановлені нові принципи здійснення кримінального процесу, крім врахування вищевказаних питань, потребувало кардинальних змін у структурі правоохоронних органів тау  порядку взаємодії між ними під час розслідування злочинів.

Однак, цього своєчасно не було зроблено не тільки попередніми керівниками, а і нинішніми, що не тільки не усунуло попередні проблеми досудового розслідування, а й посилило їх та створило цілий ряд нових складнощів у проведенні досудового слідства.

Зважаючи на величезну кількість кримінальних проваджень, які перебувають сьогодні у провадженні слідчих підрозділів всіх правоохоронних органів та у яких здійснюють процесуальне керівництво прокурори, розслідування як аналітичний та творчий процес, особливо у складних провадженнях, перетворилося у механічний алгоритм складання паперів про проведені «слідчі» та «процесуальні дії», і їх належне оформлення.

Слідчі та прокурори, навіть при бажанні, сьогодні фізично не в змозі охопити весь фактаж наявних у них кримінальних проваджень, не говорячи вже про те, щоб якісно спланувати та провести розслідування, результатом якого було б отримання належних доказів та визначення у розумні строки: винна підозрювана особа чи ні.

Треба визнати, що сьогодні під час досудового розслідування не використовуються (чи на недостатньому рівні використовуються) досягнення криміналістичної науки та техніки, широкі можливості експертних установ, не застосовуються напрацьовані методики та тактичні прийоми розслідувань, не розробляються і не впроваджуються нові методики. Часто кожне нове кримінальне провадження для слідчого чи прокурора це як «табула раса», заповнення якої потребує часу і знань.

Більше того, на теперішній час існує, але фактично замовчується, проблема величезної кількості проваджень, особливо у слідчих органів внутрішніх справ, які взагалі не розслідуються через брак часу чи слідчих, хоча належна організація процесу розслідування (в т.ч. і через внесення змін до КПК) могла б суттєво виправити цю ситуацію.

При цьому, забезпечення належної організації процесу розслідування, як стадії збирання та закріплення доказів вчинених кримінальних правопорушень, має здійснювати не тільки слідчий чи прокурор (в більшій частині складних справ це їм явно не під силу) у окремому провадженні, а повинен існувати окремий інститут законодавчо та процесуально визначених спеціалістів, які, крім індивідуальної допомоги слідчому та прокурору, здійснювали б системну роботу щодо вдосконалення методів та тактичних прийомів розслідування, впровадження у практичну площину сучасних досягнень криміналістичної науки та судової експертизи, а також сприяли б на практиці в оволодінні професійними навичками малодосвідченими працівниками та молодими спеціалістами (особливо це актуально для того ж НАБУ і буде таким же для новоствореного ДБР).

Існуючі базові проблеми прокурорсько-наглядової діяльності у кримінальному процесі, які підлягають найшвидшому вирішенню.

Для більш чіткого усвідомлення важливості кардинальної зміни існуючих підходів до організації прокурорсько-наглядової та слідчої діяльності визначимо наступні системні причини, які сьогодні заважають місцевим прокурорам (та і прокурорам обласних апаратів)( реально впливати на якість слідства та необхідність усунення яких продиктована чинними кримінально-процесуальними вимогами, а саме:

1) Фактична відсутність дієвих організаційно-практичних засад прокурорського нагляду, навіть у формі процесуального керівництва, за найважливішою стадією розслідування будь-якого кримінального провадження – стадією виявлення, належної фіксації та всебічного дослідження доказів.

Як результат, при виявленні грубих порушень кримінального процесу, встановленні прокурором недопустимості зібраних доказів, або неповноти чи неправильності їх дослідження, вплинути на ситуацію, в силу втраченого часу і можливостей, він вже не може.

2) Не завжди достатня слідча кваліфікація прокурорів (особливо це характерно для теперішнього часу, коли йде масова інформаційна атака на досвідчених прокурорів і слідчих з метою їх витіснення із роботи і заповнення цих посад людьми так би мовити -  «з вулиці»), які нерідко, не знаючи достеменно предмет нагляду, не володіючи навиками та відповідними знаннями щодо методики і тактики розслідування злочинів різних категорій, не спроможні на належному професійному рівні забезпечити нагляд та процесуальне керівництво слідством у таких провадженнях, в т.ч. і дієвий процесуальний контроль на стадії збору і фіксації доказів.

3) Велика завантаженість та зайва формалізація процесу, внаслідок чого прокурори – процесуальні керівники, як і слідчі, просто не мають фізичної можливості, за браком часу, приділяти увагу поглибленому вивченню та подальшому практичному застосуванню:

- особливостей тактики і методики збору та фіксації доказів у різних провадженнях, в т.ч. і при проведенні окремих слідчих (розшукових) дій;

- прийомів щодо тактично грамотного застосування техніко-криміналістичних засобів під час збору, фіксації доказів та проведення окремих процесуальних дій;

- існуючих можливостей судової експертизи та вмілого їх використання у здобутті додаткових доказів;

- особливостей криміналістичного аналізу та ефективного використання зібраних доказів у суді тощо.

4) відсутність ефективної взаємодії між прокурором – процесуальним керівником та слідчим у плануванні і проведенні досудового слідства та окремих процесуальних дій, причинами чого може бути:

- неналежне врахування процесуальних, кваліфікаційних, оперативних та технічних можливостей слідчих підрозділів при плануванні досудового слідства та окремих слідчих дій;

- невідповідність вимог прокурора  реальним (брак часу) чи кваліфікаційним (молодий спеціаліст, відсутність будь-якого досвіду) можливостям слідчого;

- низька якість самих вказівок прокурора та його нездатність сприймати конструктивні критичні зауваження слідчого;

- діаметрально протилежне розуміння прокурором і слідчим процесу доказування та шляхів його реалізації;

- відсутність єдиної спрямованості на загальний результат досудового слідства і солідарної відповідальності за його досягнення та розгляду провадження у суді;

- відсутність дієвого інструменту у вигляді уповноважених вузько кваліфікованих, але високопрофесійних фахівців, здатних методично та практично сприяти у налагодженні потрібної для цілей слідства взаємодії прокурора як із слідчим, так і з оперативними підрозділами, що супроводжують досудове слідство.

Новий КПК України – нові вимоги та виклики.

На превеликий жаль, останнім часом у мене склалось враження, що навіть більшість прокурорів не до кінця зрозуміли своє призначення як процесуального керівника за новим КПК, намагаючись як і раніше зі сторони наглядати за роботою слідчого, а слідчі, в свою чергу, думають, що вони зможуть без допомоги прокурора займатися збором, дослідженням і оцінкою доказів. Це помилка. Категорично заявляю: сьогодні прокурор несе ще більшу відповідальність за виконання завдань кримінального судочинства чим раніше, за старого КПК.

Тепер, через призму змін у кримінально-процесуальному законодавстві акцентуємо увагу на основних викликах з якими стикається досудове слідство та наглядова діяльність прокурорів, і, головне, якому оперативному реформуванню та вдосконаленню підлягає система прокурорського нагляду з метою оптимізації та підвищення ефективності цієї роботи в нових умовах.

Насамперед, слід відзначити ті новели кримінального процесуального кодексу, які суттєво змінили роль прокурора у здійсненні кримінального судочинства.

Зокрема, стаття 36 нового КПК чітко визначає, що прокурор здійснює нагляд при проведенні досудового розслідування у формі процесуального керівництва досудовим розслідуванням.

Отже, прокурор має обов’язком не просто наглядати (так би мовити – зі сторони) за додержанням законів під час слідства, в т.ч. і проведенням негласних слідчих (розшукових) дій, шляхом вивчення кримінальних проваджень на стадії прийняття рішення за результатами слідства, або у випадку розгляду скарг на дії слідчого, а безпосередньо керувати досудовим слідством у кожному кримінальному провадженні з моменту його реєстрації до підтримання державного обвинувачення в суді, постійно контролювати весь хід слідчо-оперативної роботи із збору, перевірки та оцінки доказів і нести повну відповідальність за результати такої роботи!

І тому треба повністю відкинути поспішні висновки, які поширюються останнім часом, про повну втрату органами прокуратури України своєї найважливішої ролі в здійсненні кримінального переслідування і впливу на стан боротьби зі злочинністю. Якщо взяти до уваги, що відповідно до ст. 214 нового КПК України фактично кожна заява або повідомлення про кримінальне правопорушення є підставою для внесення її до Єдиного реєстру досудових розслідувань і, автоматично – початку розслідування, а протягом року рахунок таких заяв та повідомлень буде йти (як свідчить практика) на мільйони, важко переоцінити всю складність становища, у якому опиняються як місцеві прокурори, так і структурні підрозділи нагляду обласних прокуратур та центрального апарату Генеральної прокуратури України.

Твердження, що саме стадія збору, фіксації та дослідження доказів,  в силу ускладнення процедури доказування, передбаченої нормами нового КПК, стала визначальною у процесуальній діяльності прокурора, базується на наступному:

1)  Чинний КПК фактично зрівнює права сторони обвинувачення та сторони захисту у зборі доказів, вже не кажучи про розширення процесуальних прав сторони захисту з одночасним збільшенням формалізації процесуальної діяльності сторони обвинувачення.

Більше того, законодавець надав навіть привілеї стороні захисту у питанні ознайомлення із матеріалами після завершення досудового слідства та подання доказів суду. Зокрема, при відкритті матеріалів, відповідно до ст. 290 Кодексу, прокурор зобов’язаний показати стороні захисту всі зібрані матеріали, навіть ті, що виправдовують або пом’якшують вину підозрюваного, в той же час як сторона захисту, за наявності у неї матеріалів, що викривають підзахисного чи обтяжують його вину, показувати такі матеріали не зобов’язана.

Такі зміни в Кодекс ставлять додаткові вимоги щодо ретельного якісного та оперативного збирання слідчим та прокурором доказів, що стане можливим лише за умови наявності необхідного кадрового ресурсу та належної професійної підготовки як слідчого, так і прокурора, запровадження та вмілого використання нових криміналістичних методик та тактик проведення окремих слідчих дій, сучасних можливостей судової експертизи, ефективного застосування техніко-криміналістичних засобів тощо. І тому, коли сьогодні приходиться чути повідомлення того ж НАБУ про створення ними кімнати для допитів або декларації про майбутнє навчання детективів спеціалістами із ФБР та Фінляндії і це є топ-новинами на кілька днів у ЗМІ, мені особисто стає не по собі. Від цього складається враження, що хтось не розуміє саме завдання кримінального провадження, яке чітко виписано в діючому кримінальному процесуальному законі.

2) Суттєво ускладнилося застосування різних вербальних та невербальних тактичних прийомів під час отримання доказів з такого джерела як показання і похідних слідчих дій, що супроводжуються безпосереднім контактом з учасниками процесу (одночасний допит двох чи більше вже допитаних осіб, слідчий експеримент, впізнання) та інших слідчих дій, оскільки, відповідно до ч. 1 ст. 107 КПК, що регламентує застосування технічних засобів фіксування кримінального провадження, за клопотанням учасників процесуальної дії застосування технічних засобів фіксування є обов’язковим.

Очевидно, що тактичні можливості слідчого чи прокурора при такій фіксації обмежені, а тому, у рамках жорстких обмежень КПК потрібно винаходити більш ефективні тактичні прийоми, в тому числі із застосуванням знань психології, для отримання від допитуваного доказово значимої інформації.

До того ж. фіксування слідчої дії технічними засобами автоматично застерігає слідчого (прокурора) від можливих прорахунків у тактиці проведення такої дії та, як наслідок, неотриманні бажаних результатів, а також від порушень регламентних (процедурних) норм КПК.

Це теж потребує негайного оволодіння слідчими та прокурорами додатковими знаннями та комутативними навичками ретельного планування та бездоганного проведення слідчих дій, формулювання комплексного сприйняття системи доказів, визначення оптимальних шляхів їх збору, фіксації, дослідження та ефективного використання в процесі доказування.

Виходячи з цього вважаю вкрай шкідливим кроком нинішнього керівництва ГПУ та так званих «реформаторів» в її середовищі ліквідацію Національної Академії прокуратури України, де роками формувався науковий потенціал зі спеціалізацією «Прокурорський нагляд», саме завдяки чому готувались магістри для органів прокуратури із відповідними для саме цього напряму діяльності навичками.

3) За вимогами КПК, будь-які фактичні дані, зібрані під час кримінального провадження, прокурор та слідчий може використовувати у кримінальному процесі як докази лише після процедури доведення їх доказового значення та допустимості отримання перед судом, який, в свою чергу, буде остаточно визначати процесуальний статус цих фактичних даних.

Це,знов таки, має стимулювати слідчого та прокурора більш виважено та прискіпливо підходити не тільки до встановлення фактичних даних, що мають доказове значення, але і до максимально повної їх фіксації, процесуального оформлення та надання обґрунтованої правової оцінки в контексті переконання суду у необхідності їх визнання доказами у справі.

4) Чинний КПК звужує можливості сторони обвинувачення у використанні такого джерела доказів як висновок експерта.

Зокрема, ст. 69 КПК категорично визначає, що експертом у кримінальному провадженні є особа, яка, поміж іншим, має право на проведення експертизи відповідно до Закону України «Про судову експертизу». Тобто, багаторічна практика залучення фахівців у різних галузях наукових, технічних та інших спеціальних знань в якості експертів (навіть, якщо їх діяльність і не регламентована зазначеним законом) шляхом лише винесення слідчим чи прокурором відповідної постанови, роз’яснення прав та обов’язків експерта, а також попередження про відповідальність за давання завідомо неправдивого висновку – залишилася в минулому.

Тому, при застосуванні чинного КПК України, прокурору та слідчому потрібно більш поглиблено і системно відслідковувати сучасні дослідницькі можливості експертних установ, динаміку їх розвитку, залучати їх фахівців до проведення складних та важливих слідчих дій і максимально використовувати досягнення судово-експертної практики у кримінальному провадженні.

Більше того, відповідно до концептуальних змін діючого КПК в частині процесу доказування, із перелічених у ч. 2 ст. 84 Кодексу джерел доказів (показання, речові докази, документи та висновок експерта) саме висновок експерта стає одним із найважливіших джерел доказів на стадії досудового слідства, оскільки інші джерела нерідко можуть ставати такими лише після відповідних експертних досліджень.

Тобто, як свідчить слідча практика, багато документів або матеріальних носіїв фактичних даних, які мають ознаки речових доказів, підлягають огляду та всебічному дослідженню експертами із застосуванням спеціальних знань з метою встановлення всієї доказової інформації, яку можуть нести на собі ці документи чи предмети, і лише після цього можлива їх належна правова оцінка як джерел доказів.

Наприклад, у кримінальних провадженнях про злочини у сфері службової діяльності часто джерелами доказів стають документи, до яких можуть бути внесені завідомо неправдиві відомості, або вони підписані не тією особою, що зазначена в документі, або виготовлені набагато пізніше зазначеної в них дати або до них внесені текстові зміни третіми особами тощо. При цьому, у всіх таких випадках ці документи підлягають експертному почеркознавчому або технічному дослідженню, якими встановлюється або підтверджується наявність фактичних даних, що можуть вважатися доказами вчиненого правопорушення. І таких прикладів безліч.

Крім того, показання за новим КПК, отримані на стадії досудового слідства слідчим чи прокурором, не є за визначенням доказом, допоки учасник процесу, який надав їх, не повторить в суді, що буває далеко не завжди. Тому, одним із дієвих способів «легалізувати» доказово важливі за змістом показання, одержані на стадії досудового слідства, є експертне дослідження, зокрема авторознавче, психологічне, лінгвістичне, письмового тексту показань або відеозапису таких показань.

Отже, із наведеного цілком очевидною стає нагальна потреба у системному вдосконаленні взаємодії сторони обвинувачення із експертними установами та ефективне використання їх можливостей у процесі доказування.

Не менш актуальним і важливим у дослідженні багатьох обставин предмету досудового розслідування є вміле використання консультацій спеціалістів, які, хоча і не будуть окремим джерелом доказів, але, за умови правильного їх застосування, можуть суттєво сприяти встановленню істини у провадженні. Тому, вкрай важливим є вміле залучення дійсно фахових спеціалістів, причому в самих різнопланових галузях знань, до проведення слідчих дій та дачі консультативних висновків, ефективне використання отриманої інформації у процесі доказування тощо.

Налагодження тісної взаємодії з експертними установами та спеціалістами у різних галузях знань, створення відповідного реєстру таких суб’єктів, забезпечення моніторингу їх можливостей та оперативного використання у слідчій практиці потребує додаткових зусиль, однак покладання цього виключно на прокурорів і слідчих в окремих провадженнях, на мою думку, є неефективним і непродуктивним.

Оскільки це має бути цілеспрямована, упорядкована, системна, чутлива до динаміки змін експертної практики та гнучка до практичних вимог слідства діяльність, її може забезпечити лише окремий спеціальний підрозділ в системі органів прокуратури з прокурорськими повноваженнями та вузькими функціональними засадами.

5) Однією з новацій кримінального процесуального законодавства стало застосування запису за допомогою технічних засобів як самостійної форми фіксування кримінального провадження (п. 2 ч. 1 ст. 103 КПК).

Окрім цього, як зазначено вище, ч. 1 ст. 107 КПК (застосування технічних засобів фіксування кримінального провадження) передбачає обов’язковість застосування технічних засобів фіксування процесуальних дій за клопотанням їх учасників.

Вся концепція зміненого кримінального процесуального законодавства створює передумови для більш широкого застосування техніко-криміналістичних засобів для збору та фіксації доказів із одночасним забезпеченням дієвого контролю за дотриманням прав учасників процесу та вимог законодавства під час проведення слідчих дій.

Це, з одного боку, значно розширює можливості застосування технічних засобів прокурором і слідчим у своїй процесуальній діяльності, а з іншого – є стимулюючим фактором до підвищення якості підготовки та проведення слідчих дій.

Водночас, ефективне використання технічних засобів фіксації потребуватиме суттєвого вдосконалення технічної бази прокуратур та їх прокурорсько-наглядових підрозділів, ведення обліку та контролю за їх належним зберіганням, залучення кваліфікованих спеціалістів, при цьому обізнаних не тільки у техніці, а і в тактичних прийомах її застосування при проведенні окремих процесуальних дій, чому також необхідно навчатись та повсюдно у слідстві використовувати.

В цілому, кримінально-процесуальне законодавство, з усіма своїми позитивними і не дуже новаціями, ставить перед стороною обвинувачення виклик щодо переходу досудового слідства та наглядової діяльності, як форми фактичного керівництва цим слідством, на якісно новий рівень, що можливо лише за умови визначення головним пріоритетом та критерієм ефективності такої роботи – реальну якість слідства, починаючи від використання всіх можливостей щодо встановлення та належної фіксації доказів і закінчуючи якісним та своєчасним складанням процесуальних документів.

Інститут прокурорів-криміналістів як ефективний інструмент системного вдосконалення слідчої та прокурорсько-наглядової діяльності.

Всі перелічені вище проблеми прокурорсько-слідчої діяльності та виклики потребують, з однієї сторони, законодавчого удосконалення кримінального процесу (спрощення проведення деяких слідчих  і процесуальних дій) та системи роботи правоохоронних органів, а, з іншої сторони, свідчать про те, що в органах прокуратури мають бути підрозділи, які б займалися систематизацією та поширенням усього масиву позитивних напрацювань як слідчих, так і експертних та наукових установ, у сфері розслідування кримінальних проваджень та здійснення наглядової діяльності у формі процесуального керівництва, надавали дієву практичну допомогу слідчим і прокурорам – процесуальним керівникам у розкритті та розслідуванні злочинів, а також відігравали координуючу та навчальну роль для процесуальних керівників, а через них – і для слідчих всіх правоохоронних органів держави.

Отже, всі ці виклики вимагають саме від органів прокуратури України адекватної реакції у вигляді створення та постійного вдосконалення сучасного та потужного прокурорського та слідчого апарату всіх правоохоронних органів, спроможного ефективно протидіяти злочинності.

Державницьке усвідомлення необхідності реалізації цієї задачі та розуміння засобів її вирішення обов’язково приведе до переконання, що саме відроджений інститут прокурорів-криміналістів може відіграти суттєву роль у забезпеченні інструментарію для виконання цієї вкрай важливої задачі органів прокуратури і нижченаведеними доводами обґрунтуємо ці висновки.

Інститут прокурорів-криміналістів як механізм впровадження досягнень криміналістичної науки у практичну діяльність прокурорів та слідчих.

В зв’язку з цим, виникає логічне питання: яким має бути оптимальний механізм втілення досягнень криміналістики у практичну діяльність прокурорсько-слідчих працівників, який інститут може дієво сприяти підвищенню ефективності реальної протидії злочинності в умовах радикальної зміни кримінального процесуального законодавства.

Відповідь, правильність та обґрунтованість якої доведена десятиріччями прокурорсько-слідчої практики, є очевидною – відновлення у системі органів прокуратури інституту прокурорів-криміналістів як дієвого посередника між досягненнями криміналістичної науки та судової експертизи і практичною діяльністю органів прокуратури з розкриття та розслідування злочинів, а також здійснення нагляду за оперативно-розшуковою діяльністю та процесуального керівництва досудовим розслідуванням.

Саме інститут прокурорів-криміналістів, об’єднуючи в собі досвід слідчої практики, знання в області криміналістичної техніки, тактики та методики, а також методологічних та практичних можливостей судової експертизи, шляхом реалізації повноважень прокурора здатні дієво імплантувати досягнення криміналістичної науки та судової експертизи у практичну діяльність прокурорсько-слідчих працівників з розкриття та розслідування злочинів, а так само забезпечити реальне підвищення кваліфікаційного рівня молодих спеціалістів, тим самим вивівши цю роботу на якісно новий рівень.

Разом з тим, чинний КПК, за умови оптимального реформування структури та методики нагляду, передбачає можливість суттєво підвищити організації та ефективності наглядової прокурорської роботи, суттєве сприяння якому дасть відновлення та функціонування на правах самостійного структурного підрозділу в органах прокуратури служби прокурорів-криміналістів. За умови належної організації роботи такі підрозділи здатні виконати два основоположні завдання, а саме:

1) забезпечення ефективної навчально-методичної роботи із слідчими та прокурорами, з підвищенням їх професійної майстерності у розкритті та розслідуванні тяжких та особливо тяжких злочинів різних категорій.

2) надання реальної практичної та методичної допомоги прокурорам всіх рівнів у здійсненні процесуального керівництва слідством, а також процесуального контролю за розкриттям та розслідуванням особливо тяжких і резонансних злочинів саме на визначальній стадії досудового слідства – стадії збору та фіксації доказів, що повинно стати пріоритетом слідчої та наглядової діяльності в нових умовах.

Попередня діяльність прокурорів-криміналістів як підтвердження реальної здатності цієї служби відігравати суттєву та необхідну роль у забезпеченні якісного досудового слідства.

Служба прокурорів-криміналістів в системі органів прокуратури існувала з жовтня 1954 року, тобто понад 55 років, і весь цей час виконувала, можливо, зовні непомітну, але дуже важливу роль у слідчій практиці органів прокуратури. Це є незаперечний факт попри всі не завжди позитивні, а іноді і справедливо критичні оцінки, які мали місце стосовно діяльності цієї служби.

Не вдаючись в організаційно-практичні нюанси еволюції розвитку служби прокурорів-криміналістів, слід зауважити, що протягом десятиріч достатньо невеликий кадровий склад її працівників завжди відрізнявся (за незначним виключенням) високою кваліфікацією, неабиякою відповідальністю та відданістю своїй справі.

Не перебільшуючи ролі та безпосередньої участі прокурорів-криміналістів у наглядово-слідчій діяльності на місцях, відзначимо один приклад.

Протягом останніх років роботи прокурорів-криміналістів, зокрема упродовж 2005-2010 років, у тому числі не без реальної їх допомоги на місцях, якість слідства в органах прокуратури в цілому по державі із року в рік покращувалась, про що свідчили й офіційні показники статистичної звітності (покращення стану розкриття тяжких та особливо тяжких злочинів та якості досудового слідства, зменшення незаконно притягнутих і виправданих осіб, а також фактів закриття кримінальних справ за реабілітуючи ми підставами та інших даних).

Про внесений значний вклад у підвищення ефективності слідчої роботи свідчили і звітні показники роботи самих прокурорів-криміналістів у регіонах, які, з певних різних причин, не завжди доводились до відома керівництва органів прокуратури, а розчинялись у загальній звітності наглядових та слідчих підрозділів.

Водночас, після фактичної ліквідації в кінці 2010 року відділів криміналістики та прокурорів-криміналістів на місцях, стан слідства органів прокуратури протягом 2011 та наступних років суттєво погіршився майже у всіх звітних показниках і ця негативна динаміка у послідуючі роки, на жаль, стала вже нормою.

Зрозуміло, що ліквідація служби прокурорів-криміналістів на місцях не стала головною та єдиною причиною такого погіршення, але й випадковим співпадінням це також навряд чи може бути.

Рішення про ліквідацію цієї служби на місцях в більшій мірі було обумовлено суб’єктивними мотивами тодішнього керівництва Генеральної прокуратури України, які не опирались на розуміння важливої ролі цієї служби у кримінальному судочинстві та ігнорували очевидність того, що якісне досудове слідство можливо лише за умови вмілого практичного застосування досягнень криміналістичної науки, чим власне і покликані займатись прокурори-криміналісти.

Звичайно, що виклики, які пов’язані із новими реаліями кримінального процесу та загалом розвитком суспільних відносин, потребують удосконалення ролі та функцій прокурора-криміналіста, які він виконував раніше, але все вищенаведене беззаперечно свідчить, що рішення про ліквідацію в системі прокуратури цього інституту було не просто помилковим, а й у якійсь мірі, вибачте, і злочинним.

Між іншим, реальну потребу існування такого інституту підтверджує і той факт, що після його ліквідації керівниками різних рівнів як центрального апарату Генеральної прокуратури України, так і обласних прокуратур, до розкриття та розслідування особливо складних та резонансних злочинів, підготовки та призначення складних судових експертиз, а також з інших важливих питань належного збору та фіксації доказів у кримінальних провадженнях протягом 2014-2015 років (при мені) постійно залучалися колишні прокурори-криміналісти.

Отже, поки існують злочинність, кримінальне судочинство і, як його складова, інститут досудового слідства відповідь на питання про доцільність відновлення і функціонування в системі органів прокуратури служби прокурорів-криміналістів є очевидною.

Нормативно-правове визначення статусу інституту прокурорів-криміналістів.

З метою процесуальної формалізації спеціального статусу прокурорів-криміналістів в структурі органів прокуратури України із повноваженнями прокурора, передбаченими ст. 36 КПК, які стосуються процесу збору та фіксації доказів на стадії досудового слідства, можна вважати за доцільне:

- ініціювати внесення на розгляд Верховної Ради України законопроекту щодо доповнення п. 14 ст. 3 КПК України (Визначення основних термінів Кодексу), а саме під терміном «Прокурор», наряду з іншими, поняттям «прокурори-криміналісти», які діють в межах своїх повноважень (саме в такій редакції законопроект був прийнятий у першому читанні 9.02.2012, однак, потім поправкою тодішнього народного депутата України В. Олійника термін «прокурори-криміналісти» з незрозумілих причин було виключено);

- ініціювати внесення змін до Закону «Про прокуратуру», визначивши окремою статтею поняття, функції та повноваження прокурорів-криміналістів в структурі органів прокуратури України;

- затвердити Положення про організаційні засади діяльності служби прокурорів-криміналістів, як самостійного структурного підрозділу в системі органів прокуратури України.

Отже, вкрай важливо новим Законом «Про прокуратуру» та відомчими нормативними документами чітко закріпити за службою прокурорів-криміналістів, як самостійним структурним підрозділом, притаманні саме їй специфічні функції організаційно-практичного та навчально-методичного вдосконалення прокурорсько-слідчої діяльності з одночасним визначенням відповідних повноважень, необхідних для ефективної їх реалізації.

І насамкінець. Навіть, у випадку не визначення з будь-яких причин статусу прокурорів-криміналістів на законодавчому рівні, це ніяким чином не завадить створенню та належній роботі служби прокурорів-криміналістів на базі відомчих нормативних документів, як це успішно відбувалось протягом 55 років у рамках дії КПК України 1960 року.

О. Баганець

екс-заступник Генерального прокурора України

(в 2000-2002, 2005-2006, 2014-2015 р.р.)

заслужений юрист України