Прогалини і недоліки проголосованого ВР України за основу проекту закону «Про державне бюро розслідувань»

16 червня 2015

На превеликий жаль, як і попередні закони, начебто направлені на «реформування» правоохоронних органів, цей закон теж суперечить вимогам як Перехідних положень Конституції України, так і нормам інших законодавчих актів, і тому не може бути завершенням формування нової системи органів досудового слідства в Україні. Перш за все, він не враховує Перехідних положень Конституції України, у відповідності до яких прокуратура продовжує виконувати функцію попереднього слідства - до сформування системи досудового слідства і введення в дію законів, що регулюють її функціонування. Законодавцем проігноровано і саму ідею створення Державного бюро розслідувань (далі ДБР), коли про нього вперше було згадано в КПК 2012 року, в частині 4 ст. 216 якого було зазначено, що слідчі органів Державного бюро розслідувань будуть здійснювати досудове розслідування кримінальних правопорушень, вчинених службовими особами, які займають особливо відповідальне становище відповідно до ч. 1 ст. 9 Закону України «Про державну службу», особами, посади яких віднесено до 1, 2 і 3 категорії посад, суддями та працівниками правоохоронних органів. В свою чергу, в перехідних положеннях до КПК України 2012 року, в пункті 1, вказано, що до введення в дію положень ч. 1 (в частині положень щодо повноважень здійснення досудового розслідування злочинів, передбачених ст. 402-421, 423-435 КПК України) та ч. 4 ст. 216 цього Кодексу повноваження щодо досудового розслідування передбачених ними кримінальних правопорушень здійснюють слідчі органів прокуратури.

Тобто, передбачений новим КПК орган досудового слідства - ДБР повинен був проводити досудове слідство (а не займатись і оперативно-розшуковою діяльністю, як це сьогодні пропонується) кримінальних правопорушень не по їх категоріях, а лише по специфічних спеціальних суб’єктах їх вчинення, а саме: будь яких злочинів, вчинених названими високопосадовцями, тим більше, що переважну більшість таких злочинів і становлять саме корупційні.

В подальшому, законодавець підтвердив своє бачення щодо переліку злочинів, розслідуванням яких буде займатися ДБР після його створення, і в 2014 році вніс доповнення в ст. 216 КПК України, уточнивши, що слідчі цього нового органу досудового розслідування будуть здійснювати досудове розслідування кримінальних правопорушень, вчинених особами, зазначеними у пунктах 1, 2, 3 ч. 2 ст. 2 Закону України «Про державну службу», а саме: головою Національного банка України, або його заступником, членом Ради національної безпеки і оборони України, суддею чи працівником правоохоронного органу; службовими особами, посади яких згідно зі ст. 6 Закону України «Про державну службу» віднесені до посад державної служби підгруп І-1, І-2, І-3, В-4, ІІ-1, ІІ-2, ІІІ-2, ІІІ-1, ІV-1; особами, посади яких згідно зі статтею 14 Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування» віднесені до першої та другої категорії посад в органах місцевого самоврядування.

Про необхідність створення саме Державного бюро розслідування для забезпечення ефективного розслідування кримінальних правопорушень неодноразово вказував у своїх рішеннях і Європейський суд у справах людини. Як вбачається з подання Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини до Кабінету Міністрів України від 30.09.2014 року (дослівно): «враховуючи велику кількість рішень Європейського суду щодо України, якими констатовано не проведення ефективного розслідування, секретаріат Кабінету Міністрів Ради Європи пропонує КМРЄ при розгляді питання про виконання Україною рішень Європейського суду зосередитись на проблемах ефективного розслідування, включаючи створення Державного бюро розслідування». Але, не дивлячись на це, Верховною Радою України вже нового скликання 14.10.2014 року було прийнято Закон України «Про національне антикорупційне бюро України», до повноважень якого віднесено розслідування кримінальних корупційних правопорушень, які вчинені вищими посадовими особами, уповноваженими на виконання функцій держави, або місцевого самоврядування, та становлять загрозу національній безпеці. Як вбачалось з прикінцевих положень цього закону, до підслідності слідчих цього органу віднесено кримінальні правопорушення, вчинені високопосадовцями, в т. ч. держслужбовцями 1-2 категорій, суддями, прокурорами та працівниками інших правоохоронних органів (тобто розслідування яких до цього відносилось до компетенції слідчих ДБР).

Таким чином, в системі правоохоронних органів після прийняття названого вище закону з’явилися два самостійних суб’єкти розслідування правопорушень, вчинених високопосадовцями, суддями, прокурорами та іншими правоохоронцями, з одною відмінністю: НАБУ повинне розслідувати корупційні правопорушення, вчинені високопосадовцями, але не нижче державних службовців 1-2 категорії, суддями і правоохоронцями; а -ДБР будуть підслідні всі інші кримінальні правопорушення, вчинені цими ж суб’єктами (це і заподіяння тілесних ушкоджень, це і зґвалтування, це і ДТП и т.д.), в тому числі і корупційні злочини, вчинені державними службовцями 3 категорії. В зв’язку з цим, Генеральна прокуратура України в листопаді – грудні 2014 року зверталась до Президента України зі своїм листом щодо недоцільності створення НАБУ, який буде вести досудове розслідування відносно одних і тих же високопосадовців, що і ДБР, пояснивши негативні наслідки від такого дублювання функцій. Але, законодавці настільки захопилися так званим «реформуванням» правоохоронних органів, озброївшись помилковою ідеєю (за допомогою створення нового антикорупційного органу (НАБУ) побороти корупцію в Україні), що на переконливі доводи практикуючих юристів із числа досвідчених працівників прокуратури будь якої уваги не звернули і пішли ще далі, руйнуючи, таким чином, всю правоохоронну систему, в першу чергу як слідчі, так і оперативно розшукові підрозділи, які були здатні (при всіх існуючих недоліках) розкривати і розслідувати найбільш складні та заплутані злочини, які вчинялися у вищих ешелонах влади.

Так, створивши НАБУ, яке повинне займатися розслідуванням саме корупційних кримінальних правопорушень, вчинених високопосадовцями, та внісши одночасно зміни до ст. 45 КК України, якими в кінці кінців було визначено перелік корупційних злочинів, законодавці із незрозумілих причин до підслідності слідчих (тепер чомусь «детективів» НАБУ) віднесли лише частину із них, разом з цим останніх додатково було уповноважено займатися розслідуванням інших злочинів, які не мають ніякого відношення до корупції, а саме: передбачених статтями: 2062 КК України (протиправне заволодіння майном підприємства, установи, організації), 209 КК України (легалізація (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом), 211 КК України (видання нормативно правових актів, що зменшують надходження бюджету або збільшують витрати бюджету всупереч закону).

Більше того, у відповідності до внесених змін до КПК України, до підслідності слідчих (детективів) антикорупційного бюро віднесені і злочини, які вчинені керівниками суб’єктів великого підприємництва, у статутному капіталі яких частка державної або комунальної власності перевищує 50%. Окрім того, слідчі НАБУ будуть розслідувати і кримінальні провадження про підслідні йому злочини, які вчинені не обов’язково високопосадовцями, а і іншими службовим особами державних органів, правоохоронних органів, органів місцевого самоврядування чи суб’єктів господарювання, у статутному капіталі яких є частка державної або комунальної власності, в тому випадку, коли розмір предмету злочину або завданої ним шкоди в 500 і більше разів перевищує розмір мінімальної заробітної плати, встановленої законом на час вчинення злочину, тобто на суму приблизно більше 500 000 гривень. Таким чином, новостворений спеціальний антикорупційний орган буде займатися, в тому числі і не властивими його призначенню функціями, а саме кримінальними правопорушеннями, які не є корупційними і вчинені не високопосадовцями (наприклад: керівниками найнижчих структурних підрозділів підприємств, установ, організацій, сільських, селищних рад і т.д.).

В той же час, такі перераховані в ст. 45 КК України корупційні злочини, передбачені ст. ст. 262, 308, 312, 313, 320, 357 цього Кодексу, у випадку їх вчинення шляхом зловживання службовим становищам, 3641, 3652 КК України, в т.ч. і при умові, що вони будуть вчинені високопосадовцями, до підслідності слідчих НАБУ законом не віднесені. З цього можна зробити зовсім невтішний висновок про те, що ці корупційні злочини, вчинені високопосадовцями, будуть розслідуватися тими ж слідчими органами внутрішніх справ, навіть районних та міських відділків міліції, які в більшості своїй являються молодими спеціалістами і не мають достатнього досвіду. Ще більш незрозумілими і непрактичними у застосуванні є внесені останнім часом законодавцями зміни в ст. 216 КПК України, в пункті 2 ч. 5 якої тепер передбачено, що наглядовий прокурор антикорупційної прокуратури своєю постановою може віднести кримінальне провадження у злочинах, передбачених абзацом першим цієї частини, до підслідності слідчих (детективів) НАБУ, «якщо відповідним злочином було заподіяно, або могло бути заподіяно тяжкі наслідки охоронюваним державним чи суспільним інтересам. Під тяжкими наслідками слід розуміти заподіяння шкоди життєво важливим інтересам суспільства та держави, зокрема державному суверенітету, територіальній цілісності, реалізації конституційних прав, свобод і обов’язків трьох і більше осіб».

З цього приводу хотілося б зазначити, що таке формування є, по меншій мірі, юридично недосконалим.

По-перше, злочином не може бути заподіяно тяжких наслідків. Як вбачається із усіх існуючих в кримінальному кодексі складів кримінальних правопорушень, злочином може бути заподіяно лише істотну шкоду, а тяжкінаслідки лише спричиняються в результаті заподіяння такої шкоди (див. статті 364, 365 КК України).

По-друге, під цю категорію кримінальних правопорушень можна віднести будь-який із наведених в КК України злочинів, які підпадають під категорію тяжких та особливо тяжких, що створює сприятливі умови для корупції в діяльності керівництва НАБУ та прокурорів антикорупційної прокуратури.

По-третє, і що є самим головним, виходячи з вимог ст. 36, ч 5 КПК України, законодавцями не враховано, що лише генеральний прокурор України, його заступники чи прокурори областей мають право визначати підслідність будь-якого кримінального правопорушення за іншим органом досудового розслідування і то лише в разі неефективного досудового слідства. Більше цього, відповідно до ст. 37 КПК України прокурор по нагляду за розслідуванням конкретного кримінального провадження (процесуальний працівник) призначається вищестоящим прокурором і лише названі вище керівники прокуратури мають право вилучити у нього доручене йому кримінальне провадження, а не будь-який прокурор антикорупційної прокуратури.

З урахуванням викладеного, компетенція Державного бюро розслідувань, передбачена КПК 2012 року (в т. ч. в його перехідних положеннях) та яка була схвалена впливовими європейськими інститутами при оцінці нового кримінального процесуального закону, внесеними законодавцями протягом 2014-2015 років змінами до нього та прийняттям цілого ряду нових законів фактично повністю змінилася. В результаті цього кримінальні провадження, які зараз розслідуються слідчими органів прокуратури і в переважній більшості яких накопичено величезну кількість матеріалів і документів, після введення цих норм в дію можуть бути передані для подальшого розслідування навіть до низових органів досудового слідства, в першу чергу МВС, де, здебільшого, на сьогодні працюють молоді спеціалісти, які не в змозі розслідувати більшу частину таких справ і тим більше довести їх до суду. І тому не дивно, що в пояснювальній записці народних депутатів – розробників цього закону, в обґрунтування необхідності створення ДБР наведені доводи з посиланням на документи і матеріали, пов’язані із створенням правоохоронного органу, який буде займатися розслідуванням саме корупційних (!) злочинів, вчинених високопосадовцями, що ніякого відношення до запропонованого ними в проекті проголосованого Закону змісту повноважень Державного бюро розслідувань не має. В той же час, виходячи із змісту положень цього законопроекту «Про Державне бюро розслідувань», насправді створюється орган, який фактично не буде мати ніякого відношення до боротьби із злочинністю у вищих ешелонах влади і, тим більше, до боротьби із корупцією.

Так, за пропозицією народних депутатів – розробників цього Закону, на ДБР покладається завдання запобігання, виявлення, розкриття і розслідування:

1. злочинів, пов’язаних із діяльністю злочинних організацій (для відому, згідно статистичних даних, за 2014 рік правоохоронними органами України зареєстровано лише 5 злочинів про створення злочинної організації (ст. 255 КК України), (лише в одному з яких повідомлено про підозру, 1 кримінальне провадження закрито, а 4 продовжуються розслідуватися), і 60 злочинів про сприяння учасникам злочинних організацій та укриття їх злочинної діяльності (ст. 256 КК України) (з яких лише в 23 провадженнях повідомлено про підозру, 11 скеровано до суду з обвинувальним актом, 8 кримінальних проваджень закрито, а 40 продовжуються розслідуватися). Мій прогноз - після непродуманої ліквідації підрозділів УБОЗ МВС України таких випадків в цьому році буде ще менше, або не буде взагалі;

2. злочинів, пов’язаних з тероризмом (протягом 2014 року було зареєстровано 1499 терористичних акти та 478 епізодів створення терористичних груп чи організацій, з яких до суду направлено лише 58 злочинів);

3. особливо тяжких насильницьких злочинів, за які Кримінальним кодексом України передбачено покарання у виді довічного позбавлення волі (в 2014 році було зареєстровано 1547 умисних вбивств при обтяжуючих обставинах та 2260 посягань на життя працівників правоохоронних органів або військовослужбовців, які підслідні до цього часу слідчим МВС і можуть розслідуватися навіть в низових органах внутрішніх справ, в т.ч молодими спеціалістами; з них до суду скеровано 354 злочини);

4. катування і злочинів, пов’язаних з іншими жорстокими, нелюдськими або такими, що принижують гідність, видами поводження і покарання, вчинених працівниками НАБУ, СБУ, органів внутрішніх справ і прокурорами (така статистика за 2014 рік у відкритих джерелах відсутня);

5. корупційних та пов’язаних з корупцією злочинів, вчинених працівниками НАБУ і прокурорами антикорупційної прокуратури (тобто, це лише одна категорія злочинів, підслідних ДБР, яку можна прямо віднести до корупційних, але з натяжкою - до суб’єктів, яких можна вважати високопосадовцями. Але і ця норма теж являється умовною, бо прокурори антикорупційної прокуратури своєю постановою можуть віднести таке кримінальне провадження теж до підслідності слідчих НАБУ, якщо відповідним злочином було заподіяно, або могло бути заподіяно «тяжкі наслідки» охоронюваним законом свободам та інтересам фізичної або юридичної особи, а також державним чи суспільним інтересам); (така статистика за 2014 рік відсутня);

6. військові злочини, яких в зоні АТО на сьогодні вчиняється чимало, в зв’язку з чим територіальні слідчі ДБР та і центрального апарату будуть перевантажені (в т.ч. і з ризиком для життя та здоров’я при їх розслідуванні), при цьому цей об’єм роботи буде, скоріше всього, шкодити ДБР виявляти, розслідувати і розкривати інші підслідні їм кримінальні правопорушення.

Таким чином, нинішніми законодавцями ідею створення такого потужного органу досудового розслідування злочинів у вищих ешелонах влади як ДБР було фактично повністю відкинуто, а запропоновано створити замість нього фактично орган, який буде займатися виявленням, розкриттям і розслідування злочинів, які до цього були підслідні не тільки слідчим органів прокуратури, як це передбачалося в перехідних положеннях до КПК 2012 року, а в більшій мірі - слідчим МВС, СБУ і військових прокуратур.

Більше того, в результаті таких «реформ», при збереженні рівня злочинності співвідношення злочинів (всього протягом 2014 року таких було зареєстровано 10883), які буде розслідувати ДБР, матиме наступний вигляд:

- військові злочини – 38%;

- особливо тяжких насильницьких злочинів – 35%;

- злочинів, пов’язаних з тероризмом – 21%;

- злочинів, пов’язаних з діяльністю злочинних організацій – 5%.

(Примітка: дані наведені без врахування злочинів катування і злочинів, пов’язаних з іншими жорстокими, нелюдськими або такими, що принижують гідність, видами поводження і покарання (статті 115, 120, частина 2 статті 121, частина 2 статті 122, частина 2 статті 126, стаття 127, частини 2 і 3 статті 146, статті 151, 364, 371, 373, 386 Кримінального кодексу України), вчинених слідчими (детективами) Національного антикорупційного бюро України, Служби безпеки України, органів внутрішніх справ, а також прокурорами).

Тобто, з урахуванням сьогоднішньої ситуації в державі можна зробити ще більш невтішний логічний висновок про те, що слідчі ДБР будуть займатися, в основному, розслідуванням умисних вбивств при обтяжуючих обставинах, фактів тероризму та військових злочинів і насправді не будуть мати ніякого відношення до виявлення, розкриття і тим більше розслідування злочинів, вчинених високопосадовцями, для чого це Бюро і планувалось створити при прийнятті нового КПК України. Більше того, після введення в дію нової редакції ст. 216 КПК України 2012 р., всі інші кримінальні правопорушення, вчинені високопосадовцями, суддями, прокурорами, працівниками правоохоронних органів, які не підслідні слідчим НАБУ, будуть розслідуватися і надалі слідчими міліції, СБУ і податкової міліції, чого при голосуванні за КПК України 2012 року не планувалось.

Ще більш неприйнятним з практичної точки зору є передбачений в проекті нового закону «Про Державне бюро розслідувань» порядок комплектування в ньому посад слідчих і оперативних працівників. Так, в пункті 3 прикінцевих та перехідних положень до цього закону передбачена абсолютно вірна рекомендація утворити ДБР за рахунок штатної чисельності слідчих підрозділів ГПУ та відповідних (я так зрозумів - оперативних) підрозділів МВС і інших державних органів, які протидіють злочинам. Але, далі цю вимогу знівельовано, бо передбачено абсолютно неприйнятні принципи формування слідчих підрозділів ДБР, а саме:

- особами, які протягом останнього року обіймали посади слідчих прокуратури - не більше ніж на 30%;

- особами, які протягом останнього року обіймали посади слідчих інших державних органах – не більше 19%;

- інших осіб, які мають відповідний стаж роботи в галузі права – не менше ніж на 51%;

Виходячи з такого підходу законодавця до комплектування слідчих підрозділів ДБР, виникають закономірні питання:

1. хто саме буде приймати до свого провадження і продовжувати розслідувати підслідні ДБР кримінальні справи, більшість із яких сьогодні розслідується слідчими органів внутрішніх справ, в першу чергу про умисні вбивства при обтяжуючих обставинах, військові злочини та провадження про тероризм, по яких підозрювані, як правило, перебувають під вартою і тому по них можуть закінчуватись строки як досудового слідства, так і тримання під вартою?

2. хто саме, з урахуванням такого «якісного» складу слідчих працівників, прийме до свого провадження, наприклад, ті ж справи про умисні вбивства та замахи на них, вчинені на Майдані Незалежності в столиці України, під час «Революції гідності», по яких на сьогодні вже нараховується тисячі томів?

3. чи зможуть 51% новопризначених слідчих ДБР, які не мають будь якого досвіду (навіть річного) в розслідуванні злочинів, не тільки закінчити ці провадження в передбаченні законом строки, а навіть ознайомитися з ними в передбачені законом терміни (максимум – 1 рік) і правильно спланувати свою роботу?

З урахуванням такої підслідності злочинів ще гіршим є порядок комплектування ДБР оперативними працівниками, які повинні займатися виявленням і розкриттям злочинів, вчинених (ви тільки вдумайтесь) злочинними організаціями (нагадаю, в такій формі злочинної діяльності треба довести найвищий ступень організованості, що є дуже складним на практиці) та про тероризм, для чого потрібні виключно професіонали найвищого ґатунку у сфері оперативно - розшукової діяльності. Всупереч такій умові, законом передбачено прийняття на роботу в ДБР лише 40% тих, хто протягом лише останнього рокуобіймав будь-які посади в оперативно - розшукових підрозділах. Такі принципи формування особового складу ДБР дають підстави говорити про те, що цей правоохоронний орган буде явно не дієздатним і неспроможним в нинішніх умовах виконувати покладені на нього функції.

Окрім того, в даному проекті закону містяться і інші норми та положення, які викликають сумніви і відчуття непродуманості при їх розробці, а також «явної відірваності» від реалій сьогодення.

Так, згідно з положеннями ст. 6 Конституції України органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

Згідно з положеннями ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Разом з цим, законодавці при підготовці цього законопроекту проігнорували ці вимоги Конституції України і не звернули увагу на позицію Європейського суду з прав людини, який у своєму рішенні від 25.11.1999 р. (справа «Гешмен і Герруп проти Сполученого Королівства») зазначив, що однією з вимог, яка випливає зі словосполучення «встановлений законом», є передбачуваність. Норму не можна вважати «законом», якщо вона не сформульована достатньо чітко, що дає особі можливість керуватися цією нормою у своїх діях.

У вітчизняній правовій доктрині поняття правової визначеності найчастіше розкривається в контексті принципу верховенства права, а вимоги, що випливають з принципу правової визначеності, здебільшого адресуються нормативно-правовим актам. На думку С. Погребняка, принцип правової визначеності покликаний гарантувати ефективну дію принципу верховенства права.

Власне бачення правової визначеності Конституційний Суд України сформулював у Рішенні від 22 вересня 2005 р. № 5-рп/2005, в якому зазначається, що «із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі» (абзац другий підпункту 5.4 п. 5 мотивувальної частини).

В той же час, проект ЗУ «Про ДБР» містить цілий ряд норм, які суперечать вищевказаним положенням Конституції України, рішенню Конституційного Суду України та ЄСПЛ.

1. Зокрема, відповідно до ст. 5 ч. 1 п.п. 1, 3 на ДБР покладаються, зокрема, такі основні завдання:

- запобігання організованій злочинній діяльності, терористичним та іншим особливо тяжким насильницьким злочинам – з метою забезпечення безпеки людини, суспільства і держави;

- запобігання злочинам катування і злочинам, пов’язаним з іншими жорстокими, нелюдськими або такими, що принижують гідність, видами поводження і покарання, вчинюваним працівниками правоохоронних органів, і виявлення таких злочинів – з метою забезпечення справедливого правосуддя і недопущення випадків притягнення невинуватих осіб до кримінальної відповідальності;

Однак, проект цього Закону не містить жодних норм, які б регулювали порядок реалізації зазначених завдань.

При цьому, КПК України та Закон України «Про ОРД» також не містять відповідних положень.

2. Проект Закону покладає на ДБР обов’язок «розкриття» злочинів (п.п. 2, 4, 5, 6 ч. 1 ст. 5, п. 3 ч. 1 ст. 6), в той же час, як вказаний термін не визначений ні проектом Закону «Про ДБР», ні чинним КПК України, ні Законом України «Про ОРД».

3. П. 2 ч. 1 ст. 6 передбачено, що ДБР узагальнює заяви і повідомлення про вчинення кримінальних правопорушень, виявляє системні причини та умови, що сприяють їх вчиненню, вживає заходів до їх усунення.

Однак, проект Закону не передбачає з цього приводу конкретних повноважень цього органу та їх способу реалізації щодо вжиття саме таких заходів.

4. В ст. 6 п. 8 проекту Закону України «Про Державне бюро розслідувань» передбачено, що ДБР відповідно до покладених на нього завдань та у межах своєї компетенції у випадках, передбачених законом, подає до суду заяви про скасування реєстрації і припинення діяльності суб’єктів підприємництва, позови про визнання недійсними правочинів.

В той же час, проект ЗУ «Про ДБР» всупереч вищевказаним положенням Конституції України взагалі не містить жодних норм, які б регулювали підстави звернення ДБР (конкретних службових осіб) до суду, межі таких повноважень та спосіб їх реалізації.

Крім того, ЗУ «Про ДБР» не передбачає і внесення відповідних змін до процесуальних кодексів щодо наділення ДБР зазначеними повноваженнями.

5. Аналогічно, в п. 9 ст. 6 проекту Закону України «Про Державне бюро розслідувань» передбачено, що ДБР вносить пропозиції відповідним державним органам або посадовим особам щодо скасування нормативно-правових актів, рішень, виданих (прийнятих) внаслідок вчинення злочинів, звертається до суду з метою визнання незаконними в судовому порядку нормативно-правових актів, рішень, виданих (прийнятих) внаслідок вчинення злочинів. Однак, жодних норм, які б встановлювали підстави внесення таких пропозицій та подачі звернень до суду, межі таких повноважень та спосіб їх реалізації, проектом закону не передбачено.

6. Відповідно до ч. 2 ст. 9 проекту закону «Про ДБР» загальна структура, функції та чисельність, у тому числі осіб рядового і начальницького складу Державного бюро розслідувань, визначається Законом.

Однак, норми щодо визначення чисельності ДБР в проекті закону теж відсутні.

П. 7 ч. 1 ст. 6 проекту закону на ДБР покладається обов’язок здійснення контролю за виконанням покарань та інших заходів кримінально-правового впливу стосовно осіб, притягнутих до відповідальності за кримінальні правопорушення, віднесені до підслідності Державного бюро розслідувань.

Зазначене суперечить положенням ст. 11 Кримінально-виконавчого кодексу України, відповідно до якої органами виконання покарань є: центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань, його територіальні органи управління, кримінально-виконавча інспекція.

При цьому, нагляд за додержанням законів в органах і установах виконання покарань при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян, покладається на органи прокуратури, а відомчий контроль за діяльністю органів і установ виконання покарань – на вищестоящі органи управління і посадових осіб центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань.

Не зрозумілою є норма щодо обов'язку директора ДБР згоджувати свої рішення в межах своїх повноважень із своїми заступниками, або навіть із директорами територіальних органів бюро і т.д. Не відповідає вимогам КПК і норма щодо особливого порядку одержання заяв і повідомлень про кримінальні правопорушення, підслідні ДБР, яка, окрім того, не враховує тієї обставини, що чинною статтею 214 КПК України передбачена можливість реєструвати в ЄРДР не тільки заяви і повідомлення про злочини, але і відомості, виявлені з іншого джерела, що можуть свідчити про кримінальне правопорушення.

Суперечливим є зміст ст. 1 проекту ЗУ «Про ДБР», у відповідності до якого Державне бюро розслідувань є центральним органом виконавчої влади, що здійснює правоохоронну діяльність з метою попередження, виявлення, припинення та розкриття злочинів, віднесених до його компетенції, що є обов’язком підрозділів, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність (п. 1 ч. 1 ст. 7 ЗУ «Про ОРД»). Однак, вказана стаття не містить положень про те, що ДБР здійснює і досудове розслідування таких злочинів.

В зв’язку з викладеним, законопроект про Державне бюро розслідувань підлягає суттєвому доопрацюванню.

Адвокат, почесний працівник прокуратури,

заслужений юрист України О.Баганець

Комментарии (0)

Нет комментариев. Ваш будет первым!

Добавить комментарий