Спецконфіскація коштів Януковича: «конфіскувати неможна повернути» (частина 2 - судова практика)

9 листопада 2017

Продовжуючи аналіз застосованої ГПУ «схеми» щодо так званої «спецконфіскації», начебто, коштів Януковича, зупинюсь на деяких аспектах судової практики, яку проігнорували як прокурори, так і судді.

На що мені, при цьому, хотілося б ще звернути увагу нинішніх правоохоронців, в першу чергу своїх бувших колег із ГПУ, застерігши їх від подальших негативних наслідків такої їх «діяльності», то це на професійно неправильну та, вибачте, незаконну практику укладання угод із одним (кількома) підозрюваним про визнання винуватості з тим, щоб виписаний таким чином (як це було у справі того ж Кашкіна) обвинувальний вирок суду про її затвердження використати в подальшому як доказ вини осіб у головному провадженні, де проходять основні співучасники, які участі в судовому засіданні не приймали.

Пряма заборона такого способу збирання доказів міститься в п. 9 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ (ВССУ) «Про практику здійснення судами кримінального провадження на підставі угод» від 11.12.2015 року, де чітко зазначено, що (дослівно): «вирок, ухвалений на підставі угоди, у такому випадку (стосовно однієї із декількох осіб) не має преюдиціального значення для кримінального провадження відносно інших осіб, а визнання винуватості першою особою не є доказом вини останніх».

Окрім того, проаналізувавши цілий ряд судових рішень по затвердженню таких угод про визнання винуватості, особливо це стосується кримінальних проваджень слідчих ГПУ і, в першу чергу, військової прокуратури, яка, як на мене, найбільше цим грішить, я приходжу до невтішного висновку про порушення прокурорами вимог ст. ст. 469 і 470 КПК України, а саме: ними укладаються такі угоди у провадженнях щодо особливо тяжких злочинів, які, згідно ч. 5 ст. 216 КПК України, віднесені до виключної підслідності НАБУ, розслідувати які органи прокуратури законом не уповноважені, про що в своєму листі від 13.09.2016 року справедливо зауважував і Вищий спеціалізований суд з розгляду цивільних і кримінальних справ. Окрім того, не завжди підозрювані у таких злочинах попередньо (тобто, до укладення угоди про визнання винуватості) викривали іншу особу у вчиненні злочину, знову ж таки, підслідного НАБУ, і головне, що ця інформація про вчинення злочину особою, яку викрито цим підозрюваним, підтверджувалася іншими доказами. На жаль, і суди, які своїми вироками затверджують такі угоди у подібних справах, не звертають уваги на відсутність тієї чи іншої обов’язкової умови, передбаченої КПК України, що є достатньою підставою для їх оскарження і відповідно — скасування вищестоящим судом.

Змушений також нагадати і про те, що суд у відповідності до ст. 474 КПК України повинен відмовити у затвердженні такої угоди, якщо її умови суперечать вимогам цього Кодексу або закону, а також, якщо умови угоди порушують права, свободи та інтереси сторін або інших осіб.

Тому, абсолютно законно колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Апеляційного суду м. Києва 15.02.2017 року прийняла до розгляду і задовольнила апеляційні скарги двох адвокатів, які не приймали участі у справі в суді першої інстанції, в інтересах бувшого Генпрокурора України В. Пшонки про скасування обвинувального вироку Печерського районного суду м. Києва, яким було затверджено угоду про визнання винуватості Особи 8.

Перш за все, колегія суддів зазначила, що при цьому вона виходила із правової позиції Верховного Суду України (ВСУ), викладеної в Постанові від 03.03.2016 року, яка полягає в тому, що особа, яка не була учасником судового розгляду у кримінальному провадженні щодо іншої особи, має право звернутись з оскарженням вироку, ухваленого на підставі угоди між прокурором та іншим обвинуваченим у цьому провадженні, якщо вирок стосується прав, свобод та інтересів особи, яка звертається із оскарженням.

Окрім того, апеляційний суд вказав дослівно: «викладаючи в мотивувальній частині вироку формулювання обвинувачення, висунуте Особі 8 згідно з обвинувальним актом, судом першої інстанції стверджується і про вчинення іншою Особою 5 певних дій, які містять ознаки кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5ст. 191 КК України. Таким чином, при формуванні обвинувачення у вироку щодо Особа 8 судом першої інстанції констатовано, що обвинувачувана діяла у співучасті із особою, щодо якої кримінальне провадження у суді не розглядалось і яка не брала участі у судовому розгляді, але, при цьому, у вироку зазначено прізвище цієї особи».

Більше того, та ж колегія суддів апеляційної інстанції дослівно зазначила: «При затвердженні угоди про визнання винуватості між обвинуваченою Особа 8 і прокурором суд першої інстанції не звернув увагу на те, що в обвинувальному акті та в такій угоді про визнання винуватості при викладенні фактичних обставин кримінального провадження, вчиненого Особа 8, яке досудовим слідством вважаються встановленим, зазначено прізвища осіб, які не є учасниками даного кримінального провадження, в т.ч. і прізвище Особа 5. Також в цих документах вказуються конкретні дії, вчинені кожним із цих осіб, зокрема і Особа 5, а також інші дані стосовно посади Особа 5, його посадових обов’язків, тощо, тобто дані, за якими можна ідентифікувати особу».

На підставі наведених обставин колегія суддів скасувала зазначений вирок суду щодо Особа 8 з направленням даного кримінального провадження до органу досудового розслідування для подальшого розслідування в загальному порядку.

Наскільки мені відомо, по цій же «схемі» прокурорами ГПУ виділялись в окреме провадження і направлялись до суду для їх затвердження місцевими судами і угоди між підозрюваними та прокурорами про визнання винуватості і у інших кримінальних справах за підозрою того ж В. Януковича у створенні злочинної організації та протиправному заволодінні майном Межигір’я і урочища Сухолуччя, Сергія Курченка — у створенні злочинної організації та вчиненні ним інших злочинів і т.д.

Мій висновок про незаконність такої практики Генеральної прокуратури по збору доказів вини організаторів і найбільш активних учасників цих, так званих, «злочинних організацій» та «організованих злочинних груп», в т.ч. (допускаю) як і їх заочного засудження шляхом долучення до основних кримінальних проваджень таких обвинувальних вироків судів по затвердженню угод про визнання винуватості другорядних учасників цих злочинів, свідчить і постанова судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 03.03.2016 року, причому, теж у кримінальній справі, яка по незрозумілій для мене причині знову ж таки розслідувалась військовою прокуратурою, хоча інкриміновані у ній злочини і особи підозрюваних не мали ніякого відношення до її підслідності.

До речі, знаючи про обставини цього кримінального провадження не тільки із ЗМІ та Реєстру судових рішень, а і від своїх колег-адвокатів, я і раніше був впевнений у незаконному кримінальному переслідуванні, як мінімум, двох бувших керівників прокуратури Київської області, один з яких, ще раз підкреслюю, по завідомо надуманій підозрі тривалий час знаходиться в розшуку, а відносно другого обвинувальний акт направлено до суду, де він і слухається вже більше 2-х років! Я переконаний, що, окрім виправдувального вироку відносно цих двох осіб, іншого рішення суду і бути не може! І про це знає і нинішнє керівництво Генпрокуратури, але, будь-яких рухів на відновлення законності і справедливості та захисту прав людини на свободу і особисту недоторканність, та забезпечення загальних засад кримінального провадження таких як: презумпція невинуватості та забезпечення доведеності вини, а також верховенство права, не вчиняє!!!

Але, повертаючись до проблеми збору таким неналежним способом (через укладення угод при визнання винуватості другорядними учасниками цих подій) доказів винуватості навіть нехай і найбільш одіозних осіб, в т.ч. і з числа найбільш активних учасників «злочинної організації» Януковича, хочу зазначити, що Верховний Суд у названій постанові ще раз підтвердив, що відповідно до ст. 304 КПК України кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності слідчого, прокурора, слідчого судді і суду в порядку, передбаченому цим Кодексом, а також на перегляд вироку чи ухвали суду, які стосуються прав, свобод та інтересів особи, судом вищого рівня, незалежно від того, чи брала така особа участь у судовому розгляді, чи ні.

Обґрунтовуючи своє право на оскарження даного вироку, у цій справі військової прокуратури заявник (суддя, справа відносно якого слухається в суді вже більше 2-х років) послався на те, що зміст вироку, яким затверджено угоду про визнання винуватості обвинуваченим (бувшим прокурором в процесі), недвозначно стверджує і про його (заявника) співучасть із засудженим у постановленні завідомо неправосудної ухвали про звільнення Особи 3 від подальшого відбування покарання і у такий спосіб створює преюдицію та всупереч презумпції невинуватості встановлює заздалегідь його (судді-заявника) винуватість у вчиненні зазначеного злочину.

Підтримуючи позицію цього заявника, Верховний Суд визнав, що дійсно преюдиційні факти не потребують повторного чи додаткового дослідження, але факт преюдиції розцінюється суддею-заявником як безспірний, встановлений компетентним органом, і як такий, що спрощує оцінку даних. Саме в зв’язку з цим, констатуючи у вироку щодо бувшого прокурора його винуватість у вчиненні пособництва шляхом усунення перешкод у постановленні суддею (заявником), щодо якого матеріали виділені в окреме провадження, завідомо неправосудної ухвали, суд першої інстанції фактично зробив висновок про те, що цим суддею постановлено завідомо неправосудне рішення. При цьому, навіть відсутність у вироку вказівки на прізвище судді не означає неможливість його ідентифікації, так як усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виголошення і підписання, а прізвище суддів, які їх ухвалювали, не підпадають під «засекречення», згідно Закону «Про доступ до судових рішень». Тому, Верховний Суд констатував, що висновок суду першої інстанції у вироку про затвердження угоди про визнання винуватості прокурором Особа 2 у сприянні ним у постановленні завідомо неправосудного рішення щодо Особа 3 є підтвердженням винуватості судді Особа 1 у постановленні такого рішення!

Така преюдиція щодо винуватості судді у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 375 КК України, на думку Верховного Суду, не лише входить в колізію з нормами КПК щодо вільної оцінки доказів, а й суперечить передбаченим ст. 7 КПК загальним засадам кримінального провадження, зокрема верховенству права, законності, презумпції невинуватості та забезпечення доведеності вини.

Все це неминуче веде до того, що усі голослівно вже «завершені», або ті, що скоро будуть закінчені, резонансні кримінальні справи в майбутньому будуть «розвалені» кваліфікованим захистом, як мінімум, у Європейському суді з прав людини і потягнуть за собою як нові матеріальні збитки для нашої держави, так і підрив іі іміджу і авторитету. «Комбайн» реалізації саме таких схем, на превеликий жаль, вже запущено. Залишилось лише одне питання, куди ж все таки поставлять кому високопоставлені судді у такому реченні: «конфіскувати неможна повернути»…..

На завершення свого аналізу щодо проведеної так званої «спецконфіскації коштів належних Януковичу», зверну Вашу увагу на і те, що нещодавно в ЗМІ з’явилась інформація, що Національне антикорупційне бюро намагається встановити місцезнаходження близько 156,8 мільйонів доларів США та 218,1 тис. грн, які, за їх версією, належали компанії Quickpace Limited, пов’язаній з нардепом Олександром Онищенком та були арештовані на рахунках в ПАТ "Ощадбанк" за рішенням суду від 24.05.2016 в рамках розслідування так званої «газової справи». Як встановили детективи НАБУ, станом на 17.10.2017, незважаючи на наявні обтяження (нескасоване та неоскаржене рішення суду про їхній арешт), дані кошти зникли з рахунків у ПАТ "Державний ощадний банк України. В "Ощадбанку" це пояснили тим, що кошти нібито були перераховані до Державного бюджету України на підставі вироку Краматорського суду Донецької області, яким було «затверджено угоду про визнання винуватості з громадянином Аркадієм Кашкіним».

Таким чином, до законності застосування військової прокуратурою процедури спеціальної конфіскації 1,5 млрд. доларів США виникає ще більше запитань: яким чином в дохід держави могли звернутись кошти, арештовані судом в рамках іншого кримінального провадження, яке розслідується НАБУ? Як могло таке статися, що одні і ті ж кошти арештовувалися судами двічі? Куди насправді зникли вказані кошти? Чи зникли з цих рахунків облігації на суму 123 млн. доларів США, які також належать компанії Quickpace Limited?

Тому, вважаю, що правоохоронцям (зокрема, Генеральній прокуратурі) вкрай необхідно роз’яснити суспільству і своїм колегам дійсну долю цих коштів та відкрити завісу таємничості щодо реальної «спецконфіскації коштів Януковича». До речі, оприлюднені заступником Генерального прокурора Єніном причини засекреченості вироку Краматорського міського суду по справі не витримують ніякої критики.

«Солодкі» розповіді про найбільш результативну спецоперацію Генпрокуратури і суду по цій, вибачте, утаємниченій справі не додають правоохоронцям авторитету. Як би хто про це не повторював із експертів телеефіру.

Читати першу частину аналізу — тут.

Екс-заступник Генерального прокурора України,

кандидат юридичних наук, заслужений юрист України, адвокат

О.В. Баганець

Спецконфіскація коштів Януковича: «конфіскувати неможна повернути» (частина 2 - судова практика)

Похожие статьи: