В новий КПК закладені суттєві протиріччя із Основним Законом України

З 19.11.2012 року вступає в дію новий Кримінальний процесуальний кодекс України. Значення цього Закону важко переоцінити ...

З 19.11.2012 року вступає в дію новий Кримінальний процесуальний кодекс України. Значення цього Закону важко переоцінити (дехто навіть додумався його назвати другою Конституцією), оскільки саме він визначає фактично новий порядок кримінального провадження на території України та повинен, передусім, забезпечити охорону прав і та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, а також швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування Закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний.

Необхідність прийняття нового Кримінального процесуального кодексу назріла давно і була викликана як деякою застарілістю нині діючого та його невідповідністю сучасному стану суспільно-правових відносин, так і зобов’язаннями держави — України перед Радою Європи, зазначеними у Висновку Парламентської Асамблеї Ради Європи від 26 вересня 1995 року №190 «Щодо вступу України до Ради Європи».

Протягом останніх 17 років було розроблено декілька проектів нового КПК, які досить широко обговорювалися політиками, науковцями, та, найголовніше, безпосередньо практиками. Деякі з цих проектів нового КПК (на мою думку і досить вдалих) були навіть прийняті Верховною Радою України в першому читанні, однак, для прийняття їх в цілому донедавна банально не вистачало, скоріш, політичної волі.

Тому одразу хотів би відзначити, що новий КПК дійсно містить значну кількість прогресивних положень, які могли б поліпшити стан дотримання прав та свобод як потерпілих, так і підозрюваних та обвинувачених. Однак, на жаль, такі положення Кодексу, в переважній своїй більшості, є лише деклараціями, оскільки не мають реальних механізмів забезпечення реалізації наданих прав, в першу чергу, права на збирання та надання доказів стороною захисту. Більше того, значна частина положень нового КПК в багатьох випадках не тільки звужує обсяг існуючих уже прав в учасників процесу (звичайно, це не стосується сторони обвинувачення), що є прямим порушенням вимог ст. 22 Конституції України, відповідно до якої при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод, але і прямо суперечить їй. Це, в першу чергу, пояснюється тим, що проект даного Кодексу фактично публічно не обговорювався ні науковцями, ні серед практикуючих правників. Не були враховані Верховною Радою України й понад 4 тис. поправок до проекту КПК, в тому числі навіть і від представників влади, які в переважній більшості були слушними і в певній мірі могли б дещо виправити ситуацію.

Серед недоліків нового КПК, які, на мою думку, суперечать Конституції України та звужують зміст та обсяг вже існуючих прав і свобод, хотілося б звернути увага хоча б на деякі із них.

По-перше, відповідно до положень ст. 63 Конституції України та норм чинного КПК, особа (підозрюваний, обвинувачений, підсудний, свідок, потерпілий) взагалі не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом.
Натомість, новий КПК встановлює (ст. 18), що особа не несе відповідальності за відмову давати лише такі показання, які можуть стати підставою для підозри, обвинувачення у вчиненні нею, близькими родичами чи членами її сім’ї кримінального правопорушення
Таким чином, вказана норма нового КПК суттєво звужує обсяг конституційного права особи від самовикриття та права не свідчити проти близьких родичів та членів сім’ї, що є недопустимим.

По-друге, відповідно до ст. 45 нового КПК України, захисником підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, виправданого може бути лише адвокат.

В ст. ст. 58, 63 нового КПК України також зазначено, що у кримінальному провадженні і представником потерпілого, цивільного позивача та цивільного відповідача може бути лише адвокат.

Дані положення прямо суперечать вимогам ст. 59 Конституції України, відповідно до якої кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Тим більше, таке положення суперечить і рішенню Конституційного Суду України від 16 листопада 2000 року №13-рп/2000, відповідно до якого положення частини першої статті 59 Конституції України про те, що "кожен є вільним у виборі захисника своїх прав" треба розуміти як конституційне право підозрюваного, обвинуваченого і підсудного при захисті від обвинувачення з метою отримання правової допомоги вибирати захисником своїх прав не тільки адвоката, а і іншу особу, яка є фахівцем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи.

Нині діючий КПК в цій частині повністю узгоджений з нормами Конституції України та Рішенням КСУ, а тому вказані положення нового КПК суперечать вимогам ст. 22 Конституції України.

Тим більше, чинний КПК України (ст. 44) передбачає, що у кримінальній справі як захисники допускаються близькі родичі обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого, його опікуни або піклувальники. Однак, новий КПК України (ст. 45) вказаних осіб виключає з кола захисників, що теж суперечить вимогам ст. 22 Конституції України.

По-третє, новим КПК України (ст. 148) передбачено такий засіб забезпечення кримінального провадження, який полягає в тимчасовому обмеженні підозрюваного у користуванні правом на здійснення підприємницької діяльності, що прямо суперечить вимогам ст. 42 Конституції України, оскільки згідно з її положеннями право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом, має кожен. При цьому, можливість обмеження реалізації зазначеного права, крім підприємницької діяльності депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування, Конституція не передбачає. Більше того, відповідно до положень ст. 64 Конституції України, конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. Згідно вимог даної статті Конституції, право на здійснення підприємницької діяльності може бути обмежене лише в умовах воєнного або надзвичайного стану.

По-четверте, відповідно до ст. 29 Конституції України, ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.

Чинний КПК України передбачає виключний перелік підстав для обрання підозрюваному та обвинуваченому запобіжного заходу, в тому числі, у вигляді взяття під варту.

Так, відповідно до ст. 148 ч. 2 Кодексу запобіжні заходи застосовуються за наявності достатніх підстав вважати, що підозрюваний, обвинувачений, підсудний буде намагатися:
— ухилитися від слідства і суду;
— ухилитися від виконання процесуальних рішень;
— перешкоджати встановленню істини у справі;
— продовжувати злочинну діяльність.

В той же час, новий КПК, крім переліченого вище, доповнює їх підставою такого змісту: якщо підозрюваний, обвинувачений може перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином, чим значно розширює можливості для застосування органами досудового слідства та судом міри запобіжного заходу

В зв’язку з цим, таке положення нового Закону суперечить вищевказаній вимозі ст. 29 Конституції України щодо визначеності Законом конкретних підстав для тримання під вартою, що, в свою чергу, надасть змогу використовувати таку абстрактну підставу правоохоронними органами і судом «на власний розсуд».

Крім того, вказане положення нового КПК суперечить і ст. 5 Конвенції про захист прав та основоположних свобод людини і громадянина, в якій теж передбачений саме вичерпний перелік таких підстав для тримання особи під вартою, до речі, як і в ст. 148 нині діючого Кодексу.

Вп’яте, відповідно до чинного КПК України досудове слідство у справі розпочинається після прийняття рішення про її порушення, тобто винесення відповідної постанови, яка, як і будь-яке інше процесуальне рішення у кримінальній справі, повинна бути законною та обґрунтованою. Саме для цього чинний КПК і передбачає, що кримінальна справа може бути порушена, при наявності приводів, лише в тому разі, коли є достатні дані, які вказують на наявність ознак злочину.

Однак, як вбачається з нового КПК України, він ліквідовує цю надзвичайно важливу стадію кримінального процесу (порушення кримінальної справи). Так, за новим Кодексом, кримінальне провадження починається автоматично, а для його початку необхідний лише привід (заява чи повідомлення про злочин).

Таке, вибачте, «нововведення» прямо суперечить вимогам ст. 55 Конституції України, відповідно до якої, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, оскільки особа, щодо якої розпочато кримінальне провадження, тепер позбавлена права оскаржити рішення про його початок як прокурору, так і до суду.

При цьому, розробники Кодексу зовсім не врахували можливих негативних наслідків, до яких може призвести ця норма. Так, згідно статистичної інформації, розміщеної на офіційному сайті МВС України, наприклад, протягом 2010 року тільки в органах внутрішніх справ було зареєстровано 3 139 173 заяв, повідомлень про злочини, що вчинені або готуються. В 2011 році їх кількість склала вже 3 346 539, тобто зростання на 6,6%, а в І півріччі 2012 року – вже 1 749 735, що на 8,6% більше, ніж за аналогічний період минулого року. При цьому, за результатами розгляду таких заяв і повідомлень в 75% випадків були прийняті рішення про відмову в порушенні кримінальної справи.

Таким чином, якщо залишити новий КПК без змін у вирішенні даного питання, то кількість кримінальних справ тільки в органах внутрішніх справ збільшиться майже у 7 разів. На мою думку, ця норма фактично паралізує роботу органів досудового слідства, бо при такому навантаженні на слідчих (раніше заяви та повідомлення про злочини в переважній більшості розглядали та вирішували працівники інших служб МВС, а не слідчі) ні про якість, ні про строки досудового слідства, а тим більше – про суворе дотримання прав і законних інтересів учасників процесу говорити вже не доведеться.

Вшосте. Новий КПК суттєво звужує гарантоване Конституцією України право учасників процесу на оскарження рішень, дій та бездіяльності слідчих та прокурорів і в наступних положеннях.

Так, відповідно до ст. 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Згідно положень ст. 234 чинного КПК України, дії слідчого також можуть бути оскаржені прокуророві або до суду. При цьому, згідно положень вказаної статті та ст. 235 чинного КПК, суд розглядає скарги на дії слідчого при попередньому розгляді справи або при розгляді її по суті, якщо інше не передбачено цим Кодексом, а прокурор – протягом трьох днів після одержання скарги.

Крім того, положення ст. 236 чинного КПК України передбачають право оскарження і дій прокурора при проведенні ним досудового слідства або окремих слідчих дій у справі вищестоящому прокурору та до суду.

В той же час, новий КПК, всупереч вищевказаним вимогам ст. ст. 22, 55 Конституції України, суттєво звужує право учасників кримінального провадження на оскарження рішень, дій та бездіяльності слідчого та прокурора, передбачені ст. ст. 234, 235, 236 чинного КПК України.

Так, згідно вимого нового КПК, такі скарги можуть бути подані тільки до суду та і то лише щодо обмеженого кола рішень, дій та бездіяльності, а саме:
— щодо бездіяльності слідчого, прокурора, яка полягає у невнесенні відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань після отримання заяви чи повідомлення про кримінальне правопорушення, у неповерненні тимчасово вилученого майна згідно з вимогами статті 169 цього Кодексу, а також у нездійсненні інших процесуальних дій, які він зобов’язаний вчинити у визначений цим Кодексом строк;
— рішення слідчого, прокурора про зупинення досудового розслідування, про закриття кримінального провадження, про відмову у визнанні потерпілим, про відмову в задоволенні клопотання про проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій;
— рішення, дії чи бездіяльність слідчого або прокурора при застосуванні заходів безпеки.

В той же час, скарги на інші рішення, дії чи бездіяльність слідчого або прокурора під час досудового розслідування взагалі не розглядаються, а можуть бути предметом розгляду тільки під час підготовчого провадження у суді.

Таким чином, такі положення нового КПК фактично скасовують функцію прокуратури, передбачену ст. 121 п. 3 Конституції України, щодо нагляду за додержанням законів органами, які проводять досудове слідство, оскільки прокурор позбавляється повноважень щодо розгляду скарг на рішення, дії чи бездіяльність слідчого та, відповідно, права вносити документи прокурорського реагування в разі допущення слідчим порушень Закону при провадженні досудового слідства.

І всьоме. Згідно зі ст. 62 Конституції України, особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Згідно ч. 3 ст. 129 Конституції України, основною засадою судочинства, в тому числі, є забезпечення доведеності вини.

Відповідно до ч. 2 ст. 74 чинного КПК України визнання обвинуваченим своєї вини може бути покладено в основу обвинувачення лише при підтвердженні цього визнання сукупністю доказів, що є в справі.

В свою чергу, новий КПК (глава 35) передбачає можливість укладення між підозрюваним, обвинуваченим та прокурором угоди про визнання вини, суттєвою та необхідною умовою якої є беззастережне визнання підозрюваним чи обвинуваченим своєї винуватості у вчиненні кримінального правопорушення. На підставі такої угоди суд ухвалює обвинувальний вирок фактично без розгляду справи по суті. При цьому, якщо така угода укладена на стадії досудового провадження, то вона скеровується до суду негайно, тобто без завершення досудового провадження в повному обсязі та без дослідження всіх обставин, що мають суттєве значення для справи.

Таке нововведення не сприятиме захисту основної конституційної гарантії прав людини, закріпленої в ст. 3 Конституції України, і не відповідатиме новим завданням, які стоять перед кримінально-процесуальним законодавством України. Також зазначена «новела» суперечить системі норм кримінально-процесуального законодавства, бо в цьому випадку правосуддя зводиться до того, що суд у разі відсутності заперечення учасників судового розгляду і визнання вини підсудним має право визнати недоцільним дослідження доказів щодо фактичних обставин справи та розміру цивільного позову, які не заперечуються, і може одразу ж перейти до постановлення вироку. Тобто при такій нормативно закріпленій формі змагальності все зводиться до того, що у разі визнання підсудним своєї вини у скоєнні інкримінованого йому злочину, суд на підставі такого визнання виносить обвинувальний вирок.

Для більш повного розуміння, до чого це може призвести, слід нагадати про безліч прикладів, коли правоохоронці «витискували», а інколи і «вибивали» (в буквальному смислі слова), тобто із застосуванням недозволених методів слідства, «визнавальні» показання, після чого незаконно притягали невинних громадян до кримінальної відповідальності, що в подальшому дублювали і суди в своїх обвинувальних вироках. І лише через деякий час з’ясовувалось, що зазначені особи цих злочинів не вчиняли, але було вже запізно: конституційні права таких громадян були вже порушені. Наприклад, по справі так званого «пологівського» маніяка, до кримінальної відповідальності було незаконно притягнуто 8 осіб, двоє з яких до реабілітації не дожили. Тому ще раз наголошую, що зазначене нововведення зводить нанівець встановлені Конституцією України вимоги щодо настання кримінальної відповідальності лише в разі доведення винуватості особи у вчиненні злочину, а тому є неприйнятними.

Висновки: наведені мною хоча б кілька прикладів відображають лише незначну частину суттєвих протиріч положень новоприйнятого Кодексу вимогам Конституції України. На моє глибоке переконання, набрання Кодексом чинності в листопаді цього року є неприпустимим, оскільки він потребує негайного суттєвого доопрацювання. Більше того, правоохоронна та судова системи не готові до його впровадження, так як потребують не лише додаткового фінансування (введення додаткових посад прокурорів, слідчих судів тощо), але і належного вивчення та розуміння положень нового Закону, навіть переосмислення того, що вже вкоренилося в багаторічну практику, прийняття нових законодавчих та підзаконних нормативно-правових актів. Тому, найбільш прийнятним, на мою думку, на даний час є, щонайменше, відкладення набрання чинності Кодексом, внесення змін до нього з метою усунення недоліків та, в подальшому, поетапне введення його в дію.



Адвокат
Почесний президент Адвокатської
«Баганець і партнери»,
почесний працівник
прокуратури України,
заслужений юрист України                                       О.Баганець