Звідкіля взялися в новому Законі «Про прокуратуру» так звані «органи прокурорського самоврядування» та «органи, що забезпечують діяльність прокуратури» з такими надвеликими «повноваженнями»?
Чим раніше законодавці отямляться і внесуть відповідні зміни до цього Закону, тим швидше прокуратура зможе належним чином виконувати покладені на неї обов’язки ...
Так звані «реформатори» всіх мастей та відтінків, які «як гриби після дощу» з’явились в житті українського політикуму після Революції гідності, та повалення антинародного режиму Януковича, наробили багато лиха для нашої держави, тим більше в такий не простий час, в умовах розграбленого державного бюджету та кризового стану економіки, анексії Криму Росією та розв’язаної нею ж війни на Донбасі.
Замість зміцнення в цілому правоохоронної системи в Україні, укомплектування її виключно високопрофесійними і патріотично налаштованими кадрами, з достатньою заробітною платою та належним матеріально-технічним забезпеченням, високим рівнем соціального захисту як під час виконання службових повноважень, так і тим більше – після виходу на заслужений відпочинок, проти правоохоронних органів нашої держави була розв’язана справжня компанія по дискредитації всіх без виключення, без будь-якого дотримання принципів верховенства права і, зокрема, такої його найбільш важливої складової як презумпція невинуватості.
Найбільше дісталось органам прокуратури, проти яких, починаючи десь із вересня-жовтня 2014 року, було розгорнуто в суспільстві справжню війну, пов’язану, в основному, із необґрунтованим звинуваченням всіх (без виключення) прокурорів і слідчих у корупції без наведення будь-яких доказів (за виключенням окремих випадків затримання прокурорських працівників «з полічним» при намаганні або одержанні неправомірної вигоди, хоча такі ж випадки викриття у здирництві представників інших правоохоронних органів та суддів так активно в суспільстві не поширювалися і не обговорювалися), а тому і було витягнуто «із нафталіну» розроблений ще за часів Януковича В.Ф. проекту закону «Про прокуратуру» і в спішному порядку, з грубим порушенням Конституції України, проголосовано вже демократичним складом ВР України в жовтні 2014 року.
Під різними приводами і мотивами до нього було включено таку новелу як «органи прокурорського самоврядування». І якщо передбачення чи створення Всеукраїнської конференції працівників прокуратури з її, в основному, поміркованими повноваженнями (за деяким виключенням) не викликає серйозного несприйняття чи тим більше — обґрунтованих заперечень (бо вона існувала і в попередньому законі), то створення і введення в дію такого органу як Рада прокурорів України і тим більше наділення її надвеличезними повноваженнями, які породжують дуалізм та фактично підривають конституційну єдність системи органів прокуратури (єдині засади організації та діяльності прокуратури, єдиний статус прокурорів, незалежно від посади і рівня прокуратури, підпорядкованість нижчестоящого прокурора вищестоящому) і розбалансовують діяльність різних рівнів органів прокуратури, є руйнівним для держави в цілому і поясню чому.
Зокрема, наділення саме Ради прокурорів України, куди входять 11 рядових працівників прокуратур всіх рівнів (причому 5 – саме від найнижчої ланки – місцевих прокуратур), такими особливими повноваженнями як підбір і внесення рекомендацій про призначення прокурорів саме на адміністративні посади, в т.ч. як заступників Генерального прокурора України і прокурорів регіонів (областей) та їх заступників, так і керівників місцевих прокуратур, розгляд звернень щодо неналежного виконання прокурором, який обіймає адміністративну посаду, посадових обов’язків, встановлених для відповідної адміністративної посади, є абсолютно безпідставним, непродуманим і тому викликає лише подив і здивування. Незрозуміло, завдяки яким якостям чи досвіду або відповідним знанням рядові прокурори (як правило, з невеликим стажем роботи та відсутністю навіть життєвого досвіду) зможуть визначити відповідність кандидатури на посаду того ж заступника Генерального прокурора України чи прокурора регіону (області), або, тим більше, оцінити стан і якість виконання керівниками такого рівня покладених на них обов’язків на тій чи іншій адміністративній посаді (я вже не говорю про надання їм цим законом можливостей підбирати навіть для себе керівника, в т.ч. і безпосереднього). Хіба це не несе в собі корупційної складової або конфлікту інтересів, приймаючи до уваги, що всі члени Ради прокурорів виконують свої повноваження на громадських засадах? Не можуть, також, на мою думку, такого рівня члени Ради прокурорів, виходячи із їх повноважень і виконуваних обов’язків по службі, володіти інформацією про всі проблеми в діяльності органів прокуратури, які можуть бути вирішені органами державної влади і місцевого самоврядування, куди саме їм також надано право звертатися із подібними клопотаннями та пропозиціями.
Якщо можна було погодитись із створенням кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів, яка б займалася підбором і визначенням фахової підготовки осіб (особливо після їх відповідного навчання в Академії Генеральної прокуратури України), які виявили намір зайняти посаду прокурора місцевої прокуратури, тобто найнижчу посаду, то наділення її функціями вирішення питань щодо притягнення до дисциплінарної відповідальності прокурорів, а також переведення та звільнення їх із займаних посад є підміною повноважень керівників відповідних органів прокуратури, які при такому вихолощенні їх прав адміністрування не зможуть впливати на своїх підлеглих ні в частині заохочення найбільш ефективних, ні в частині впливу на тих, хто неналежно виконує свої обов’язки, в тому числі і порушує трудову дисципліну.
Способами забезпечення керівником належного виконання підлеглими своїх обов’язків, перш за все, є його повноваження щодо застосування заходів дисциплінарного впливу (звільнення із займаної посади, пониження в посаді, переведення на іншу посаду, підвищення в посаді, заохочення, стягнення та ін.). За відсутності у керівника таких повноважень, вплинути на підлеглих з метою забезпечення належного виконання прокурорами своїх службових обов’язків та законних вказівок вищестоящих прокурорів він буде не в змозі. Окрім того, навіть усвідомлення підлеглими того, що керівник не має повноважень щодо ефективного впливу на них у разі неналежного виконання ними своїх службових обов’язків створять у них відчуття вседозволеності та безкарності, а також неадекватне сприйняття як самого керівника, так і виконання його законних вимог. Особливо це буде стосуватися осіб «зі сторони», які в майбутньому, у відповідності до внесених останніх змін до закону, прийдуть працювати в органи прокуратури та які не матимуть попереднього досвіду роботи в органах прокуратури і не знайомі із методикою внутрішньої організації їх роботи.
Про відсутність реальних можливостей об’єктивно і головне фахово, з дотриманням вимог як Закону «Про прокуратуру» та КПК України, так і Дисциплінарного статуту органів прокуратури та Кодексу Законів про працю, реально оцінити стан виконання покладених на прокурора службових обов’язків свідчить і сам якісний склад КДК прокурорів, куди не можуть, наприклад, бути призначені науковий чи науково-педагогічний працівник Національної академії прокуратури, чи прокурор, який перебуває на адміністративній посаді, тобто саме ті прокурорські працівники, які мають відповідний досвід і можуть об’єктивно та головне — фахово визначити наявність чи відсутність передбачених законом підстав для притягнення прокурора до дисциплінарної відповідальності, чи навпаки - для заохочення, а тим більше — щодо переведення прокурора з посади на посаду, як на вищу в порядку заохочення, так і на нижчу, коли прокурор не відповідає займаній посаді і не забезпечує виконання покладених на нього обов’язків.
Про абсурдність наділення новостворених «органів прокурорського самоврядування» такими необґрунтованими повноваженнями, а головне такими, що не випливають із вимог Конституції України, свідчить ст. 63 нового Закону «Про прокуратуру», із змісту якої вбачається, що Президент України може видати Указ про звільнення Генерального прокурора України з посади тільки «на підставі та в межах подання кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів чи Вищої Ради юстиції». Ця норма відверто протирічить ст. 106 Конституції України, де в п. 11 чітко сказано, що Президент України призначає на посаду та звільняє з посади Генерального прокурора України за згодою Верховної Ради України, тобто це його виключне право, в незалежності від позиції названих органів прокурорського і тим більше — суддівського самоврядування, а також ст. 131 Основного Закону, у відповідності до якої до відання Вищої Ради юстиції не належить направлення подань Президенту України про звільнення з посади Генерального прокурора України. Немає таких повноважень, у відповідності до Конституції України, і у КДК прокурорів, тим більше, що цей «новопридуманий» орган взагалі не є конституційним.
Таким чином, у нашій країні, де прокуратура не належить до жодної із гілок влади, в т.ч. і до судової, та являється єдиною централізованою системою, де нижчестоящі прокурори підпорядковуються вищестоящим (ст. 17 Закону), наявність названих органів прокурорського самоврядування з такими надзвичайними повноваженнями, які позбавляють Генерального прокурора України, прокурорів областей та керівників місцевих прокуратур приймати рішення по підбору кандидатів на будь-які посади, тим більше – адміністративні, роблять неможливим належним чином, із застосуванням заходів адміністративного впливу до своїх підлеглих, організувати роботу підпорядкованих колективів та здійснювати в повному обсязі навіть урізані новим Законом повноваження прокуратури. Від підбору та розстановки кадрів, які зможуть працювати в «команді» і здатні належним чином виконувати покладені на них обов’язки, фактично усувається керівник прокуратури, під началом якого ці кадри будуть працювати, що ускладнює формування очолюваного таким керівником підрозділу органів прокуратури як єдиного злагодженого механізму з урахування індивідуальних особливостей кожного з його підлеглих.
Такі, вибачте, «модні» протягом останніх років посилання на передовий європейський досвід з цього питання не є вдалими в даній ситуації, бо в нас різні за сутністю судово-правові системи.
Так, у більшості розвинутих держав романо-германської правової системи прокуратура перебуває в адміністративному підпорядкуванні або міністерства юстиції, або діє в межах судової системи. Така організація характерна, зокрема, для прокуратур Австрії, Бельгії, Німеччини, Італії, Нідерландів, Франції та інших країн. В цій групі країн в їх правовій системі взагалі відсутнє керівництво прокуратурою. У ряді країн зовсім відсутнє центральне управління прокурорською службою (Австрія, Греція, Італія). У Бельгії, наприклад, за загальне керівництво прокуратурою відповідає Колегія генеральних прокурорів, а в Нідерландах – Рада Генеральних прокурорів.
У Республіці Македонія, де відсутня централізована прокуратура, також діє Рада публічних прокурорів, на яку покладається вирішення питань щодо призначення та звільнення прокурорів, а також притягнення їх до дисциплінарної відповідальності. Рада Генеральної прокуратури Албанії теж займається проведенням конкурсів на вакантні прокурорські посади і вирішенням дисциплінарних проваджень.
В інших державах-членах Європейського Союзу прокурори також мають свої органи самоорганізації, але, вони виконують, в основному, дорадчі функції. Так, наприклад, у Португалії Вища рада прокуратури діє як структурний підрозділ Генеральної прокуратури.
Підкреслюю, консультативно-дорадчі колегіальні органи функціонують також в органах прокуратури Бельгії, Іспанії, Латвії, Литви та Естонії.
Треба також мати на увазі, що у деяких державах-членах ЄС утворені спільні для суддів та прокурорів органи самоврядування. Так, у Франції, Італії та Румунії запроваджено діяльність Вищої ради магістратури. Аналогічні органи також функціонують у Туреччині та Андоррі.
Але, ще раз наголошую: такі органи діють у тих країнах, де прокуратура входить до судової гілки влади.
Саме з урахуванням місця і ролі прокуратури в системі гілок влади та права у ряді європейських держав, у тому чи іншому вигляді, дійсно існують органи прокурорського самоврядування, але, знову ж таки, не у такому вигляді, в якому вони визначені Законом України «Про прокуратуру» 2014 року.
Найбільш красномовним і повчальним для наших законодавців і керівництва держави є інститут прокурорського самоврядування в Республіці Польща.
Так, до основоположних засад професійної діяльності прокурора у Польщі віднесено саме принцип незалежності. Цей принцип загалом тлумачиться таким чином: «Прокурор для своєї діяльності не зобовʼязаний отримувати попередньої згоди начальника, а після виконання прокурорських чинностей не потребує затвердження своїх дій начальником». Водночас, зауважується, що діяльність їх прокурорів не може регламентуватися лише Конституцією і законами, а тому прокурори зобовʼязані виконувати накази, директиви і доручення вищих начальників. Прокурор, який не погоджується з дорученням начальника, може вимагати зміни доручення або увільнення від його виконання. Разом з тим, остаточне рішення про увільнення прокурора від виконання такого доручення повинен ухвалювати не якийсь орган самоврядування, а лише прокурор, що є безпосереднім начальником посадової особи, яка дала доручення. Тобто, фактор підпорядкованості нижчестоящого вищестоящому прокурору являється в Польщі визначальним. Незалежність прокурора в Польщі також гарантується, наряду із аналогічними нашим інститутами, і такими вимогами Закону, як забезпечення можливостей для службової карʼєри і матеріального благополуччя (принагідно наголошую, що упродовж тривалого часу в Польщі утвердилися уніфіковані засади фінансового забезпечення («винагороди») прокурорів і суддів як представників професій, які реалізують особливо значущу суспільну місію, повʼязану із забезпеченням торжества законності, і наділені повноваженнями легітимного обмеження конституційних прав, а тому ця система оплати праці прокурорів є стабільною і гідною). Окрім того, незалежність їх прокурорів повʼязана зі збереженням професіоналізму і відповідальності кожного прокурора та прокуратури як інституції, чого, на жаль, не сповідують сьогодні наші законодавці та вище керівництво держави, намагаючись шляхом проведення під виглядом «реформ» та удаваної боротьби із корупцією навпаки витіснити професійних прокурорів із державної служби.
Прокурорське самоврядування, саме як невідʼємний елемент системи забезпечення незалежності прокурора, запроваджено відповідно до ст.ст. 19–24а Закону Польщі «Про прокуратуру». На відміну від України, прокурорське самоврядування в Польщі охоплює всі ієрархічні рівні чинної системи прокуратури і реалізується такими колегіальними органами, як збори прокурорів, колегії апеляційних прокуратур, колегії окружних прокуратур та Національна рада прокуратури.
Відповідно до ст. 19 Закону Польщі «Про прокуратуру» встановлено, що збори прокурорів діють у всіх апеляційних прокуратурах.
Збори прокурорів складаються з прокурорів апеляційної прокуратури, а також делегатів від районних і окружних прокуратур, що функціонують на території діяльності конкретної апеляційної прокуратури. Головою таких зборів прокурорів є апеляційний прокурор, який скликає збори прокурорів з власної ініціативи або за ініціативою Генерального прокурора, колегії апеляційної прокуратури або 1/5 частини від кількості членів зборів прокурорів.
Одним із важливих повноважень зборів прокурорів законодавцем визначено висловлення лише думки про кандидатів на посади апеляційного прокурора, окружних прокурорів і районних прокурорів і аж ніяк не підбір таких кандидатів на такі посади.
У кожній апеляційній прокуратурі також функціонує колегія апеляційної прокуратури на чолі з апеляційним прокурором, що мало місце і в Україні за попереднім Законом, але потім було ліквідовано новим Законом в 2014 році. До складу колегії апеляційної прокуратури може входити від 4 до 10 членів із прокурорів, 2/3 з яких обирається зборами апеляційної прокуратури, а 1/3 складу призначається апеляційним прокурором. Каденція колегії апеляційної прокуратури триває два роки. Відповідно до ст. 22 Закону Польщі «Про прокуратуру» колегія апеляційної прокуратури, зокрема, лише висловлює думку про кандидатів на заміщення посад прокурорів в апеляційній та окружній прокуратурах; висловлює думку щодо наявності підстав для відкликання з посад прокурора апеляційної прокуратури і прокурора окружної прокуратури; лише висловлює думку щодо кандидатів на заміщення посад заступника апеляційного прокурора і заступника окружного прокурора, тобто є дорадчим органом з цих кадрових питань.
Згідно зі ст. 22а Закону Польщі «Про прокуратуру» передбачено створення колегій і в окружних прокуратурах на чолі з оружними прокурорами і теж терміном на 2 роки. Колегія окружної прокуратури також, зокрема, виражає думку про кандидатів на заміщення посад прокурорських асесорів (помічників прокурорів), а також прокурорів районних прокуратур і заступника окружного прокурора; висловлює думку щодо наявності підстав для відкликання з посади прокурора районної прокуратури, але прийняття кінцевого рішення з цих кадрових питань залишається за вищестоящими прокурорами.
В свою чергу, Національна рада прокуратури (раніше йменувалася Радою прокурорів при Генеральному прокуророві) є інституцією, що «стоїть на сторожі незалежності прокурорів». Відповідно до ст. 23 Закону Польщі «Про прокуратуру» Національна рада прокуратури складається з 25 членів. До її складу входять: міністр юстиції; Генеральний прокурор; представник Президента Республіки Польща; чотири депутати, які репрезентують Сейм; два сенатори; прокурор, обраний зборами прокурорів Головної військової прокуратури; прокурор, обраний зборами прокурорів Інституту національної памʼяті – Комісії з розслідування злочину проти польського народу; три прокурори, обрані зборами прокурорів Генеральної прокуратури; одинадцять прокурорів, обраних зборами прокурорів апеляційних прокуратур, тобто до її складу входить подавляючи більшість саме прокурорів. Діяльність Національної ради прокуратури регулюється регламентом, що ухвалюється на її засіданні. Каденція Національної ради прокуратури Польщі триває чотири роки (виняток складає представник Президента Республіки Польща, який призначається без урахування ознаки каденційності та може бути відкликаний у будь-який час). Прокурор може виконувати функції обраного члена Національної ради прокуратури лише дві каденції.
Відповідно до ст. 24 Закону Польщі «Про прокуратуру» компетенція Національної ради прокуратури визначена таким чином: «здійснює експертизу проектів нормативно-правових актів, що регламентують діяльність прокуратури; заслуховує інформацію Генерального прокурора про діяльність прокуратури та висловлює думку з цього приводу; обирає кандидата на посаду Генерального прокурора; звертається з поданням до Президента Республіки Польща про відкликання з посади Генерального прокурора відповідно до ч. 2 ст. 10 d Закону Польщі «Про прокуратуру»; висловлює думку щодо подання Голови Ради Міністрів про відкликання Генерального прокурора до завершення каденції у випадках, передбачених Законом Польщі «Про прокуратуру» (ст. 10 d «Відкликання Генерального прокурора», ст. 10 е «Звіт про діяльність прокуратури», ст. 10 f «Висновок про відкликання Генерального прокурора»); звертається до дисциплінарного суду з клопотанням про притягнення Генерального прокурора до дисциплінарної відповідальності, а також призначає свого представника для участі у провадженні дисциплінарного суду; розглядає щорічні звіти про діяльність дисциплінарного уповноваженого Генерального прокурора; розглядає та оцінює кандидатури для заміщення посад прокурорів, а також представляє Генеральному прокуророві висновки про призначення лише прокурорів загальних організаційних одиниць прокуратури, прокурорів військових організаційних одиниць прокуратури та прокурорів Інституту національної памʼяті – Комісії з розслідування злочинів проти польського народу; лише формулює позицію у справі щодо надання згоди на дострокове відкликання з посади апеляційного прокурора, окружного прокурора і районного прокурора, а також їх заступників, на підставах, визначених у п. 4 ч. 1 ст. 13 с «Відкликання апеляційного прокурора» Закону Польщі «Про прокуратуру» (мова йде про випадки неналежного виконання прокурором службових обовʼязків); розглядає питання щодо надання згоди на продовження терміну заміщення посади прокурора після досягнення прокурором 65-річного віку; надає висновок щодо повернення на посаду прокурора особи, яка перебуває у відставці; висловлює думку щодо засад оцінювання праці прокурорських асесорів (помічників прокурорів); формулює позицію у справах щодо прокуратур і прокурорів, винесених на розгляд Національної ради прокуратури Президентом Республіки Польща, іншими органами публічної влади і колегіальними органами прокуратури; ухвалює звід засад професійної етики прокурорів та здійснює моніторинг стану їх дотримання; здійснює експертизу проектів наказів і розпоряджень Генерального прокурора; досліджує стан і розвиток кадрового забезпечення прокуратури, а також напрями підготовки прокурорів, асесорів і стажистів; висловлює думку щодо періодичного оцінювання стану реалізації завдань прокуратури; висловлює власне бачення щодо напрямів діяльності з метою вдосконалення професійної кваліфікації прокурорів, а також рівня їх роботи; висловлює думку щодо кандидата на заміщення посади директора Національної школи правосуддя і прокуратури; визначає трьох членів Програмної ради Національної школи правосуддя і прокуратури; визначає загальну кількість членів дисциплінарних судів, а також вказує кількість членів дисциплінарних судів, які обираються зборами прокурорів Генеральної прокуратури та зборами прокурорів в апеляційних прокуратурах».
Аналіз рішень Національної ради прокуратури Польщі свідчить, що цей самоврядний орган є важливим інструментом артикуляції консолідованої позиції прокурорського співтовариства з актуальних проблем розвитку прокуратури і професійної діяльності прокурорів. Більше того, саме Національна рада прокуратури (а не різного роду політики та «реформатори», як це практикується в Україні в останні два роки) зазвичай реагує на будь-які спроби довільного коригування доктрини прокурорської діяльності та новелізації законодавства про прокуратуру. Упродовж останнього часу нею сформульовано низку положень концептуального характеру щодо соціально-правової природи прокуратури та правового статусу прокурора. Найбільш показовими є такі твердження Національної ради прокуратури: незалежність прокурора полягає у відсутності можливості втручання в зміст і сферу виконуваних прокурором самостійно чинностей і рішень, що ухвалюються ним на їх підставі, за винятком передбачених законом обмежень; безпосереднє звернення прокурора до Національної ради прокуратури про порушення його незалежності не може бути кваліфіковано як апелювання до «сторонньої інституції» у розумінні ст. 47 Закону Польщі «Про прокуратуру»; Національна рада прокуратури не є осередком «двовладдя у прокуратурі» та штучною перешкодою для реалізації Генеральним прокурором його легітимних повноважень (як це сьогодні фактично створено в Україні), оскільки вичерпно окреслена законодавцем компетенція Національної ради прокуратури «у жодному випадку не стосується нагляду, проведення розслідувань, а також прийняття рішень з кадрових питань»; гарантія «каденційності функціональних посад в прокуратурі» є одним із засадничих елементів незалежності прокурора (йдеться про каденцію як термін повноважень посадової особи, упродовж якого зберігає чинність її мандат і діють гарантії щодо необґрунтованого усунення особи з посади); прагнення до законодавчого закріплення положення щодо звітування (а не інформування) Генерального прокурора у Сеймі є необґрунтованим, оскільки загрожує незалежності прокурора; ліквідація військових прокуратур і створення замість них спеціалізованих підрозділів у складі загальних організаційних одиниць прокуратури потенційно може спричинити управлінсько-правову колізію тощо. Зазвичай позиція Національної ради прокуратури Польщі має широкий суспільний резонанс та враховується при ухвалі ключових рішень щодо перспектив розвитку прокуратури.
Таким чином, аналіз чинного польського законодавства дає підстави стверджувати, що в країні існує своєрідна модель прокурорського самоврядування. Сутність їх прокурорського самоврядування обʼєктивно зумовлена прагненням держави і суспільства створити додаткові легітимні механізми забезпечення незалежності прокурорів і прокуратури в цілому, а також надати реальну можливість професійному прокурорському співтовариству виробити консолідовану позицію з основоположних проблем організації і діяльності прокуратури. Таке прокурорське самоврядування ґрунтується на розвиненій нормативно-правовій базі, що сприяло визначенню специфіки його правової природи та його відмежуванню від профспілок і різноманітних громадських організацій. Наявна розгалужена мережа органів прокурорського самоврядування забезпечує реальну участь прокурорів у вирішенні низки питань внутрішньої діяльності прокуратури з особливою акцентуацією на обговоренні особових справ, але, підкреслюю — без можливості ухвали рішень з кадрових питань. Оскільки органи прокурорського самоврядування Польщі уповноважені на реалізацію переважно консультативної (експертної) функції, вони не можуть сприйматися як деструктивний чинник або елемент управлінського дуалізму в прокуратурі.
Із викладеного вище вбачається, що у державах, де чітко дотримуються принципу єдності і централізації прокуратури, прийнята схема, за якої всі нижчестоящі прокурори призначається однією вищестоящою особою або органом. Тобто, усі нижчестоящі прокурори призначаються Генеральним прокурором. У тій же Франції й Туреччині жорстка централізація прокуратури забезпечується тим, що всі прокурори призначаються та звільняються з посади Президентом країни за рекомендацією міністра юстиції. У Нідерландах публічні обвинувачі (прокурори) окружних удів призначаються королем за поданням міністра юстиції.
В багатьох країнах Європи прокуратура є ієрархічно зорганізованою системою, де існує внутрішній контроль, тобто вищестоящий прокурор контролює діяльність нижчестоящого (Німеччина, Фінляндія та інші).
Тобто, з цього всього можна зробити висновок, що наші законодавці, посилаючись черговий раз на європейський досвід, нас просто обманули, бо в країнах Європи, де притримуються до цього часу принципи єдності і централізації прокуратури (як це характерно і для України), наявні органи прокурорського самоврядування виконують, в основному, дорадчі функції, як це потрібно було передбачити і у Законі «Про прокуратуру» 2014 року і не наділяти їх повноваженнями по підбору, призначенню, особливо на адміністративні посади, та звільненню прокурорів, а також по притягненню їх до дисциплінарної відповідальності, що повинно залишатись виключно компетенцією керівників прокуратур, в першу чергу Генерального прокурора України. В цьому плані найбільш прийнятним було б наділення новостворених органів прокурорського самоврядування саме дорадчими функціями.
І насамкінець. Чим раніше законодавці отямляться і внесуть відповідні зміни до цього Закону, тим швидше прокуратура зможе належним чином виконувати покладені на неї обов’язки і її імідж та авторитет суттєво покращаться. Така нагальна потреба існує з самого початку дії Закону «Про прокуратуру», який прийнято в жовтні 2014 року, бо його необхідно негайно (я це підкреслюю) привести у відповідність до Конституції України.
О. Баганець
екс-заступник Генерального прокурора України
(2000-2002, 2005-2006, 2014-2015 роки),
почесний працівник прокуратури,
заслужений юрист України
Нет комментариев. Ваш будет первым!