Чому правоохоронна система в Україні стала безпорадною, а злочинність динамічно захоплює регіони?
Основні причини занепаду роботи правоохоронних органів по боротьбі зі злочинністю (частина 4).
З урахуванням викладеного в попередніх розділах, напрошується лише один невтішний висновок – криміногенна ситуація в державі продовжує стрімко погіршуватись, злочинність, в тому числі і тяжкі злочини, продовжує зростати, а стан протидії зі сторони держави в лиці правоохоронних органів протягом останніх двох років являється неефективним та незадовільним, а як результат — громадяни та суспільство залишаються незахищеними від злочинних посягань. Особисто вже кілька раз аналізуючи криміногенну ситуацію в країні та вивчаючи стан протидії злочинності з боку правоохоронних органів протягом 2014-2016 років, в черговий констатую, що наведені вище статистичні показники без будь-яких сумнівів підтверджують наявну тенденцію до фактичного розгулу злочинності в нашій державі. А все це відбувається тому, що злочинці (правопорушники), користуючись малоефективною протидією з боку правоохоронних органів, переконались в тому, що, в зв’язку з цим, вони можуть уникнути покарання за вчинене, а тому і продовжують скоювати все нові й нові кримінальні правопорушення. Вибачте, але таки скажу: не підготовлені, не професійні та не кваліфіковані, в більшості своїй, нинішні кадри правоохоронних органів, яких відібрали шляхом так званих «конкурсів та астестацій», а також нових явно шкідливих підходів до їх підбору, а саме: в першу чергу тих претендентів, в яких немає, як правило, ніякого досвіду роботи в правоохоронних органах, тобто так званих «нових облич», віковий ценз яких 22-30 років, необов’язковість наявності у них навіть вищої профільної юридичної освіти, явна недостатність термінів спеціальної підготовки для роботи навіть тих же патрульних поліцейських, не в змозі забезпечити виконання покладених на них службових обов’язків по боротьбі зі злочинністю. До яких ще критичних наслідків в майбутньому приведе така, вибачте, «робота» правоохоронців можна лише уявити. Як результат, я навіть не виключаю, що подекуди люди будуть змушені захищати себе самостійно, в т.ч. і шляхом самосудів, тим більше, що подібні прояви вже мають місце.
Таким чином, проаналізованих даних абсолютно достатньо для того, щоб зробити висновок про відверті «провали» в діяльності правоохоронних органів нашої держави по боротьбі із злочинністю, головними причинами яких (тобто невиконання державою покладеного на неї Конституцією України головного обов’язку по утвердженню та забезпеченню захисту прав і свобод громадян, в т.ч. і від злочинних посягань), на мою думку, є наступні:
1) Непродумані та провальні, так звані, «реформи» правоохоронних органів, які призвели до суттєвого витоку із їх середовища досвідчених та професійно підготовлених фахівців — як оперативних працівників, так і слідчих та прокурорів.
Так, протягом останніх 2-х років українські законодавці усілякими можливими і неможливими способами намагаються під виглядом перетворення вітчизняних правоохоронних органів в органи, так би мовити, «європейського зразка», фактично їх зруйнувати. Як я вже неодноразово наголошував і приводив у приклад, міжнародна практика свідчить про дещо інші, тобто не поспішні та не продумані, а саме професійні та прогнозовані підходи до підбору кадрів, чим займаються виключно фахівці з цих питань, та їх спеціалізації і професійної підготовки, а тим більше — до впровадження так званого «прокурорського самоврядування» з його зовсім іншими повноваженнями ніж у Європі і світі, та створення кількох нових «антикорупційних» органів, які за кордоном уміло вписуються в діючу там систему стримувань і противаг наряду з іншими правоохоронними органами. Зокрема, усім відома так звана «система конкурсного відбору» кадрів до правоохоронних органів в українському варіанті призвела в першу чергу — до витіснення з них не корупціонерів, як це декларувалось ініціаторами, а саме професійних фахівців: оперативних працівників, прокурорів, слідчих, та як наслідок — до суттєвого зниження ефективності роботи названих вище відомств. Неймовірну шкоду правоохоронним органам було заподіяно реформою місцевих прокуратур, за рахунок чого було бездумно ліквідовано 2/3 районних і міських прокуратур, в той же час як підрозділи поліції і суди там залишилися, а також скасували обов’язкові вимоги до набору прокурорів в регіональні прокуратури і центральний апарат ГПУ, куди тепер набирають всіх бажаючих «з вулиці», аби у них була вища юридична освіта.
2) Суттєве звуження повноважень та функцій прокуратури.
Прийняття за останні два роки нових законів України «Про прокуратуру», «Про Національну поліцію», «Про Національне антикорупційне бюро», внесення конституційних змін до Основного Закону (які восени цього року вступлять в законну силу) фактично перетворили органи прокуратури із найвищого наглядового органу за дотриманням законності, в першу чергу – на стадії досудового розслідування у придаток до органів досудового розслідування, що однозначно заподіяло значну шкоду інтересам не тільки громадян, а всього суспільства та держави в цілому.
Так, у жовтні 2014 року прийняттям нового закону прокуратура, в порушення вимог тодішнього Основного Закону, фактично була позбавлена функцій здійснення нагляду за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання і досудове слідство, в т.ч. і дотриманням ними вимог галузевих законів: «Про Національну поліцію», «Про Службу безпеки України» і т.д., залишивши за прокурором, згідно вимог ст. 25 цього Закону? лише права та виконання обов’язків, передбачених Законом України «Про оперативно-розшукову діяльність» та Кримінальним процесуальним кодексом України. Аналогічно законодавці поступили і з іншими конституційними функціями, виключивши із їх переліку такі важливі повноваження, як: нагляд за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів з цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами і службовими особами та навіть представництво інтересів соціально незахищених громадян у судах, що суттєво звузило зміст і об’єм уже наданих громадянам прав, що є грубим порушенням вимог ст. 22 Основного Закону.
3) Паралелізм повноважень правоохоронних органів.
Прийняття недолугих і поспішно розроблених законів, в т.ч. і шляхом внесення змін до КПК України, призвело до того, що на сьогоднішній день між правоохоронними органами відбувається нездорова конкуренція, але не на предмет того, хто краще і вправніше захистить права громадян, хто швидше розкриє ті чи інші резонансні злочини чи продемонструє більш ефективнішу роботу в боротьбі зі злочинністю, а навпаки – розгорається справжня «війна» між ними з залученням підрозділів фізичного захисту та застосування ними насилля, в т.ч. і направлена на з’ясування того, хто має більше процесуальних можливостей і повноважень з приводу розподілу кримінальних проваджень. Варто зазначити, що навіть ті ж справи, які стосуються корупційних злочинів, сьогодні розслідують як органи прокуратури, так і НАБУ, СБУ та Нацполіція, а у найближчому часі до них приєднається і Державне бюро розслідувань, Генеральна інспекція ГПУ, та до цього буде залучатись і Національне агентство з питань запобігання корупції. Профільне законодавство, зокрема КПК України, закони України «Про прокуратуру, «Про Національне антикорупційне бюро», «Про Національну поліцію» та «Про запобігання корупції» провокує сьогодні найбільш сприятливі умови для конфлікту повноважень усіх цих відомств, паралелізму ведення кримінальних проваджень за одними і тим ж фактами. Уже дійшло до того, що НАБУ на свій розсуд, навіть всупереч реакції Генпрокурора, одноосібно вирішує, яке провадження брати до себе, а яке потрібно повернути, що являється повним абсурдом! Це все неминуче призведе до порушення прав громадян, до затягування розслідування та розгляду справ (поки правоохоронці з’ясують до чиєї все таки підслідності належить провадження), а також, що найголовніше – взагалі сприятиме уникненню від покарання винних осіб. Підтвердженням цього є той факт, що, наприклад, Директор НАБУ неодноразово наголошував, що СБУ і ГПУ розслідують підслідні НАБУ злочини, а тому, у випадку, якщо ці органи в подальшому передадуть справи до Антикорупційного бюро, НАБУ не буде їх приймати до свого провадження. Тобто, всупереч Конституції України та КПК України з’явився такий собі «новий орган прокурорського нагляду» взамін органів прокуратури, які визначені КПК України та Основним Законом. Ще одним підтвердженням таких недоречностей в законах є і ті конфліктні ситуації між НАБУ і ГПУ, які мали місце останнім часом, і не виключено, що будуть мати місце і в майбутньому, якщо негайно не внести змін до законодавства, про що я неодноразово наголошував.
4) Провальна реформа «поліції».
Реформування бувшої міліції розпочалось ще рік тому, а тому наразі якраз вчасно проаналізувати, чи отримало суспільство дієвий продукт взамін їй. Варто наголосити, що конкурсний набір нових (зауважу — в пріорітеті було саме молодих) поліцейських сьогодні наглядно продемонстрував повну їх нездатність професійно протистояти злочинності, а тим більше — попереджати її (неодноразово за поліцейськими спостерігались саме факти бездіяльності). Майже всі розкриті і доведені до суду справи стосуються, як правило, лише тих, у яких злочинці були затримані в момент вчинення злочину, тобто на місці події, за очевидних обставин, а ті злочини, які були вчинені в умовах неочевидності, залишаються, як правило, нерозкритими. Не дивлячись на те, що подібне «реформування» поліції вважається найбільш розкрученим і розпіареним, в дійсності, як показав аналіз, воно виявилось бездарним. Доказами цього є, зокрема, і погіршення криміногенної ситуації на автошляхах та протидії вуличній злочинності з боку нової української поліції, факти резонансних правопорушень, вчинених новими поліцейськими, які значно останнім часом знизили рівень реальної довіри до поліції, які б не «малювали» прихильники відомства про це показники. Хіба не є визнанням такого провалу той факт, що до розслідування особливо важливих, резонансних злочинів (те ж вбивство Шеремета) висловлюють наміри залучати саме звільнених старих кадрів міліції, які явно не відповідали критеріям «нового відбору», в т.ч. навіть із тих осіб, хто підпав під люстрацію. Ще більш серйозною причиною погіршення стану справ в Нацполіції є величезні залишки нерозслідуваних проваджень, які будуть і надалі збільшуватись в зв’язку із великою некомплектністю слідчих, які не витримують навантаження і змушені при такій низькій заробітній платі звільнятись із роботи.
Більше того, хотілося б звернути увагу і на ту обставину, що 4 серпня 2016 року Національна поліція України святкувала ймовірну річницю своєї діяльності, хоча Закон України «Про Національну поліцію» вступив в силу на початку листопада 2015 року (6.11.2015). В зв’язку з цим, нічого дивного немає і в тому, що лише у червні цього року (18.06.2016) поліцейські отримали законне право здійснювати оперативно-розшукову діяльність. Хіба це не парадокс? Хіба це не є свідченням дилетантського підходу до змін у поліції? Ви тільки вдумайтесь: існуючи майже рік, Національна поліція фактично була позбавлена оперативно-розшукових повноважень, що звичайно негативно позначилось на стан розслідування злочинів та спричинило погіршення криміногенної обстановки в державі.
А хіба це не є причиною погіршення криміногенної обстановки в державі той факт, що «дебільним» КПК України, як його назвав справедливо Г.Г. Москаль, було фактично знищено оперативно-розшукові підрозділи, які тепер не мають права займатись оперативно-розшуковою діяльністю на стадії досудового розслідування, а можуть лише за дорученням слідчого і прокурора проводити негласні слідчі (розшукові) заходи, тобто не в рамках ОРС. А хіба на ефективність діяльності правоохоронних органів не повпливало бездумне наділення слідчих не властивими їм функціями проведення негласних слідчих (розшукових) дій, про що я неодноразово говорив і писав? Хіба не є відволіканням професійних прокурорів і слідчих від розслідувань злочинів, виконання вимог ст. 214 КПК України про обов’язковість реєстрації всіх без виключень заяві повідомлень про злочини, в т.ч. і відвертих наклепів або не підтверджених даних, або видумок психічно хворих людей та перевірки їх саме слідчим шляхом, на що затрачається чимало часу, а в результаті – закриття таких проваджень за відсутністю події злочину?!
І тому, не дивно, що не дивлячись на фінансування «реформи» поліції з боку європейських партнерів, її результативність продовжує знижуватись до критичних показників.
5) Узаконення безвідповідальності правоохоронних органів за погіршення криміногенної обстановки.
Із проведених аналітичних досліджень вбачається наступна картина: не дивлячись на те, що кожний рік за період 2014-2016 років українське суспільство постійно чує запевняння з уст перших осіб держави та обіцянки активних «реформаторів» і новоявлених «борців із корупцією», які, як відомо, утримуються за рахунок іноземних грантів, про успішність реформ, перш за все, в Національній поліції, про багатообіцяні надії на новостворені антикорупційні органи і т.п., кількість скоєних кримінальних правопорушень з року в рік зростає, а кількість викритих осіб, які їх вчинили, поступово зменшується. У той час, коли наші законодавці зайняті пошуком все нових коштів для фінансування так званих «реформ», в т.ч. і шляхом створення чергових спеціалізованих правоохоронних відомств, та готують численні законопроекти з цього приводу, злочинність продовжує невпинно зростати, а правоохоронні органи, які ледве оговтуються від таких змін, в основному, зайняті або участю в чергових «конкурсах» чи «атестаціях», або готуються до чергових перевірок на доброчесніть, чи до заповнення чергових декларацій про доходи. Вже не один політик, не один міністр чи правознавець та навіть і Президент України виступали з промовами про критичні межі криміногенної ситуації в Україні, проте, на жаль, окрім «запіарених виступів», реальних дій чи хоча б професійних вказівок щодо активізації цієї діяльності, розроблення тієї ж Національної програми по боротьбі зі злочинністю, яка досі відсутня в Україні, від них не надходить. А це все тому, що сьогодні, як це не звучить дико, за законом ніхто з керівників правоохоронних відомств не несе відповідальності за те, що відбувається в країні, за те, що українських громадян стали частіше грабувати та вбивати, що збільшилось число розбійних нападів та зґвалтувань, в той час як вони навіть не зобов’язані звітувати перед народом, хоча б у тій же Верховній Раді України. Хіба це не повинно бути пріоритетом в діяльності будь-якої демократичної держави? Чому, окрім абсолютно шкідливих реформ, які і призвели до такої ситуації, законодавці та найвищі посадові особи держави не реагують і не відповідають за порушення основоположних природних прав осіб, за провал ініційованих саме ними абсолютно невтішних законодавчих змін? В цьому плані найбільше претензій до наших законодавців, до втщого законодавчого органу – Верховної Ради України, який вже довів свою явну неспроможність в частині розробки і прийняття продуманих і головне – своєчасних законів щодо ефективної діяльності правоохоронної системи.
6) Нестабільна військово-політична ситуація в країні.
Звичайно, не можна знехтувати і тим фактом, що наразі Україна перебуває у стані так званої «гібридної війни», що економічно-соціальне забезпечення громадян критично низьке, а держава бездумно витрачає бюджетні кошти не на підвищення соціальних стандартів життя українців, а на збільшення фінансування так званих «реформ» і утримання недієздатних правоохоронних органів, в т.ч. на створення нових – теж абсолютно недієвих, бо як показав черговий аналіз — нічого позитивного в частині забезпечення належного правопорядку в державі це не принесло. Стан не проголошеної війни, який вже триває понад 2 роки, дійсно впливає на криміногенну ситуацію, проте, варто наголосити, що за 6 місяців 2016 року кількість бойових атак та агресії зі сторони Росії на Сході України значно зменшилась, що мало б свідчити, у такому випадку, про покращення статистики, але цього не настало. Зауважу, що перші керівники держави та МВС першочерговою причиною погіршення криміногенної обстановки в державі чомусь називають саме війну на Донбасі, ігноруючи всі інші як явні, так і замасковані причини. Проте, вони не звернули увагу на ту обставину, що в той час, коли на Сході дещо менше стали вчинятись злочини, в інших регіонах країни такі показники критично зросли, що аж ніяк не свідчить про першочерговість причинного зв’язку російської агресії проти України та стану боротьби зі злочинністю в країні.
Насамкінець, я вкотре наголошую і не полишаю надії, що все таки наші «надвеликі реформатори» прислухаються і до інших думок, ніж ті, які вони активно реалізують на практиці і тим фактично розвалюють державу, адже навіть викладені вище (не виключено, що оприлюднені у сторону зменшення) офіційні показники злочинності говорять, що зміни, які відбулись протягом останніх 2-х років у системі правоохоронних органів, призвели лише до погіршення криміногенної ситуації, що потребує підвищеної уваги та негайного реагування з боку вищих органів влади!
Пропозиції щодо удосконалення та покращення діяльності правоохоронних органів по боротьбі із злочинністю.
Як я вже говорив, однією із основних причин незадовільної діяльності правоохоронних органів, а відповідно — суттєвого погіршення криміногенної ситуації в державі, є явно поспішні, непродумані, без широкого обговорення в суспільстві, перш за все, із авторитетними професійними науковцями та фахівцями, без урахування наших історичних традицій та звичаїв, соціально-економічної ситуації в державі, рівня правової культури, без належного прогнозування, тим більше — розроблені не фахівцями в цій галузі, а скоріше -нав’язані із-за кордону та прийняті з порушенням законних процедур та всупереч Основному Закону, під гаслами очищення влади від корумпованих чиновників та боротьби з корупцією, так звані «реформи».
Зокрема, як я вже неодноразово доводив, найбільшого удару від таких «реформ» зазнала саме прокуратура, яка до того становила єдину систему з чіткою підпорядкованістю нижчестоящих прокуратур вищестоящим, і здійснювала, в т.ч., нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання та досудове розслідування і нагляд за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів з цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами, що давало можливість прокурорам при необхідності проводити наглядові перевірки в органах МВС, СБУ, Державної фіскальної служби, Держприкордонслужбі і т.д. Такі перевірки здійснювались як щодо дотримання вимог кримінального процесуального закону та Закону «Про оперативно-розшукову діяльність», так і щодо виконання цими відомствами вимог їх галузевих законів, в першу чергу, з питань боротьби із злочинністю, зокрема і організованою, та корупцією. За результатами таких перевірок прокурори мали повноваження вносити документи прокурорського реагування (в останній час — подання), в яких могли вимагати притягнути винних службових і посадових осіб цих відомств до дисциплінарної відповідальності, аж до звільнення із займаних посад. І це, повірте, давало ефект.
За підсумками роботи за півроку та рік Генеральний прокурор і прокурори зобов’язані були аналізувати та узагальнювати статистичні дані про стан злочинності як в державі, так і по окремим регіонам, проводити перевірки і піднаглядних правоохоронних органах за результатами чого ініціювали скликання координаційних нарад з запрошенням керівників органів державної виконавчої влади і місцевого самоврядування, керівників правоохоронних органів, на яких заслуховувались не лише доповіді прокурорів про криміногенну ситуацію, про негативні тенденції, а і пояснення керівників правоохоронних органів про причини наявних недоліків в роботі по боротьбі зі злочинністю та пропозиції щодо конкретних заходів по їх усуненню. За підсумками нарад складались спільні шляхи скоординованих заходів по боротьбі із злочинністю, планувались і проводились спільні перевірки в найбільш критичних регіонах причин росту злочинності, як в цілому, так і їх окремих видів, за результатами заслуховувалися доповіді по вжитих заходах реагування як з боку наглядових прокурорів, так і відомчого впливу в кожному із правоохоронних відомств.
І саме головне, про стан злочинності і вжиті правоохоронні заходи на покращення криміногенної обстановки інформувалась громадськість і ЗМІ, а Генеральний прокурор був зобов’язаний один раз на рік інформувати Верховну Раду України про саме стан дотримання законності в державі, в т.ч. про вжиття заходів з метою протидії злочинності.
Все описане мною вище, після так званих «реформ», сьогодні не діє: вже з жовтня 2014 року прокурори позбавлені права проводити в правоохоронних органах перевірки, в т.ч. і за дотриманням ними вимог галузевих законів щодо боротьби із злочинністю та її профілактики, а тому — і права вносити відповідні документи прокурорського реагування з вимогою як вжиття заходів щодо посилення боротьби зі злочинністю, так і притягнення винних посадових і службових осіб цих відомств до відповідальності; не можуть прокурори тепер і ініціювати дисциплінарні провадження відносно винних конкретних посадових осіб колись піднаглядних їм правоохоронних органів, які не виконали належно свої зобов’язання по боротьбі із злочинністю. Більше того скажу, в даний час навіть в галузевих наказах Генерального прокурора України відсутня вимога до підлеглих проводити подібні аналізи та узагальнення щодо стану злочинності та протидії її з боку правоохоронних органів.
Як я вже і раніше писав, тепер навіть Генеральний прокурор України не зобов’язаний контролювати ведення і аналіз статистичних даних, а тим більше — з питань протидії злочинності, а відповідно і не інформує ту ж ВР про стан дотримання законності в державі, а лише повинен звітувати про діяльність органів прокуратури «шляхом надання узагальнення статистичних та аналітичних даних». При цьому звертаю увагу, що про стан злочинності, її структуру і динаміку, а тим більше — про негативні тенденції та їх причини за сьогоднішнім законодавством ніхто не зобов’язаний інформувати ні суспільство, ні Верховну Раду України.
Так званим «реформуванням» була фактично ліквідована норма попереднього Закону України «Про прокуратуру», у відповідності до якої Генеральний прокурор та підпорядковані прокурори зобов’язані були координувати діяльність по боротьбі із злочинністю органів внутрішніх справ (тепер Нацполіції), органів служби безпеки, органів податкової міліції, органів митної служби, військової служби правопорядку та інших правоохоронних органних органів. Цією ж нормою прокурори повинні були брати участь в організації нарад Координаційного комітету по боротьбі із організованою злочинністю і корупцією, який діяв у свій час навіть при Президентові України, якого, на жаль, не існує тепер теж.
Окрім того, «реформатори», діючи умисно і свідомо та всупереч Конституції України, в прийнятому в жовтні 2014 року законі про прокуратуру фактично скасували і прокурорський нагляд за проведенням досудового розслідування з боку вищестоящих прокурорів, позбавивши їх права витребовувати відповідні їх статусу кримінальні провадження для вивчення, давати обов’язкові для виконання слідчим і процесуальним керівником письмові вказівки про розслідування злочинів, про обрання, зміну або скасування запобіжного заходу, проведення окремих слідчих дій, розшук осіб, які вчинили злочин, доручати слідчому органу досудового розслідування та процесуальним керівникам проведення у встановлений термін слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій та інших процесуальних дій або давати вказівки щодо їх проведення чи брати участь у них, а також здійснення інших процесуальних повноважень, особливо враховуючи той факт, що на сьогодні значна частина процесуальних керівників (в т.ч. і за рахунок непродуманих підходів до підбору прокурорів та особливо керівників місцевих прокуратур) є недосвідченими і не можуть працювати самостійно, без практичної допомоги більш досвідчених і професійно підготовлених вищестоящих прокурорів. А якщо врахувати внесені останнім часом зміни до закону про прокуратуру, у відповідності до яких (Ви тільки вдумайтесь) в регіональні прокуратури і навіть в центральний апарат ГПУ можуть бути призначені будь-які особи з вищою юридичною освітою, то можна лише уявити яка це буде «допомога» місцевим прокуратурам у організації процесуального керівництва і розслідування таким недосвідченим процесуальним керівником. А тому і в майбутньому ситуація із розкриттям та розслідуванням злочинів буде тільки погіршуватись.
Свідченням спрощеного, я б сказав, дилетантського підходу до обмеження повноважень вищестоящих прокурорів в частині нагляду за додержанням вимог законів під час досудового розслідування є ї не передбачення можливості скасовувати на цій стадії незаконних, необґрунтованих та передчасних повідомлень про підозру (що взагалі є прогалиною в КПК України), а тим більше відсутність можливостей у вищестоящого прокурора відкликати надісланий до суду затверджений (тим же недосвідченим) процесуальним керівником обвинувальний акт, що фактично скасувало необхідний запобіжник та створило сприйнятливі передумови для можливого незаконного притягнення громадян до кримінальної відповідальності і уникнення винних від кримінальної відповідальності, що є грубим порушенням основних засад кримінального провадження.
Наряду з цим, існує також нагальна потреба для спрощення, передбаченої КПК України, процедури проведення найбільш застосовуваних гласних слідчих (розшукових) та процесуальних дій, які не порушують конституційних прав і свобод громадян та юридичних осіб, зокрема, скасувавши передбачену нинішнім кримінальним процесуальним законом необхідність обов’язкового попереднього погодження їх із слідчими суддями, враховуючи, що вона затягує початок їх реалізації через тривале проходження в суді, та можливі ризики витоку інформації, що в сукупності шкодить оперативному і вчасному встановлення істини у справі. В таких випадках нагляд за додержанням вимог законів при їх проведенні повинен здійснювати процесуальний керівник, а його помилки має виправляти вищестоящий прокурор.
Приймаючи до уваги той факт, що держава через нав’язані та непродумані «реформи» свідомо ігнорує необхідність забезпечення дотримання прав громадян на захист від злочинних посягань, в першу чергу від насильства, я теж погоджуюсь з тим, що Україні потрібно якомога швидше ратифікувати Європейську Конвенцію щодо відшкодування збитку жертвам насильницьких злочинів, яку наша держава підписала ще 8 квітня 2005 року. Необхідність впровадження цього принципу пов’язане з тим, що саме держава є відповідальною за вчинені злочини, бо сам факт вчинення злочину і заподіяння ним шкоди людині означає, що її політика кримінального запобігання була неефективною, що підтвердив і даний аналіз.
Якщо я станом на 2005-2010 роки та навіть і ще раніше — в 2012 році, коли цю ідею пропонував Центр політико-правових реформ, намагався цю необхідність покладення тягаря відшкодування заподіяної злочином шкоди на державу спростувати і заперечував, бо вважав тодішній рівень протидії злочинності з боку правоохоронців майже задовільним, то за 2014-2016 роки свою позицію змінив, оскільки зрозумів, що нинішнє керівництво держави і Верховної Ради України в тому числі, менше всього цікавить виконання покладених на неї обов’язків по захисту своїх громадян від злочинних посягань, всі зайняті проведенням так званих «реформ» правоохоронної системи, а фактично її знищенням.
Тому, для покращення організаційної роботи по розкриттю і розслідуванню кримінальних правопорушень, а відповідно — і для адекватної протидії злочинності, потрібно якнайшвидше внести відповідні зміни до галузевих законів про права, обов’язки та повноваження всіх правоохоронних органів, зупинивши їх руйнацію, та до Кримінального процесуального Кодексу України, а також негайно розробити Програму боротьби із злочинністю та забезпечити належну систему стримувань і противаг в правоохоронній діяльності.
Екс-заступник Генерального прокурора України,
заслужений юрист України, адвокат
О.В. Баганець
Нет комментариев. Ваш будет первым!