КОНЦЕПЦІЯ вдосконалення діяльності правоохоронних органів України
Розділ II
Головні причини погіршення криміногенної обстановки, незадовільного стану протидії злочинності та захисту прав і свобод громадян в Україні протягом 2014-2018 років
Не претендуючи на істину в останній інстанції, висловлюю свої особисті міркування щодо названої проблеми. Основними причинами незадовільного стану протидії злочинності та дотримання правоохоронними органами прав і свобод громадян та пов’язаної з цим проблеми захисту людей, суспільства і держави від злочинних посягань є:
1) Відсутність загальнодержавної стратегії по боротьбі із злочинністю, в т. ч. і з корупцією
Злочинність – це глобальна проблема, з якою потрібно боротись як на місцевому та регіональному, так і особливо – на загальнодержавному рівні. Відповідно до Закону України «Про Кабінет Міністрів України» саме він є центральним органом держави, на якого покладено обов’язок організації, координації і контролю за діяльністю по боротьбі зі злочинністю, запобігання і протидії корупції, а отже і захисту прав та свобод, честі і гідності, життя і здоров’я людини та громадянина від протиправних посягань, охорони власності та громадського порядку. Одним із способів реалізації обов’язку держави щодо боротьби зі злочинністю є розроблення та виконання державних цільових програм боротьби зі злочинністю. Така програма дійсно була прийнята, але дуже давно, Постановою Верховної Ради України від 25 червня 1993 року №3325-XII. В подальшому, Указом Президента України від 17.09.1996 року 837/96 було затверджено Комплексну цільову програму боротьби зі злочинністю на 1996-2000 роки, яка була другою, але на превеликий жаль, і останньою, строк виконання якої закінчився ще в далекому 2000 році. Тобто, з 2000 року по теперішній час в Україні не прийнято жодної програми боротьби зі злочинністю, хоча підстав для цього було і на сьогодні є більше, чим достатньо.
Не існує в Україні і цільової Програми боротьби із корупцією на відміну від більшості європейських країн, хоча боротьбу з цим негативним явищем нинішня влада декларує чи не найбільше від усіх країн світу, переконуючи в таких намірах як своїх громадян, так і особливо міжнародну спільноту, але все це відбувається здебільшого «на словах».
В свою чергу, відсутність програми боротьби зі злочинністю і корупцією знімає з уряду України обов’язок звітувати про проведену роботу на вказаному напрямку, що, в свою чергу, позбавляє Верховну Раду України, Президента України та й народ України, як єдине джерело влади, реально оцінити роботу вищого органу виконавчої влади з вирішення даної проблеми.
При цьому, хочу звернути Вашу увагу на те, що останнім загальнодержавним документом, який передбачав хоча б профілактику правопорушень була «Концепція реалізації державної політики у сфері профілактики правопорушень на період до 2015 року», строк дії якої також закінчився ще 4 роки тому, а натомість нового подібного документу до цих пір не розроблено і не прийнято. Таким чином, Кабінет Міністрів, Верховна Рада та Президент України абсолютно нехтують своїми обов’язками і можливостями забезпечувати в державі правопорядок, дотримання законності та конституційних прав та свобод людини і громадянина, що, в свою чергу, суттєво відображається і на відношенні наших нинішніх правоохоронців до виконання покладених на них завдань по боротьбі зі злочинністю, в т.ч. і корупцією.
Тому, навіть намагання окремих органів місцевого самоврядування розробляти та затверджувати місцеві програми по боротьбі зі злочинністю, де плануються хоча б примітивні заходи по боротьбі та профілактиці злочинності в різних регіонах, не зіграють позитивної ролі. Треба розуміти, що, виходячи із складності і різноманітності чинників, які впливають на стан та динаміку злочинності, суттєве поліпшення криміногенної ситуації в кожному окремому селищі, місті, районі чи області може бути досягнуто лише завдяки об'єднанню зусиль та спільній скоординованій роботі всіх правоохоронних органів, виконавчої влади та місцевого самоврядування, в першу чергу, на центральному рівні, широкому залученню до роботи в цьому напрямі недержавних структур, громадських об'єднань і навіть окремих громадян. Наразі така взаємодія відсутня та не підкріплена жодним документом на рівні держави. Для відому, за останні 4 роки на центральному рівні не було проведено жодної координаційної наради керівників правоохоронних органів України, я вже не говорю про залучення до цього заходу Президента, Кабінету Міністрів та Верховної Ради України, як це практикувалось раніше!
2) Неправильне, безграмотне, непрофесійне та затяжне «реформування» правоохоронних органів
Про провальні, непродумані та непрофесійні підходи до реформування правоохоронних органів, в першу чергу, Національної поліції України та прокуратури, вже годі й говорити. Тому, попри сплину більше 4-х років такої «реформаторської діяльності», проблема боротьби зі злочинністю в нашій державі не тільки не відпала, а навпаки стала набирати ще більшої гостроти. Поясню чому.
Непродумані, без попереднього прогнозування та аналізу, без широкого обговорення в суспільстві, без залучення вітчизняних авторитетних науковців і практиків, так звані «реформи» правоохоронних органів, фактично нав’язані нам із-за меж нашої країни, в першу чергу — під виглядом приведення їх до європейських стандартів, призвели до суттєвого витоку із них найбільш досвідчених та професійно підготовлених фахівців — як оперативних працівників, так і слідчих та прокурорів, що в сукупності із іншими чинниками суттєво ослабило діяльність по боротьбі із злочинністю.
Окрім того, реформування органів прокуратури, поліції, інших правоохоронних органів та суду відбувалось у розриві один від одного та, тим більше, від проведення адміністративно-територіальної реформи.
Так, зокрема, прийняття законів «Про прокуратуру», «Про Національну поліцію», «Про судоустрій і статус суддів», внесення змін у процесуальні кодекси та інше законодавство відбувались у різний час (роки) без урахування уже наявних норм та досвіду роботи інших органів.
На сьогодні це призвело до існування невідповідності у структурі та зоні відповідальності судів і правоохоронних органів у конкретній адміністративно-територіальній одиниці. Якщо, так звані «місцеві прокуратури» та їх юрисдикція визначені Законом України «Про прокуратуру», то структура і юрисдикція територіальних підрозділів поліції затверджена постановою Кабінету Міністрів України. Тому і не дивно, що на сьогодні структура органів поліції не узгоджується з існуючою системою «місцевих прокуратур». Зокрема, непоодинокі випадки, коли відділення одного відділу поліції знаходяться у межах юрисдикції різних «місцевих прокуратур».
Крім того, відсутня визначеність у роботі правоохоронної системи у зв’язку не тільки із здійсненням територіально-адміністративної реформи, а і по причині неузгодженого та неконтрольного процесу створення об’єднаних територіальних громад. Вже на сьогодні зона відповідальності територіальних підрозділів правоохоронних органів не завжди відповідає новоутвореним ОТГ.
У ході ж так званої «судової реформи» указами Президента України від 29.12.2017 №449/2017 «Про ліквідацію та утворення місцевих загальних судів» та №251/2017 «Про реорганізацію місцевих загальних судів» утворено окружні суди, які також не відповідають ні місцю розташуванню, ні юрисдикції органів прокуратури, що, у свою чергу, безумовно потягне проблеми у діяльності по боротьбі із злочинністю. До речі, такого розбалансування у взаємодії судових органів і органів прокуратури немає в жодній країні Європи.
Більше того, реформування тієї ж судової системи призвело до суттєвого зменшення кількості суддів на місцевому та регіональному рівнях, внаслідок чого деякі суди не в змозі розглядати кримінальні провадження, особливо колегіальним складом суду. Вказане призвело до затягування судового розгляду кримінальних проваджень, у тому числі про корупційні злочини, що викликає недовіру з боку суспільства до правоохоронної та судової систем.
Як справедливо висловився один із представників громадської організації «Фонд сприяння конституційним реформам в Україні»: «Є таке прислів’я: дурна голова рукам спокою не дає. Це точнісінько про наших «реформаторів». Головна біда і причина того становища, в якому опинилась Україна через два роки (від автора на час висловлення) після повалення режиму Януковича, – це призначення на посади аматорів, популістів і демагогів, які не розуміють ту сферу, якою намагаються керувати».
Тому і не дивно, що саме завдяки таким підходам до змін нинішній владі, за участю так званих «реформаторів», в основному із числа іноземців та «грантоїдів», які, як правило, діяли не в інтересах нашої держави, вдалося домогтися головного — це зруйнувати саму «систему правоохоронних органів», яка до цього діяла, нехай і з недоліками, але як єдиний організм, координуючи та узгоджуючи спільно свої зусилля у боротьбі із злочинністю на рівні держави та на місцях під наглядом Генерального прокурора України та підпорядкованих йому регіональних прокурорів, які мали право реагувати на порушення законів або бездіяльність правоохоронних органів, в т.ч. і їх керівників. На підставі обов’язкових аналізів за рік і піврічних узагальнень стану злочинності та вжитих заходів на протидію їй, стану дотримання прав і свобод громадян, прокурори щорічно інформували органи влади та громадськість, а також спільно із керівниками МВС, СБУ і податкових органів з’ясовували причини росту злочинності в цілому в державі і в окремих регіонах, на підставі чого розробляли спільні заходи по їх усуненню та контролювали і забезпечували їх виконання.
Спершу це проявилось в жовтні 2014 року, коли нинішня влада в порушення вимог Конституції України позбавила прокуратуру функції як нагляду за додержанням і застосуванням законів, в тому числі і правоохоронними органами по боротьбі із злочинністю, так і фактичного позбавила повноважень арбітра та координатора в об’єднанні зусиль на цьому напрямку діяльності, в результаті чого всі відомства, як новостворені, так і раніше діючі, залишились розбалансованими, дезорганізованими та відверто безсильними перед такою навалою злочинності, тим більше — в обстановці безкарності і вседозволеності, а ще точніше – повної анархії і хаосу в даній сфері.
Наряду з цим, послаблення як кількісного, так і особливо якісного кадрового складу органів прокуратури та Національної поліції шляхом непродуманого звільнення працівників (в першу чергу – досвідчених) через так звану «люстрацію» та під виглядом «очищення» від «старих» кадрів, які, начебто, всі, без винятку, скомпрометовані і корумповані, невмотивовані «атестації» та «переатестації», а тим більше, так звані, «конкурси», де такі рішення, в подавляючій більшості, приймали повністю некомпетентні випадкові люди, чого, до речі, немає в жодній країні Європи, необгрунтовану ліквідацію спецпідрозділів по боротьбі із організованою злочинністю, державної автомобільної інспекції (ДАІ) і патрульно-постової служби, виведення із підпорядкування начальників територіальних органів Нацполіції підрозділів по боротьбі із економічною злочинністю, із нелегальним обігом наркотиків, по торгівлі людьми, а також тієї ж новоствореної, як правило, недосвідченої «патрульної поліції», і підпорядкування їх безпосередньо центральному апарату Національної поліції України, який розташований в місті Києві, та багато інших «реформаторських» змін фактично перетворили вітчизняні правоохоронні органи на безпорадні структури. Не дивлячись навіть на те, що на сьогодні нав’язані нам ззовні і призначені нашою владою на високі посади в державних органах найбільш активні іноземні «провідники» таких «реформ» в Україні, яким, не дивлячись на незнання ними державної мови та нашого законодавства, нашвидкуруч «дарували» українське громадянство, вже звільнились із роботи в правоохоронних органах і навіть покинули територію нашої держави, залишивши нам «пожинати» плоди від їх такої відверто шкідливої «діяльності», наша влада, перш за все, законодавці і наш Гарант Конституції, не визнають та не бажають виправляти очевидні помилки в так званому «реформуванні», в результаті чого криміногенна ситуація погіршується з року в рік.
І тому, не дивно, що сьогодні суспільство вже не має довіри не тільки до влади і правоохоронних органів, але і до постійно обіцяючих швидкі, прогресивні та головне — ефективні «зміни» так званих «реформаторів» як із коридорів влади, так і особливо — із середовища так званих «грантоїдів», звичайно діючих під керівництвом їх покровителів із-за меж нашої держави. Той час, який був наданий авансом для реалізації задекларованих змін, за висловлюваннями багатьох експертів, збіг, а так звані «потуги» реформаторів призвели фактично до катастрофічного зростання рівня злочинності та беззахисності простих громадян.
Зупинюсь більш детальніше на деяких проблемах таких «реформаторських перетворень».
2.1. Провальна реформа поліції
Прийняття нового Закону «Про Національну поліцію» фактично усунуло відповідальність цієї нової правоохоронної структури та і всього Міністерства внутрішніх справ, якому вона підпорядковується, за стан злочинності в державі та протидію їй.
Якщо за Законом «Про міліцію» 1990 року основними завданнями міліції були, серед 9-ти пунктів, запобігання правопорушенням та їх припинення, охорона і забезпечення громадського порядку, виявлення кримінальних правопорушень, участь у розкритті кримінальних правопорушень та захист власності від злочинних посягань, то вже за новим Законом «Про Національну поліцію» одним із її завдань, які викладені всього у 4-х пунктах, мова йде лише про надання поліцейських послуг у сфері протидії злочинності та охороні прав і свобод людини. Не краща ситуація і з обов’язком нової поліції інформувати органи влади та суспільство про стан злочинності в державі та протидії їй. Так, за новим Законом: «поліція забезпечує постійне інформування органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також громадськості про свою діяльність у сфері охорони та захисту прав і свобод, протидії злочинності, забезпечення публічної безпеки і правопорядку». В той же час, згідно вимог названого вище Закону «Про міліцію», всі керівники як Головних управлінь та управлінь в областях, так і районних (міських) відділів міліції на пленарних засіданнях відповідних рад були зобов’язані не менше як двічі на рік інформувати населення відповідної адміністративно-територіальної одиниці про стан боротьби із злочинністю, охорону громадського порядку та результати своєї діяльності на відповідній території.
Окрім того, зазначені «реформи» призвели до того, що кадровий дефіцит в Нацполіції тепер спостерігається майже в кожній області, в кожному місцевому територіальному підрозділі, особливо в слідчих відділах та карному розшуку. Досвідчених та професійно підготовлених поліцейських залишилось дуже мало, оскільки їх було або «люстровано» під надуманими, безпідставними приводами, або вони не пройшли так званих «атестацій» чи «переатестацій»; та ж молодь, яка з початку цього «реформування» масова почала влаштовуватись на роботу в Національну поліцію фактично «з вулиці», без будь-якої професійної підготовки та належної стійкої мотивації, керуючись, в основному, пристойною на той час заробітною платнею та гаслами нових «реформ» і сподівань, все частіше починає звільнятись з роботи, причому — з розчаруванням. Але і це не зупиняє наших «реформаторів».
Реформування бувшої міліції розпочалось майже 5 роки тому, а тому наразі якраз вчасно проаналізувати, чи отримало суспільство дієвий продукт взамін чи ні. Варто наголосити, що конкурсний набір нових (зауважу — в пріоритеті було саме молодих) поліцейських сьогодні наглядно продемонстрував повну їх нездатність професійно протистояти злочинності, а тим більше — попереджати її (неодноразово за поліцейськими спостерігались саме факти бездіяльності). Майже всі розкриті і доведені до суду справи стосуються, як правило, лише тих, у яких злочинці були затримані в момент вчинення злочину, тобто на місці події, за очевидних обставин, а ті злочини, які були вчинені в умовах неочевидності, залишаються, як правило, нерозкритими. Не дивлячись на те, що подібне «реформування» поліції вважається найбільш розкрученим і розпіареним, в дійсності, як показав аналіз, воно виявилось бездарним. Доказами цього є, зокрема, і погіршення криміногенної ситуації в цілому, так і зокрема, на автошляхах, де масово вчиняються ДТП з людськими жертвами, зростання злочинності з одночасним зменшенням рівня їх розкриття, особливо крадіжок і грабежів, вчинення зухвалих умисних вбивств із застосуванням вогнепальної зброї і вибухових речовин, що суттєво знизило рівень реальної довіри до поліції, які б не малювали очільники цього відомства показники такої «підтримки». Ще більш серйозною причиною погіршення стану справ в Нацполіції є величезні залишки нерозслідуваних проваджень (щорічно більше 1 млн. злочинів), які будуть і надалі збільшуватись, в тому числі і у зв’язку із великою некомплектністю слідчих, які не витримують подібних навантажень і змушені при такій низькій заробітній платі звільнятись із роботи.
Замість негайного вжиття край необхідних заходів до покращення діяльності правоохоронних органів, в першу чергу Національної поліції, у боротьбі із злочинністю, нинішня влада продовжує курс на її повну руйнацію. Чого тільки варті обіцянки сьогоднішнього очільника Національної поліції України, наприклад, змінити порядок комплектування підрозділів кримінальної поліції, куди він планує набрати до 80% працівників виключно (Ви тільки вдумайтесь) із патрульної поліції! Не мені Вам розповідати, яким чином до неї набирали і продовжують набирати кандидатів фактично з вулиці, без будь-якої юридичної освіти, а на підготовку таких «поліцейських» витрачали всього аж 3 місяці, кидаючи після цього цих не підготовлених працівників фактично під кулі і ножі нинішніх злочинців, як правило, озброєних, інколи маючих навіть бойовий досвід в зоні АТО. І таких трагічних випадків вже достатньо! А про кількість вчинених патрульними поліцейськими ДТП на службових авто я взагалі мовчу. Так, за даними ЗМІ за три роки патрульними поліцейськими було розбито і пошкоджено більше 1000 новеньких службових авто японського виробництва, але за це ніхто із службових осіб не поніс покарання, заподіяні в результаті цього матеріальні збитки не відшкодовані.
Більше скажу: створення і забезпечення функціонування підрозділів патрульної поліції в обласних центрах і ряду міст держави, спрямовані в більшості на піар і фіксацію адміністративних правопорушень, в основному, якщо це стосується м. Києва, то за неправильне паркування. Тобто, на практиці діяльність чисельних підрозділів патрульних поліції, їх сили і засоби фактично виключені з реальної боротьби із злочинністю і зводяться, в основному, до припинення окремих очевидних злочинів, що вчиняються.
Далі, за його намірами, лише приблизно 20-25% кадрів нової кримінальної поліції вони планують набирати після одержання спеціальної освіти. Виходячи із викладеного, Ви можете тільки уявити собі, хто буде в майбутньому захищати наших громадян від злочинців, хто із таким рівнем підготовки «поліцейських» зможе протистояти справжній лавині злочинності: як правило, озброєній та технічно оснащеній, а головне – організованій і добре проінформованій?!
Підрозділи департаменту захисту економіки Національної поліції, будучи у результаті реформування виведеними із підпорядкування територіальних підрозділів поліції в областях, також фактично виключені з протидії злочинності у відповідних регіонах. Попри це, кущова структура відділів УЗЕ обумовила відсутність представників цієї служби у значній кількості районів кожної області. Враховуючи це у низових ланках територіальних підрозділів поліції тепер немає фахівців з протидії правопорушенням у сфері економіки.
Неефективно у протидії злочинності використовуються спеціальні знання і вміння спеціалістів територіальних підрозділів кіберполіції, які також виведені з підпорядкування Головних управлінь національної поліції в областях. Як наслідок, можливості цих підрозділів у розкритті чисельних злочинів, які вчиняються з використанням мережі інтернет, комп’ютерної техніки, телефонів та електронного листування не використовуються, а самі підрозділи зосереджені на виявленні і розкритті лише окремих специфічних злочинів.
Більше того, замість розробки нових законодавчих норм про повернення оперативним підрозділам Нацполіції повноважень по проведенню оперативно-розшукових заходів з метою розкриття вже вчинених, хоча б, тяжких і особливо тяжких злочинів, в першу чергу, таких як умисні вбивства, в т. ч. і з застосуванням вогнепальної зброї та вибухівки, керівництво МВС і поліції проводять, особисто для мене і для інших експертів, незрозумілі експерименти зі створення в деяких містах і областях України не передбачених законом для цього відомства «підрозділів детективів», які здійснюють одночасно як негласні слідчі (розшукові) дії, так і слідчі дії. На запевнення керівників Нацполіції, то такі їх нововведення, начебто, знаходять підтримку серед прокурорів та слідчих суддів, можу їх розчарувати, бо суди при розгляді обвинувальних актів у справах, по яких докази здобували такі «детективи», будуть визнавати їх недопустимими з усіма можливими наслідками! Більше того, уявіть собі, про яких «детективів» іде мова у намірах очільника Нацполіції укомплектувати такі експериментальні підрозділи із розрахунку: 70% — із кримінального розшуку і лише 30% – із слідчих! В зв’язку з цим, теж виникає закономірне запитання: який буде рівень досудового розслідування в Нацполіції в майбутньому, коли цю функцію будуть виконувати такого рівня «фахівці»?
А хіба не є свідченням катастрофічних наслідків від так званих «реформ» визнання зовсім недавно Міністром внутрішніх справ А. Аваковим того факту, що в 2017 році втричі чи навіть в чотири рази більше громадян загинуло в результаті ДТП на автошляхах України, ніж за цей час в зоні АТО?! І в той же час, зверніть увагу, що пропонує МВС і уряд України з метою покращення ситуації на дорогах: збільшити штрафи за порушення правил дорожнього руху в рази і обмежити швидкість в населених пунктах до 50 км/год! Не дивлячись на те, що ліквідація тих же підрозділів ДАІ себе не виправдала, а навіть стала однією із основних причин такої кількості смертей громадян в результаті ДТП, будь-яких заходів щодо реакції щодо відновлення таких чи створення нових подібних підрозділів дорожньої поліції саме для забезпечення дотримання ПДР і безпеки громадян на автошляхах не виявляється. А тому і незрозуміло хто саме буде контролювати дотримання ПДР, щоб виявити їх порушення, за які пропонують застосувати такі великі штрафи?! На думку вже багатьох експертів (до яких і я приєднуюсь), якщо ще рік-два буде існувати такий стан безпеки на наших дорогах, то можна буде знімати всі знаки дорожнього руху і їздити, як їздять автомашини в самих низько розвинутих країнах Індонезії чи Африки! А з цим будуть пов’язані і наступні проблеми в нашій державі і суспільстві: як потім переконати наших громадян-водіїв, які звикли до такої анархії на дорогах, знову дотримуватись правил дорожнього руху?! Повірте, це буде дуже складно, бо до «бєзпредєла» дуже швидко можна звикнути, а ось відвикнути від таких «привілеїв» — це проблема.
Не замінять таких підрозділів дорожньої поліції по забезпеченню виконання ПДР і відеокамери та фото- і відеофіксації, які нам обіцяють розмістити урядовці вже який рік (мабуть третій чи четвертий), навіть в кількості кількох тисяч, бо ними неможливо забезпечити всі вулиці у містах і селах, а тим більше – всі автошляхи України. Це міф. Тим більше, що при такій кількості завезених до нашої держави із-за кордону більше 3-х мільйонів вживаних автомобілів з іноземною реєстрацією, тобто «на бляхах», по яких неможливо ідентифікувати водія, я вже не говорю про власника, застосування таких відеокамер чи фотофіксації не принесе ніякої користі для наведення правопорядку на дорогах і лише даремно будуть витрачені бюджетні кошти!
Більше того, хотілося б звернути увагу і на ту обставину, що після створення Нацполіції вона лише через рік одержала право здійснювати оперативно-розшукову діяльність. Хіба це не є свідченням непрофесійного чи навпаки навмисного підходу до змін у діяльності новоствореної поліції? Ви тільки вдумайтесь: існуючи майже рік, Національна поліція фактично була позбавлена оперативно-розшукових повноважень, що звичайно негативно позначилось на стані розкриття і розслідування злочинів та суттєво погіршило криміногенну обстановку в державі.
2.2. Провальна реформа прокуратури.
Замість зміцнення в цілому правоохоронної системи в Україні, укомплектування її виключно високопрофесійними і патріотично налаштованими кадрами, з достатньою заробітною платою та належним матеріально-технічним забезпеченням, високим рівнем соціального захисту як під час виконання службових повноважень, так і тим більше – після виходу на заслужений відпочинок, проти правоохоронних органів нашої держави після Революції гідності була розв’язана справжня компанія по дискредитації всіх без виключення, без будь-якого дотримання принципів верховенства права і, зокрема, такої його найбільш важливої складової як презумпція невинуватості.
Найбільше дісталось органам прокуратури, проти яких, починаючи вже десь із вересня-жовтня 2014 року, було розгорнуто в суспільстві справжню «війну», пов’язану, в основному, із необґрунтованим звинуваченням всіх (без виключення) прокурорів і слідчих у корупції, без наведення будь-яких доказів (за виключенням окремих випадків затримання прокурорських працівників «з полічним» при намаганні або одержанні неправомірної вигоди, хоча такі ж випадки викриття у здирництві представників інших правоохоронних органів та суддів так активно в суспільстві не поширювалися і не обговорювалися), а тому і було витягнуто «із нафталіну» розроблений ще за часів Януковича В.Ф. проект Закону «Про прокуратуру» і в швидкому порядку, з грубим порушенням Конституції України, проголосовано вже так званим «демократичним складом» ВР України в жовтні 2014 року.
Давайте лише проаналізуємо, у якій ще демократичній країні світу існують такі «розмиті» та непрофесійні критерії підбору правоохоронців, в т.ч. і в прокуратурі, де ще можна зустріти поліцейського, який ще вчора був електриком, домогосподаркою чи пік млинці, або суддю, який декілька місяців тому викладав філософію в університеті, або тим більше — прокурора, який до цього ніколи не працював у системі органів прокуратури, але, його призначають відразу на адміністративну посаду в прокуратуру області або навіть в центральному апараті ГПУ, з незнайомими йому повноваженнями, тим більше — по організації і процесуальному керівництву розслідуванням злочинів?
Особисто у мене раніше складалось враження, що таке «реформування» — наслідок глобального непрофесіоналізму, пов’язаного з постреволюційним синдромом, але, наразі я більше схиляюсь до думки, що все це прихована та організована «компанія» по знищенню вагомості, сили та професійності правоохоронних структур, їх спроможності боротися із злочинністю, де прокуратура – як один із найпотужніших колись органів по організації боротьби із злочинністю, в результаті таких «перетворень» стане, як сьогодні, безпорадною (без відповідних повноважень та професійного кадрового складу).
В результаті таких «реформ» в органах прокуратури, де професійних слідчих і прокурорів, які готові працювати навіть в нинішніх кризових умовах: при урізаних повноваженнях та явно недостатній для забезпечення незалежності зарплаті, залишилась лічена кількість, а «нові обличчя», які ні дня раніше не працювали не те, що в органах прокуратури, а навіть у правоохоронній системі, але, яких шляхом внесення поспішних змін до нового Закону набрали в ті ж місцеві прокуратури більше половини (а за словами Генпрокурора, при останньому відборі – навіть більше 90), не можуть психологічно і фізично витримувати ті навантаження, з якими їм прийшлось зіштовхнутись на новій роботі. Для відома, за повідомленнями заступника Генерального прокурора А. Стрижевської, із числа відібраних на так званих «конкурсах» до місцевих прокуратур інших «фахівців в галузі права» на теперішній час в органах прокуратури не лишилось майже жодного! Але і це ще не межа руйнації прокуратури: нинішній очільник ГПУ договорився останнім часом навіть до того, що прокурорів замість передбаченого Законом річного терміну спеціальної підготовки в Академії прокуратури потрібно готувати не більше 3-х місяців! Ну приблизно так, як готують нинішніх патрульних поліцейських!
Ще раз повторюю: прийняттям в жовтні 2014 року нового Закону «Про прокуратуру», редакцію якого розробляли ще за часів Януковича і яку з незрозумілих причин використала бездумно нова демократична влада, в антиконституційний спосіб прокуратура була фактично позбавлена функцій здійснення нагляду за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність і досудове слідство, в т.ч. і дотриманням ними вимог галузевих законів, таких як «Про Національну поліцію», «Про Службу безпеки України» і т.д., залишивши за прокурором, згідно вимог ст. 25, лише права та виконання обов’язків, передбачених Законом «Про оперативно-розшукову діяльність» та Кримінальним процесуальним кодексом України. Теж саме законодавці зробили і з Перехідними положеннями до Конституції України, проігнорувавши їх вимоги в частині залишення за прокуратурою нагляду за додержанням і застосуванням законів, до введення в дію законів, що регулюють діяльність державних органів щодо контролю за додержанням законів, в результаті чого правоохоронні органи, які повинні боротися із злочинністю, залишились безконтрольними та безнаглядними, а прокурор таким чином був позбавлений можливості в межах правового поля реагувати на їх бездіяльність по протидії злочинності та порушення ними прав і свобод громадян.
Не дивлячись на те, що до цих пір не приведено у відповідність до нових норм Конституції України діюче законодавство в частині функцій і повноважень органів прокуратури, які були внесені в червні 2016 року в ході так званої «судової реформи», органи прокуратури у відповідності до вимог КПК України, начебто, продовжують здійснювати нагляд за додержанням законів на досудовому розслідуванні. Але, насправді, у відповідності до ст. 36 КПК України такий нагляд «у вигляді процесуального керівництва» покладений лише на прокурорів-процесуальних керівників, які, як правило, найменш досвідчені, особливо такими вони стали після проведення так званих «реформаторських змін», завдяки яким в 2015-2016 роках, в так звані «місцеві прокуратури» після «конкурсів», як я вже говорив, були призначені без будь-якої спеціальної підготовки в Академії прокуратури «інші фахівці в галузі права», які навіть уяви не мали, що таке прокурорський нагляд, а тим більше – у формі процесуального керівництва!
В той же час, вищестоящі прокурори, які в своїй більшості повинні бути більш досвідченими в професійному плані, нинішнім законодавством фактично позбавлені повноважень по здійсненню нагляду за додержанням законів під час досудового розслідування, що є категорично неприйнятним надалі.
Більше того, відсутність у того ж процесуального керівника, а тим більше – у вищестоящого прокурора передбачених КПК та Законом «Про прокуратуру» повноважень вносити документи реагування на виявлені ними порушення законів, в т.ч. і прав та свобод громадян, та ініціювати притягнення винних службових і посадових осіб органів досудового розслідування та оперативних підрозділів до дисциплінарної відповідальності і призвело до того, що викладені вище порушення прав і свобод громадян нікому сьогодні зупинити чи тим більше – відновити!
Тому, навіть передбачена Конституцією України в нинішньому її вигляді функція прокуратури по «нагляду за негласними та іншими слідчими (розшуковими) діями органів правопорядку» настільки не конкретна і чітко не визначена, що прокурори перетворились фактично на простих статистів і не впливають на організацію досудового розслідування, а тим більше – на додержання прав і свобод учасників процесу і інших осіб.
Більше того, після прийняття в жовтні 2014 року неконституційного Закону «Про прокуратуру» прокурори позбавлені прав і повноважень проводити у всіх органах досудового розслідування та оперативних підрозділах перевірки на предмет дотримання ними законів по боротьбі із злочинністю та додержання вимог КПК на досудовому розслідуванні, а також під час здійснення оперативно-розшукової діяльності, вносити за результатами таких перевірок їх керівникам документи прокурорського реагування, причому без різниці як їх можна назвати: чи це письмові вимоги, чи подання з вимогами усунення виявлених порушень законів та притягнення винних правоохоронців, в т.ч. і керівників, до відповідальності, а тим більше – ініціювати дисциплінарні провадження.
Величезної шкоди діяльності органів прокуратури по нагляду за розслідуванням злочинів, а правоохоронним органам — по боротьбі із злочинністю завдало призначення на посаду Генпрокурора політика, а не прокурора, людини, яка не має не тільки необхідного практичного досвіду, пов’язаного із вмінням проводити досудове розслідування та здійснювати прокурорський нагляд за цим, тим більше – достатнього досвіду роботи на адміністративних посадах в органах прокуратури, яка не знала організацію роботи в органах прокуратури по всіх напрямках діяльності, а навіть необхідної юридичної освіти. Ще більшої шкоди, як на мене, непоправної, було завдано внесенням, за ініціативою того ж Ю. Луценка, змін до нового Закону «Про прокуратуру», які відкрили дорогу в прокуратури регіонів і навіть в центральний апарат ГПУ таким же «фахівцям в галузі права», без будь-якої спеціальної підготовки в Академії прокуратури, без будь-якого прокурорського досвіду, а точніше – йому наближених людей, в основному із числа бувших міліціонерів!
Прийняттям нового Закону «Про прокуратуру» прокурори теж були суттєво обмежені і в частині здійснення координації діяльності правоохоронних органів по боротьбі із злочинністю, бо тепер про таку функцію мова йде лише в межах здійснення нагляду (і то обмеженого) за додержанням законів органами, що проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання та досудове слідство. І це при тому, що за попереднім законом була окрема норма, у відповідності до якої Генеральний прокурор України та підпорядковані йому прокурори, саме з метою підвищення ефективності протидії злочинності та корупції, координували діяльність правоохоронних органів з цих питань. Більше того, діючим на той час Наказом Генпрокурора України від 16.01.2013 року два профільних Головних управління ГПУ, за участі, у разі необхідності, інших підрозділів центрального апарату, прокуратур обласного рівня із залученням інших правоохоронних органів, а також органів державного нагляду (контролю) не рідше одного разу на півріччя зобов’язані були організовувати комплексне вивчення ефективності протидії злочинності та корупції в регіонах, де виявлялись негативні тенденції цієї діяльності. Більше того, спільним Наказом Генерального прокурора України та керівників правоохоронних органів в 2012 році було затверджене Положення про координацію діяльності правоохоронних органів по боротьбі із злочинністю та корупцією, у відповідності до якого вивчення основних напрямів запобігання і протидії злочинності та корупції на основі аналізу її структури, динаміки та прогнозування тенденцій розвитку цих негативних явищ здійснювалось шляхом проведення координаційних нарад керівників правоохоронних органів, до яких входили прокурор (голова наради) і керівники відповідних правоохоронних органів (члени наради). Тобто, раніше існувала належна правова база для ефективного впливу скоординованих заходів правоохоронних органів на стан боротьби із злочинністю. Хоча, заради об’єктивності, правоохоронці не завжди уміло нею користувались, але, такі вимоги існували, чого сьогодні взагалі немає.
Чи розроблено зараз хоча б подібний спільний наказ Генпрокурора та керівників інших правоохоронних органів України, який повинен бути зареєстрований в Мінюсті України, чого вимагає новий Закон, мені невідомо, але я точно знаю інше: після звільнення з посади в. о. Генерального прокурора України О. Махніцького в Україні на центральному рівні не було проведено жодної такої координаційної наради!
Не дивлячись на постійне зомбування суспільства заявами про титанічні зусилля «реформаторів» змінити прокуратуру на «європейську», в новому Законі «Про прокуратуру» лише на прокурорів регіонів (областей) покладено обов’язок по здійсненню контролю за веденням та аналізом статистичних даних. Таких обов’язків не покладено ні на Генеральну прокуратуру, ні на місцевих прокурорів. Як я вже говорив, про необхідність здійснення аналітичної діяльності в Законі «Про прокуратуру» згадується лише як про спосіб здійснення прокурором координаційних повноважень, які фактично нічим не підкріплені, а тому прокуратура і не в змозі через урізані повноваження реально вплинути на бездіяльність інших правоохоронних органів щодо протидії злочинності і корупції. Не усвідомлювали (а може і не хотіли цього розуміти) законодавці при зміні названих вище законів і того, що добитись позитивних результатів у боротьбі із злочинністю можливо лише при забезпеченні належної взаємодії між слідчим, наглядовим прокурором та оперативними працівниками, якої, внаслідок викладених вище причин, на теперішній час немає як взагалі на центральному рівні, так і на місцях зокрема, тим більше, що так звані «місцеві прокуратури» утворені на базі ліквідованих «реформаторами» в середньому замість 4-7 районних і міських прокуратур (і це без проведення адміністративно-територіальної реформи), а тому діють на значній відстані від інших правоохоронних органів на місцях, і як результат — ні про яку координацію дій не може бути й мови, а велика кількість тих же міськрайвідділів поліції залишились, по суті, без прокурорського нагляду, тобто фактично – без будь-якого контролю, що для нашої кримінальної держави є небезпечним.
Наступною негативною причиною бездіяльності органів прокуратури є неналежне матеріальне і соціальне забезпечення працівників прокуратури, які в результаті непродуманих «реформ» довгий час залишались найменш оплачуваними категоріями правоохоронців і це при тому, що після «реформування» їх кількість значно скоротилася, а навантаження, відповідно, суттєво зросло. До цього часу ніхто не спромігся визначити можливе навантаження на кожного прокурора, особливо тих, які здійснюють процесуальне керівництво, де такі навантаження є непосильними (500-800 кримінальних проваджень). Дійшло навіть до того, що по сьогоднішній день не діє норма нового Закону «Про прокуратуру» про порядок нарахування заробітної плати прокурорам, хоча це було передбачено законодавцями, як необхідну умову їх незалежності. Однак, насправді, дотепер заробітна плата прокурорів регулюється Постановою Кабміну, з огляду на фінансові можливості держави!!! Окрім того, слідчі прокуратур і прокурори цими, так званими, «реформами» позбавлені ще цілого ряду соціальних пільг і гарантій, в т.ч. і на майбутнє (особливо, що стосується вікового цензу та службового (страхового) стажу для призначення пенсії, щодо її максимального розміру і т.д.), що суттєво негативно позначилось на їх працездатності та результатах роботи, а також сприяло відтоку високопрофесійних кадрів із системи. При такій оплаті праці і прирівняні прокурорів до всіх звичайних громадян у пенсійному і соціальному забезпеченні не можна мотивувати йти на службу в органи прокуратури (як, до речі, і в поліцію), кращих фахівців в галузі права. При такому відношенні до органів прокуратури не можна і утримати на службі тих досвідчених прокурорів (як, до речі, і поліцейських), які можуть навчити молодих і недосвідчених правоохоронців розкривати і розслідувати злочини, в т. ч. і вчинені в організованих формах і, тим більше, пов’язані з корупцією. Ще раз звертаю увагу наших горе-реформаторів, в т.ч. і з числа політиканів різних мастей: розкривати, розслідувати і тим більше доводити в судах злочини, вчинені в умовах неочевидності, з застосуванням зброї і вибухівки, особливо «по гарячих слідах» і в найкоротший термін можуть лише ті прокурори, які мають достатній досвід роботи, володіють методичною і організаційною підготовкою по розкриттю і розслідуванню таких злочинів, здатні і мотивовані працювати з повною віддачею сил і вміння, не рахуючись із особистим часом, без відпочинку, якщо треба – то і цілодобово, без вихідних і святкових днів. При запропонованому нинішніми законодавцями розкладом робочого дня з 9:00 до 18:00 та з двома вихідними позитивних результатів по боротьбі із злочинністю та корупцією досягнуто не буде.
Не слід забувати і про вкрай негативну ситуацію із матеріально-технічним забезпеченням прокуратур, особливо місцевих, з їх відділами на місцях, коли працюючі там прокурори змушені за свій рахунок підтримувати їх життєдіяльність: закупляти пальне, матеріальні цінності і канцелярські товари, утримувати приміщення, автотранспорт і т.д.
Окрім цього, ще більш шкідливою була ліквідація в 2/3 районів і міст України низових органів прокуратури при тому, що територіальні органи влади, підрозділи поліції та суди продовжують там функціонувати, а на їх «руїнах» — створення абсолютно недієвих та незграбних так званих «місцевих прокуратур» в середньому на 3-8 районів і міст, що значно ускладнило реалізацію покладених на таких прокурорів завдань. Це є не тільки невиправданим кроком, а, більше того, порушенням вимог Конституції України, бо призвело до обмеження, в першу чергу, прав і законних інтересів громадян, проживаючих в таких місцевостях. Тепер треба лише уявити, яким чином громадянин району чи міста, де ліквідовані прокуратури, може захистити свої права на стадії досудового розслідування, якщо керівник, так званої, «місцевої прокуратури» знаходиться в середньому за 50-100 і більше кілометрів від того чи іншого району чи міста, а тим більше – від конкретного населеного пункту, де проживає заявник? Як може такий керівник «місцевої прокуратури» забезпечити нагляд за дотриманням того ж Закону «Про оперативно-розшукову діяльність» чи вимог кримінального-процесуального законодавства в районному підрозділі Нацполіції, де територіально теоретично може знаходитись один або кілька уповноважених прокурорів-процесуальних керівників, дії яких, наприклад, оскаржуються?
Окрім того, під різними приводами і мотивами, в основному – надуманими, до Закону «Про прокуратуру» було включено таку новелу як «органи прокурорського самоврядування». Особливо викликає несприйняття створення такого органу як «Рада прокурорів України» і тим більше наділення її надвеликими повноваженнями, які породжують дуалізм та фактично підривають конституційні основи органів прокуратури (єдині засади організації та діяльності прокуратури, єдиний статус прокурорів, незалежно від посади і рівня прокуратури, підпорядкованість нижчестоящого прокурора вищестоящому), а також розбалансовують діяльність різних рівнів органів прокуратури, а тому є руйнівними для держави в цілому і поясню чому.
Зокрема, наділення саме Ради прокурорів України, до складу якої із 13 осіб входять 11 рядових працівників прокуратур всіх рівнів (причому 5 – саме від найнижчої ланки – місцевих прокуратур), такими особливими повноваженнями як підбір і внесення рекомендацій про призначення прокурорів саме на адміністративні посади, в т.ч. (Ви тільки вдумайтесь) як заступників Генерального прокурора України і прокурорів регіонів (областей) та їх заступників, так і керівників «місцевих прокуратур», розгляд звернень щодо неналежного виконання прокурором, який обіймає адміністративну посаду, посадових обов’язків, встановлених для відповідної адміністративної посади, є абсолютно непродуманим і тому викликає лише подив і здивування у практикуючих юристів із досвідом та не відповідає європейській практиці.
Взяти хоча б, для прикладу, Національну раду прокуратури Польщі, яка дійсно вирішує питання про призначення на посаду керівників всіх рівнів органів прокуратури, але, до її складу входять всі керівники органів прокуратури цієї держави на чолі із Генпрокурором, а також прокурори воєводств і округів, тобто найбільш досвідчені і авторитетні працівники саме прокуратури. Тому, і незрозуміло, завдяки яким якостям чи досвіду або відповідним знанням специфіки роботи перерахованих вище керівників органів прокуратури України рядові прокурори (як правило, з невеликим стажем роботи та відсутністю навіть життєвого досвіду) зможуть визначити відповідність того чи іншого кандидата на посаду того ж заступника Генерального прокурора України чи прокурора регіону (області), або, тим більше, оцінити стан і якість виконання керівниками такого рівня покладених на них службових обов’язків на тій чи іншій адміністративній посаді (я вже не говорю про надання їм цим законом фактично повноважень підбирати навіть для себе керівника, в т.ч. і безпосереднього). Окрім цього, хіба не містить таке суміщення виконання службових обов’язків і діяльності на громадських засадах у собі корупційної складової чи не є конфліктом інтересів? Не можуть, також, на мою думку, такого рівня підготовки члени так званої «Ради прокурорів», виходячи із їх повноважень і виконуваних обов’язків по службі, володіти достатньою інформацією про всі проблеми в діяльності органів прокуратури, які можуть бути вирішені органами державної влади і місцевого самоврядування, куди саме їм також надано право звертатися із подібними клопотаннями та пропозиціями.
Не краща ситуація і з створенням ще одного органу прокурорського самоврядування, чого, до речі, я також не знайшов в інших державах Європи і світу, так званої Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів (КДКП).
Відповідно до ч. 1 ст. 74 Закону «Про прокуратуру» до складу КДКП входять 11 членів, які є громадянами України, мають вищу юридичну освіту та стаж роботи в галузі права не менше 10 років, з яких лише 5 прокурорів (їх призначає всеукраїнська конференція прокурорів). Інші члени (а це 6 осіб) не є прокурорами, що теж не відповідає практиці більшості країн Європи.
Більше того, згідно ч. 7 ст. 78 цього ж Закону рішення КДКП приймається більшістю голосів від її загального складу (тобто 6 з 11), з чого можна зробити висновок про те, що будь-яке питання в межах компетенції КДКП може бути прийнятим без участі (або без врахування думки) її членів, обраних прокурорською спільнотою, що є повним правовим нігілізмом.
Про це свідчить і положення п. 216 звіту Group of States Against Corruption (GRECO), ухваленого на 76-му пленарному засіданні GRECO (червень 2017 року), за результатами оцінки запобігання корупції серед народних депутатів, суддів та прокурорів висловлена обґрунтована занепокоєність тим фактом, що «…чинне законодавство (України) не забезпечує того, що більшість місць у КДК матимуть прокурори. Це відрізняє ситуацію в Україні практично від усіх держав GRECO, які сформували аналогічні органи».
Про відсутність реальних можливостей об’єктивно і головне фахово, з дотриманням вимог як Закону «Про прокуратуру» та КПК України, так і Дисциплінарного статуту органів прокуратури та Кодексу Законів про працю, реально оцінити стан виконання покладених на прокурорів службових обов’язків свідчить і сам якісний склад КДК прокурорів, куди не можуть, наприклад, бути призначені не тільки прокурор, який перебуває на адміністративній посаді, а навіть науковий чи науково-педагогічний працівник Національної академії прокуратури, тобто саме ті прокурорські працівники, які мають для цього відповідний досвід і можуть визначити наявність чи відсутність передбачених законом підстав для притягнення прокурора до дисциплінарної відповідальності, а тим більше — щодо переведення прокурора з посади на посаду, як на вищу в порядку заохочення, так і на нижчу, коли прокурор не відповідає займаній посаді і не забезпечує виконання покладених на нього обов’язків.
Слід також взяти до уваги той факт, що переважна більшість членів діючого складу КДКП, в т.ч. і з числа прокурорів, не мають досвіду роботи в Генеральній прокуратурі України і, відповідно, належного уявлення про специфіку її роботи, особливості психоемоційного навантаження на прокурорів в центральному апараті, проте, в межах своєї явно надмірної компетенції приймають рішення про готовність тих чи інших кандидатів до роботи в прокуратурі цього рівня.
На відміну від схожих за своєю правовою природою та компетенцією органів самоврядування (Вища кваліфікаційна комісія суддів України, Вища кваліфікаційно-дисциплінарна комісія адвокатури), Закон не зобов’язує КДКП звітувати про свою діяльність перед найвищим органом прокурорського самоврядування – Всеукраїнською конференцією прокурорів. Таким чином, КДКП, як один із основних суб’єктів кадрового забезпечення органів прокуратури України, взагалі позбавлена будь-якого контролю, у тому числі з боку професійного середовища, що не сприяє зміцненню незалежності прокурорів і може заподіяти шкоду органам прокуратури нашої держави.
Якщо можна було б погодитись із створенням кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів, яка повинна займатися підбором і визначенням фахової підготовки осіб (особливо — після їх відповідного навчання в Академії Генеральної прокуратури України), які виявили намір зайняти посаду прокурора місцевої прокуратури, тобто найнижчу посаду, то наділення її функціями вирішення питань щодо притягнення до дисциплінарної відповідальності прокурорів, а також переведення та звільнення їх із займаних посад є фактично підміною повноважень керівників відповідних органів прокуратури, відповідальних за результати діяльності ГПУ, прокуратур регіонів і місцевих прокуратур, які при такому вихолощенні їх прав адміністрування не зможуть впливати на своїх підлеглих в частині реагування на тих, хто неналежно виконує свої обов’язки, в тому числі і порушує трудову дисципліну, або, тим більше – не забезпечує доручену йому ділянку роботи. Кому, як не їм, це знати.
За відсутності у керівника прокуратури таких повноважень, вплинути на підлеглих з метою забезпечення належного виконання прокурорами своїх службових обов’язків та законних вказівок вищестоящих прокурорів, він буде не в змозі. Окрім того, навіть усвідомлення підлеглими того, що їх керівник не має повноважень щодо ефективного впливу на них у разі неналежного виконання ними своїх службових обов’язків, неминуче буде створювати у них відчуття вседозволеності та безкарності, а також неадекватне сприйняття як самого керівника, так і виконання його законних вимог. Як приклад недієздатності таких повноважень «органів прокурорського самоврядування» є нинішня ситуація в ГПУ, де останні два роки (чи навіть більший період) відсутня належна організація роботи в розслідуванні злочинів на Майдані і здійсненні процесуального керівництва за ним, що проявилось у постійних конфліктах між нинішнім Генпрокурором та керівником Департаменту спеціальних розслідувань С. Горбатюком, між останнім та іншими двома заступниками Генпрокурора Ю. Столярчуком та А. Стрижевською, з’ясуванні стосунків між ними, коли ні ці «органи прокурорського самоврядування», ні навіть суд не змогли вирішити і припинити такі конфлікти, що неминуче негативно позначається на результатах роботи Генпрокуратури і не тільки.
Про абсурдність наділення новостворених «органів прокурорського самоврядування» необґрунтованими повноваженнями, а головне такими, що не випливають із вимог Конституції України, свідчить ст. 63 нового Закону «Про прокуратуру», із змісту якої вбачається, що Президент України може видати Указ про звільнення Генерального прокурора України з посади тільки «на підставі та в межах подання Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів чи Вищої Ради юстиції». Ця норма відверто протирічить ст. 106 Конституції України, де в п. 11 чітко сказано, що Президент України призначає на посаду та звільняє з посади Генерального прокурора України за згодою Верховної Ради України, тобто це його виключне право, в незалежності від позиції названих органів прокурорського і тим більше — суддівського самоврядування, а також ст. 131 Основного Закону, у відповідності до якої до відання Вищої Ради юстиції не належить підготовка і направлення подань Президенту України про звільнення з посади Генерального прокурора України. Немає таких повноважень, у відповідності до Конституції України, і у КДК прокурорів, тим більше, що цей «придуманий» орган взагалі не є конституційним!
Таким чином, у нашій країні, де прокуратура належить від червня 2016 року до судової гілки влади та являється єдиною централізованою системою, де нижчестоящі прокурори повинні підпорядковуватись вищестоящим (ст. 17 Закону), наявність названих «органів прокурорського самоврядування» з такими надзвичайними повноваженнями, які позбавляють Генерального прокурора України, прокурорів областей та керівників місцевих прокуратур приймати рішення по підбору кандидатів на будь-які посади, тим більше – адміністративні, роблять неможливим належним чином, із застосуванням заходів адміністративного впливу до своїх підлеглих, організувати роботу підпорядкованих колективів та здійснювати в повному обсязі навіть урізані новим Законом повноваження прокуратури. Від підбору та розстановки кадрів, які зможуть працювати в «команді» і здатні належним чином виконувати покладені на них обов’язки, фактично усувається керівник прокуратури, під началом якого ці кадри будуть працювати, що ускладнює формування очолюваного таким керівником колективу прокуратури як єдиного злагодженого механізму з урахування індивідуальних особливостей кожного з його підлеглих.
Та й посилання «реформаторів» на «європейський досвід», як я вже говорив, не зовсім вдале, бо в багатьох випадках не відповідає дійсності. Так, із вивчених діючих систем органів прокурорського самоврядування в Європі в тих країнах, де дотримуються до цього часу принципів єдності і централізації прокуратури (як це характерно і для України), наявні у них органи прокурорського самоврядування виконують, в основному, дорадчі функції, як це потрібно було передбачити і нас у Законі «Про прокуратуру» 2014 року і не наділяти їх невластивими для такої судово-правової системи повноваженнями по підбору, призначенню, особливо на адміністративні посади, а тим більше — звільненню прокурорів та притягненню останніх до дисциплінарної відповідальності, що повинно залишатись виключними повноваженнями керівників прокуратур, в першу чергу Генерального прокурора України і прокурорів регіонів (у відповідності до їх компетентності).
Більше того, у Звіті Венеціанської комісії з європейських стандартів щодо незалежності судової системи: частина ІІ – Служба обвинувачення (ухваленому на 85-му пленарному засіданні (Венеція, 17 – 18 грудня 2010 року) чітко зазначено: «Рада обвинувачів стає дедалі поширенішою у політичних системах окремих країн. Ціла низка країн заснувала Ради обвинувачів, але ця практика ще не є стандартом. Якщо їхній склад є збалансованим, наприклад, включає обвинувачів, правників та представників громадянського суспільства та коли вони є незалежними від інших державних органів, такі ради мають перевагу в тому, що вони можуть забезпечувати цінний експертний внесок у призначення та дисциплінарний процес і, таким чином, певною мірою захистити їх від політичного впливу».
Водночас, Венеціанська комісія відзначає, що «було би важко нав’язати єдину модель такої ради у всіх країнах Ради Європи. Більш того, існування такої ради не може вважатися єдиним стандартом, обов’язковим для всіх європейських країн».
Із вивченого матеріалу про діяльність подібних органів прокурорського самоврядування в 32 країнах світу я не знайшов ні аналогічних один одному, бо це залежить від місця і ролі прокуратури у кожній правовій системі, ні двох паралельних окремих органів, як це створено в Україні — КДКП і Рада прокурорів, бо їх функції повсюди виконує один орган прокурорського самоврядування в незалежності від правової системи. Але, саме головне те, що в частині європейських країн органи прокурорського самоврядування створені і існують у складі самої прокуратури, системи прокуратури або Міністерства юстиції (це там, де прокуратура є в структурі Мін’юсту), а в деяких державах такий орган очолюється саме керівником прокуратури, міністром юстиції чи навіть Главою держави, або ж відповідні органи формуються за участі керівника прокуратури чи міністра юстиції. У всякому випадку, такі органи прокурорського самоврядування комплектуються, в основному, прокурорськими кадрами і, як правило, участь у них приймають керівники прокуратур та центральних органів виконавчої влади. Ні в одній країні світу немає такої Ради, яку б укомплектовували рядові прокурори; немає і КДКП, де б більшість були не представниками прокуратури.
3) Проблеми досудового розслідування і прокурорського нагляду за ним
Зміни, які відбулися в Україні, зокрема, після усунення режиму Януковича В.Ф., призвели до необхідності розслідування слідчими підрозділами правоохоронних органів України, у першу чергу Головним слідчим управлінням Генеральної прокуратури України, величезної кількості злочинів, вчинених як бувшими високопосадовцями держави, які фактично, за версією органів досудового розслідування, створили на теренах України злочинну організацію, так і усіма іншими їх посібниками, котрі методично та системно вели протиправну діяльність у всіх сферах економіки та органах державної влади. Крім того, ці особи намагалися перетворити Україну на поліцейську державу та, використовуючи підконтрольні правоохоронні органи і суди для незаконної протидії протестним акціям, вчинили цілу низку тяжких і особливо тяжких злочинів відносно учасників протестних акцій на Майдані, в т.ч. і спричинивши їх масову загибель.
Розслідування цих багатоепізодних та актуальних для суспільства і світової спільноти злочинів виявилось вкрай складним, а очікування громадськості на якнайшвидші результати у цих кримінальних провадженнях по новому підняло на поверхню всі існуючі прокурорсько-слідчі проблеми, з якими зіткнулося досудове розслідування, та щоденні організаційно-методичні питання, які завжди існували чи могли виникнути на цій стадії.
На превеликий жаль,і після Революції гідності проблеми досудового розслідування і процесуального керівництва за ним не зникли, а навпаки – загострилися. Так, основним документом, що регламентує діяльність правоохоронних органів з протидії кримінальним правопорушенням, є Кримінальний процесуальний кодекс України, прийнятий ще в 2012 році і оновлений протягом останніх 4-х років не на користь посилення боротьби із злочинністю.
Згідно його положень, захист особи, суспільства і держави від злочинних посягань, охорона прав, свобод і законних інтересів громадян є основним завданням кримінального провадження і здійснюється за кожним повідомленням про кримінальне правопорушення відповідними органами досудового розслідування.
Щоб забезпечити виконання цих завдань та принципів під час розслідування кримінальних проваджень, прокурор та слідчий, згідно з вимогами ч. 2 статті 9 КПК України, мають всебічно, повно і неупереджено дослідити обставини кримінального провадження, виявити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують підозрюваного, обвинуваченого, а також обставини, що пом’якшують чи обтяжують його покарання, надати їм належну правову оцінку та забезпечити прийняття законних і неупереджених процесуальних рішень.
Проте, правоохоронні органи і їх слідчі підрозділи вже стільки років завантажені (фактично завалені) розглядом чисельних заяв і повідомлень про кримінальні правопорушення, які в силу вимог ст. 214 КПК України слідчий і прокурор зобов’язані вносити в ЄРДР і проводити по них досудове розслідування. І це при тому, що більшість таких заяв і повідомлень про злочини є безпідставними, а відомості, які за ними вносяться до ЄРДР, в ході досудового розслідування не підтверджуються, оскільки не містять ознак кримінального правопорушення. Водночас, законно відмовити у внесенні до ЄРДР таких відомостей, в т.ч. і навіть відверто абсурдних та надуманих, неможливо, оскільки суди в переважній більшості зобов’язують слідчих і прокурорів реєструвати такі заяви і повідомлення і проводити за ними розслідування.
При цьому, слідчі судді посилаються на п.п.1.1 Узагальнення «Про практику розгляду скарг на рішення, дії чи бездіяльність органів досудового розслідування чи прокурора під час досудового розслідування» ВССУ (станом на січень 2017 року), де зазначено, що згаданий обов’язок слідчого або прокурора не вимагає оцінки цими суб’єктами такої заяви (повідомлення) на предмет наявності ознак складу злочину для того, щоб вчинити процесуальну дію, яка полягає у внесенні відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР.
Вказані обставини породжують зловживання правом на звернення з боку заявників, що штучно завантажує слідчих і прокурорів виконанням непотрібної роботи і перешкоджає розкриттю і розслідуванню реальних злочинів, в т.ч. і «по гарячих слідах».
На жаль, і минуле керівництво правоохоронних органів, в більшій мірі – Генеральної прокуратури України, і нинішнє (після виборів Президента України в травні-червні 2014 року, після Революції гідності) не тільки не хотіло бачити цієї проблематики та приділяти увагу вирішенню таких нагальних проблем слідства, а й цілеспрямовано знищувало усі попередні напрацювання, фактично перетворивши досудове розслідування та прокурорський нагляд за ним, особливо у резонансних кримінальних провадженнях, у процес формального та бездумного проведення певного переліку слідчих (розшукових) дій.
Сьогодні практично ніхто вже не знає і не застосовує десятками років напрацьований досвід по організації роботи по розкриттю і розслідуванню найбільш суспільно небезпечних і резонансних злочинів (в першу чергу умисних вбивств при обтяжуючих обставинах, в т.ч. і з застосуванням вогнепальних засобів та вибухівки), спільні групи слідчих та оперативних працівників діють (в кращому випадку) тільки на папері, щоденні хоча б протягом перших десяти днів, як це практикувалось раніше, оперативні наради із заслуховуванням звітів слідчих і оперативних працівників не проводяться, будь-якого контролю з боку вищестоящих прокурорів за розкриттям і розслідуванням злочинів не здійснюється, будь-яких заходів реагування на бездіяльність слідчих і оперативних працівників не вживається.
До того ж, прийняття нового КПК України, яким встановлені нові принципи кримінального процесу, крім врахування вищевказаних питань, потребувало кардинальних змін у структурі правоохоронних органів та у порядку взаємодії між ними під час розслідування злочинів.
Однак, цього своєчасно не було зроблено не тільки їх попередніми керівниками, а і нинішніми, що не тільки не усунуло попередні проблеми досудового розслідування, а й посилило їх та створило цілий ряд нових складнощів у проведенні досудового розслідування.
Так, в діяльності слідчих органів поліції склалася практика, що вони змушені переслідувати мету прийняття упродовж кожного звітного періоду побільше рішень про закриття кримінального провадження за відсутністю події чи складу злочину, аби таким чином зменшити рівень реальної злочинності.
Ще більш негативним є те, що слідчі підрозділи органів поліції, на жаль, останніми роками зосереджені на розкритті, розслідуванні та скеруванні до суду кримінальних правопорушень, які за своїм змістом не є складними у розслідуванні, у тому числі і у формі приватного обвинувачення, які їх фактично «змусили» розслідувати наші законодавці, і чим вони, до речі, вміло користуються для маніпулювання результатами своєї роботи.
Для прикладу, лише згідно офіційно оприлюдненої статистичної звітності визначені статтею 125 КК України (легкі тілесні ушкодження) кримінальні правопорушення, за якими кримінальні провадження скеровано до суду з обвинувальними актами чи клопотаннями упродовж 2017 року складали майже 30% від усіх облікованих у звітному році. Тому, зрозумілою є висока у порівнянні з іншими правопорушеннями кількість облікованих кримінальних правопорушень, пов’язаних із умисною несплатою аліментів (ст.164 КК України), які також оперативно розслідуються і направляються до суду, забезпечуючи таким чином збільшення показників розкриття злочинів.
Про порочність такої практики в діяльності Нацполіції свідчить судова статистика з розгляду справ у формі приватного обвинувачення в судах, яких у 2017 році закрито 59% !
Саме виходячи із таких «результатів», незрозуміло, чи виправдані затрати на розслідування справ у існуючій формі приватного обвинувачення і чи співрозмірні вони із реальними порушеннями прав і інтересів громадян, які в повній мірі можна було б захистити безпосередньо у суді за наявності чіткої визначеної процедури, яка б спрощувала порядок направлення саме такої категорії правопорушень їх до суду.
Не є така практика виправданою і з точки зору економії ресурсів держави, затрат і витрачання часу слідчих поліції на тривале розслідування очевидних злочинів, у яких особи встановлені, але, змушені тривалий час очікувати закінчення досудового розслідування, а потім і судового рішення. В той же час, таких справ, де суди фактично оформляють згоду особи на притягнення до кримінальної відповідальності та призначення їй відповідного покарання, досить багато — кожного року близько 40% від усіх справ, скерованих до суду органами поліції.
Зважаючи на величезну кількість кримінальних проваджень, які перебувають сьогодні у провадженні слідчих підрозділів всіх правоохоронних органів та у яких здійснюють процесуальне керівництво прокурори, розслідування, в т.ч. і організація його, як аналітичний та творчий процес, особливо у складних кримінальних провадженнях, перетворилося у механічний алгоритм складання паперів про проведені «слідчі» та «процесуальні дії» і їх належне оформлення.
Слідчі та прокурори, навіть при бажанні, сьогодні фізично не в змозі охопити своєю увагою весь перелік наявних у них кримінальних проваджень, не говорячи вже про те, щоб якісно спланувати та провести розслідування, даючи своєчасно письмові доручення оперативним підрозділам, результатом чого було б отримання належних та допустимих доказів та встановлення у розумні строки: винна підозрювана особа чи ні.
Треба також визнати, що сьогодні під час досудового розслідування не використовуються (чи на недостатньому рівні використовуються) досягнення криміналістичної науки та техніки, широкі можливості експертних установ, не застосовуються напрацьовані методики та тактичні прийоми розслідувань, не розробляються і не впроваджуються нові методики. Часто кожне нове кримінальне провадження для слідчого чи прокурора це як «табула раса», заповнення якої потребує часу і знань.
Більше того, на теперішній час існує, але, фактично замовчується, проблема величезної кількості проваджень, особливо у слідчих Національної поліції, які взагалі не розслідуються через брак часу чи недостатньої кількості слідчих та прокурорів, хоча належна організація процесу розслідування (в т.ч. і через внесення змін до КПК) могла б суттєво виправити цю ситуацію.
Зокрема, забезпечення належної організації процесу розслідування, як стадії збирання, перевірки та закріплення доказів вчинених кримінальних правопорушень, мають здійснювати не тільки слідчий чи прокурор (в більшій частині складних справ це їм явно не під силу) у окремому провадженні, а повинен існувати в органах прокуратури окремий інститут законодавчо та процесуально визначених спеціалістів, які, крім надання індивідуальної допомоги слідчому та прокурору, здійснювали б системну роботу щодо вдосконалення методів та тактичних прийомів розслідування, впровадження у практичну площину сучасних досягнень криміналістичної науки та судової експертизи, а також сприяли б на практиці в оволодінні професійними навичками малодосвідченими працівниками як із числа процесуальних керівників, так і слідчих (це також актуально для того ж НАБУ і буде таким же для новоствореного ДБР).
Більше того, останнім часом з’явились проблеми із визначенням допустимими доказами результатів проведення оперативно-розшукових доказів до реєстрації кримінального провадження в ЄРДР, коли деякі суди вважають, що такі дії можна проводити лише в порядку передбаченому статтями КПК, тобто лише після реєстрації кримінального провадження.
3.1. Існуючі базові проблеми наглядової діяльності прокурора у кримінальному процесі, які підлягають найшвидшому вирішенню
Для більш чіткого усвідомлення важливості кардинальної зміни існуючих підходів до організації прокурорського нагляду за додержанням законів на досудовому розслідуванні та діяльності слідчого визначимо наступні системні причини, які сьогодні заважають прокурорам реально впливати на якість розслідування та необхідність усунення яких продиктована чинними кримінально-процесуальними вимогами, а саме:
1) Фактична відсутність дієвих організаційно-практичних засад прокурорського нагляду, навіть у формі процесуального керівництва, за найважливішою стадією розслідування будь-якого кримінального провадження – стадією виявлення, належної фіксації та всебічного дослідження доказів.
2) Не завжди достатня слідча кваліфікація прокурорів (особливо це характерно для теперішнього часу, коли йде масова інформаційна атака на досвідчених прокурорів і слідчих з метою їх витіснення із органів і заповнення цих посад людьми так би мовити — «з вулиці»), які нерідко, не знаючи достатньо предмет нагляду, не володіючи навиками та відповідними знаннями щодо методики і тактики розслідування злочинів різних категорій, не спроможні на належному професійному рівні забезпечити нагляд та процесуальне керівництво досудовим розслідуванням у таких провадженнях, в т.ч. і дієвий процесуальний контроль на стадії збору, перевірки і фіксації доказів.
3) Величезна завантаженість та зайва формалізація процесу, внаслідок чого прокурори – процесуальні керівники, як і слідчі, просто не мають фізичної можливості, за браком часу, приділяти увагу поглибленому вивченню та подальшому практичному застосуванню:
— особливостей тактики і методики збору та фіксації доказів у різного виду провадженнях, в т.ч. і при проведенні окремих слідчих (розшукових) дій;
— прийомів щодо тактично грамотного застосування техніко-криміналістичних засобів під час збору, фіксації доказів та проведення окремих процесуальних дій, особливо враховуючи той факт, що зібрані на досудовому розслідуванні докази не мають будь-якої сили на стадії розгляду судом справи по суті;
— існуючих можливостей судової експертизи та вмілого їх використання у здобутті додаткових доказів;
— особливостей криміналістичного аналізу та ефективного використання зібраних доказів у суді тощо.
4) Відсутність ефективної взаємодії між прокурором – процесуальним керівником та слідчим у плануванні і проведенні досудового розслідування та окремих процесуальних дій, причинами чого може бути:
— неналежне врахування процесуальних, кваліфікаційних, оперативних та технічних можливостей слідчих підрозділів (особливо їх здатності і вміння проводити НСРД ) при плануванні досудового розслідування та окремих слідчих дій;
— невміння як процесуального керівника, так і слідчого одразу правильно визначити предмет доказування в конкретному кримінальному провадженні;
— невідповідність вимог прокурора реальним (брак часу) чи кваліфікаційним (молодий спеціаліст, відсутність будь-якого досвіду) можливостям слідчого;
— низька якість самих вказівок прокурора-процесуального керівника та його нездатність сприймати конструктивні пропозиції (в т.ч. і критичні) слідчого;
— діаметрально протилежне розуміння процесуальним керівником і слідчим процесу доказування та шляхів його реалізації;
— відсутність єдиної спрямованості слідчого і прокурора на загальний результат досудового розслідування і солідарної відповідальності за його досягнення, а тим більше, за підтвердження висунутого обвинувачення в суді;
— не розуміння навіть нинішнім керівництвом Генпрокуратури правильного місця і ролі процесуального керівника в організації досудового розслідування, в процесі якого саме прокурор повинен направляти і керувати діями слідчого, а не залишатись простим спостерігачем за діяльністю слідчих;
— відсутність дієвого інструменту у вигляді уповноважених вузькокваліфікованих, але високопрофесійних спеціалізованих прокурорів, здатних методично та практично сприяти у налагодженні потрібної для цілей слідства взаємодії процесуального керівника як із слідчим, так і з оперативними підрозділами, що супроводжують досудове розслідування.
Окрім того, проблематичним є питання неналежної взаємодії слідчих та оперативних підрозділів. Недотримання співробітниками оперативних підрозділів вимог статей 40 та 41 КПК України щодо обов’язковості виконання доручень слідчого та прокурора про проведення слідчих (розшукових) дій та, тим більше — НСРД, носить систематичний характер. Основними проблемами є несвоєчасне або взагалі невиконання оперативними підрозділами доручень слідчого, формальний підхід до їх виконання, низька якість їх виконання, що викликане, в першу чергу, відсутністю дієвого механізму впливу на цей процес з боку органу досудового розслідування (доречно провести аналогію з виконанням вказівок прокурора), документально визначеного (нормативно врегульованого) порядку такої взаємодії, відхід від практики проведення спільних координаційних нарад, спрямованих на розроблення та реалізацію спільних заходів по розкриттю злочину, збору і фіксації доказів, розшуку злочинця тощо. Як приклад — формальний підхід оперативних підрозділів до встановлення місцезнаходження предметів і документів, що мають значення для кримінального провадження, в т.ч. – знаряддя злочину, грошей та цінностей, здобутих злочинним шляхом, призводить до проведення безрезультативних обшуків, неповнота та недостовірність отриманих даних про використання особами, причетними до вчинення кримінальних правопорушень, додаткових засобів зв’язку (мобільних телефонів, комп’ютерної техніки, адрес електронної пошти, профілів у соціальних мережах, тощо) тягне за собою проведення нерезультативних НСРД, так як вони проводяться лише по загальновідомих засобах зв’язку, які, як правило, не використовуються також особою у злочинній діяльності, що, у свою чергу, призводить до неефективності таких заходів. Недодержання строків розсекречування матеріалів за результатами проведення НСРД та тривалого оформлення відповідних протоколів значно ускладнює прийняття процесуальних рішень у кримінальних провадженнях щодо проведення додаткових гласних та негласних заходів.
3.2.Новий КПК України – нові вимоги та виклики
Тепер, через призму змін у кримінально-процесуальному законодавстві акцентую увагу на основних викликах, з якими протягом останніх років стикається досудове розслідування та наглядова діяльність прокурорів, і, головне, якому реформуванню та вдосконаленню підлягає система прокурорського нагляду з метою оптимізації та підвищення ефективності цієї роботи в нових умовах.
Насамперед, слід відзначити ті новели Кримінального процесуального кодексу, які суттєво змінили роль прокурора у здійсненні кримінального судочинства.
Зокрема, стаття 36 КПК чітко визначає, що прокурор здійснює нагляд за додержанням законів при проведенні досудового розслідування у формі процесуального керівництва досудовим розслідуванням.
Отже, прокурор має обов’язком не просто наглядати (так би мовити – спостерігачами зі сторони) за додержанням законів під час розслідування, в т.ч. і проведенням негласних слідчих (розшукових) дій, шляхом вивчення кримінальних проваджень на стадії прийняття рішення за результатами слідства, або у випадку розгляду скарг на дії слідчого, як це було за попереднього КПК, а безпосередньо керувати досудовим розслідуванням у кожному кримінальному провадженні з моменту його реєстрації до закінчення досудового розслідування, постійно контролювати весь хід слідчо-розшукової роботи із збору, перевірки та оцінки доказів і нести повну відповідальність за результати такої роботи!
І тому треба повністю відкинути поспішні висновки, які поширюються останнім часом, про повну втрату органами прокуратури України своєї найважливішої ролі в здійсненні кримінального переслідування і впливу на стан боротьби зі злочинністю. Якщо взяти до уваги, що відповідно до ст. 214 діючого КПК України фактично кожна заява або повідомлення про кримінальне правопорушення є підставою для внесення її до Єдиного реєстру досудових розслідувань і, автоматично – початку розслідування, а протягом року рахунок таких заяв та повідомлень буде йти (як свідчить практика) на мільйони, важко переоцінити всю складність становища, у якому опиняються ті ж місцеві прокурори, структурні наглядові підрозділи регіональних (обласних) прокуратур та центрального апарату Генеральної прокуратури України.
Твердження про те, що саме стадія збору, фіксації та дослідження доказів, в силу ускладнення процедури доказування, передбаченої нормами нового КПК, стала визначальною у процесуальній діяльності прокурора, базується на наступному:
1) Чинний КПК фактично зрівнює права сторони обвинувачення та сторони захисту у зборі доказів, вже не кажучи про розширення процесуальних прав сторони захисту з одночасним збільшенням формалізації процесуальної діяльності сторони обвинувачення та безпідставним розширенням контрольних функцій з боку слідчих суддів за проведенням слідчих (розшукових) дій.
Більше того, законодавець надав навіть привілеї стороні захисту, наприклад, в питанні подання доказів суду. Зокрема, при відкритті матеріалів, відповідно до ст. 290 Кодексу, прокурор зобов’язаний показати стороні захисту всі зібрані матеріали, навіть ті, що виправдовують або пом’якшують вину підозрюваного, в той же час як сторона захисту, за наявності у неї матеріалів, що викривають підзахисного чи обтяжують його вину, показувати такі матеріали слідчому і прокурору не зобов’язана.
Такі зміни в Кодексі ставлять додаткові вимоги щодо ретельного якісного та швидкого збирання слідчим та прокурором доказів на стадії досудового розслідування, що стане можливим лише за умови наявності необхідного кадрового ресурсу та належної професійної підготовки як слідчого, так і прокурора, запровадження та вмілого використання нових криміналістичних методик та тактик проведення окремих слідчих дій, сучасних можливостей судової експертизи, ефективного застосування техніко-криміналістичних засобів тощо. І тому, коли сьогодні приходиться чути повідомлення того ж НАБУ про створення ними «кімнати для допитів» або оприлюднення намірів про майбутнє «навчання» детективів спеціалістами із ФБР та Фінляндії і це являється справжніми топ-новинами на кілька днів у ЗМІ, мені особисто стає не по собі. Від цього складається враження, що хтось не розуміє саме завдання кримінального провадження, яке чітко виписано в діючому кримінальному процесуальному законі.
2) Суттєво ускладнилося застосування різних вербальних та невербальних тактичних прийомів під час отримання доказів з такого джерела як показання і похідних з цим слідчих дій, що супроводжуються безпосереднім контактом з учасниками процесу (одночасний допит двох чи більше вже допитаних осіб, слідчий експеримент, впізнання), та інших слідчих дій, оскільки, відповідно до ч. 1 ст. 107 КПК, за клопотанням учасників процесуальної дії застосування технічних засобів фіксування є обов’язковим.
Очевидно, що тактичні можливості слідчого чи прокурора при такій фіксації обмежені, а тому потрібно винаходити більш ефективні тактичні прийоми, в тому числі із застосуванням знань психології, для отримання від допитуваного доказово значимої інформації.
До того ж, фіксування слідчої дії технічними засобами автоматично застерігає слідчого (прокурора) від можливих прорахунків у тактиці її проведення та, як наслідок, неотриманні бажаних результатів, а також від порушень регламентних (процедурних) норм КПК.
Це теж потребує негайного оволодіння слідчими та прокурорами додатковими знаннями та комутативними навичками ретельного планування та бездоганного проведення слідчих дій, формулювання комплексного сприйняття системи доказів, визначення оптимальних шляхів їх збору, фіксації, дослідження та ефективного використання в процесі доказування.
Виходячи з цього, вважаю вкрай шкідливими заходами з боку нинішнього керівництва ГПУ та так званих «реформаторів» в її середовищі по ліквідації Національної Академії прокуратури України, де роками формувався науковий потенціал, в т.ч. і з практичних науковців із прокурорського середовища, які вміло поєднують науку із практичною діяльністю, зі спеціалізацією «Прокурорський нагляд», саме завдяки чому успішно готувались магістри для роботи в органах прокуратури (при попередній системі підготовки кадрів для прокуратури) із відповідними для саме цього напряму діяльності навичками.
3) За вимогами КПК, будь-які фактичні дані, зібрані під час кримінального провадження, прокурор та слідчий може використовувати у кримінальному процесі як докази лише після процедури доведення їх доказового значення та допустимості отримання перед судом, який, в свою чергу, буде остаточно визначати процесуальний статус цих фактичних даних.
Це, знов таки, має стимулювати слідчого та прокурора більш виважено та прискіпливо підходити не тільки до встановлення фактичних даних, що мають доказове значення, але і до максимально повної їх фіксації, процесуального оформлення та надання обґрунтованої правової оцінки в контексті переконання суду у необхідності їх визнання доказами у справі.
4) Чинний КПК звужує можливості сторони обвинувачення у використанні такого джерела доказів як висновок експерта.
Зокрема, ст. 69 КПК категорично визначає, що експертом у кримінальному провадженні є особа, яка, поміж іншого, має право на проведення експертизи відповідно до Закону України «Про судову експертизу». Тобто, багаторічна практика залучення фахівців у різних галузях наукових, технічних та інших спеціальних знань в якості експертів (навіть, якщо їх діяльність і не регламентована зазначеним законом) шляхом лише винесення слідчим чи прокурором відповідної постанови, роз’яснення прав та обов’язків експерта, а також попередження про відповідальність за давання завідомо неправдивого висновку – залишилася в минулому.
Ще більшої шкоди процесу збирання, перевірки і оцінки доказів завдали так звані «поправки Лозового», якими конституційні і процесуальні повноваження слідчого і прокурора були суттєво обмежені, бо тепер сторона обвинувачення не має права самостійно призначати судові експертизи, а цим правом тепер наділений виключно слідчий суддя, який тепер сам не тільки визначає експертну установу, а навіть і формує запитання, тобто перебирає в якійсь мірі на себе функцію обвинувачення.
І це в той час, коли відповідно до концептуальних змін діючого КПК в частині процесу доказування, із перелічених у ч. 2 ст. 84 Кодексу джерел доказів (показання, речові докази, документи та висновок експерта) саме висновок експерта стає одним із найважливіших джерел доказів на стадії досудового розслідування, оскільки інші джерела нерідко можуть ставати такими лише після відповідних експертних досліджень.
Тобто, як свідчить слідча практика, багато документів або матеріальних носіїв фактичних даних, які мають ознаки речових доказів, підлягають огляду та всебічному дослідженню експертами із застосуванням спеціальних знань з метою встановлення всієї доказової інформації, яку вони несуть у собі, і лише після цього можлива їх належна правова оцінка як джерел доказів.
Наприклад, у кримінальних провадженнях про злочини у сфері службової діяльності часто джерелами доказів стають документи, до яких могли бути внесені завідомо неправдиві відомості, або вони підписані не тією особою, що зазначена в документі, або виготовлені набагато пізніше зазначеної в них дати або до них внесені текстові зміни третіми особами тощо. При цьому, у всіх таких випадках ці документи підлягають експертному почеркознавчому, технічному чи хімічному дослідженню, якими встановлюється або підтверджується наявність фактичних даних, що можуть вважатися доказами вчиненого правопорушення. І таких прикладів безліч.
Крім того, показання за новим КПК, отримані на стадії досудового розслідування слідчим чи прокурором, не є за визначенням доказом, допоки учасник процесу не підтвердить їх в суді, що буває далеко не завжди. Тому, одним із дієвих способів «легалізувати» доказово важливі за змістом показання, одержані на стадії досудового розслідування, є експертне дослідження (зокрема авторознавче, психологічне, лінгвістичне), письмового тексту показань або їх аудіо- чи відеозапису таких показань.
Отже, із наведеного цілком очевидною стає нагальна потреба у системному вдосконаленні взаємодії сторони обвинувачення із експертними установами та ефективне використання їх можливостей у процесі доказування.
Не менш актуальним і важливим у дослідженні багатьох обставин предмету досудового розслідування є вміле використання консультацій спеціалістів, які, хоча і не будуть окремим джерелом доказів, але, за умови правильного їх застосування, можуть суттєво сприяти встановленню істини у провадженні. Тому, вкрай важливим є вміле залучення дійсно фахових спеціалістів, причому в самих різнопланових галузях знань, до проведення слідчих дій та дачі консультативних висновків з тим, щоб використати вміло отриману інформацію у процесі доказування.
Налагодження тісної взаємодії з експертними установами та спеціалістами у різних галузях знань, створення відповідного реєстру таких суб’єктів, забезпечення моніторингу їх можливостей та оперативного використання у слідчій практиці потребує додаткових зусиль, однак покладання цього виключно на прокурорів і слідчих в окремих провадженнях, на мою думку, є неефективним і непродуктивним.
Оскільки це має бути цілеспрямована, упорядкована, системна, чутлива до динаміки змін експертної практики та гнучка до практичних вимог досудового розслідування діяльність, її може забезпечити лише окремий спеціальний підрозділ в системі органів прокуратури з прокурорськими повноваженнями та вузькими функціональними засадами.
5) Однією з новацій кримінального процесуального законодавства, як я вже говорив, стало застосування запису за допомогою технічних засобів як самостійної форми фіксування кримінального провадження (п. 2 ч. 1 ст. 103 КПК).
Як зазначено вище, ч. 1 ст. 107 КПК (застосування технічних засобів фіксування кримінального провадження) передбачає обов’язковість застосування технічних засобів фіксування процесуальних дій за клопотанням їх учасників.
Таким чином, вся концепція нового кримінального процесуального законодавства створює передумови для більш широкого застосування техніко-криміналістичних засобів для збору та фіксації доказів із одночасним забезпеченням дієвого контролю за дотриманням прав учасників процесу та вимог законодавства під час проведення слідчих дій.
Це, з одного боку, значно розширює можливості застосування технічних засобів прокурором і слідчим у своїй процесуальній діяльності, а з іншого – є стимулюючим фактором до підвищення якості підготовки та проведення слідчих дій.
Водночас, ефективне використання технічних засобів фіксації потребуватиме суттєвого вдосконалення технічної бази прокуратур та їх наглядових підрозділів, ведення обліку та контролю за їх належним зберіганням, залучення кваліфікованих спеціалістів, при цьому, обізнаних не тільки у техніці, а і в тактичних прийомах її застосування при проведенні окремих процесуальних дій, чому також необхідно навчатись.
А хіба не є причиною погіршення криміногенної обстановки в державі той факт, що в листопаді 2012 року «новим» КПК України, було фактично знищено оперативно-розшукові підрозділи, які тепер не мають права займатись оперативно-розшуковою діяльністю на стадії досудового розслідування, в першу чергу і з метою розкриття вже вчинених злочинів, зокрема, і по «гарячих слідах», а можуть лише за дорученням слідчого і прокурора проводити слідчі (розшукові) негласні слідчі (розшукові) заходи, які їм будуть (а може і не будуть) доручені. Для відому, одночасно із новим КПК тоді ж були внесені зміни і до Закону «Про оперативно-розшукову діяльність», в якому до повноважень оперативно-розшукових підрозділів було віднесено проведення оперативно-розшукових заходів лише з метою виявлення злочинів, які лише готуються, та осіб, які їх готують. Це теж одна із причин, чому в нас катастрофічна ситуація не тільки із розкриттям вже вчинених кримінальних правопорушень, а і з їх попередженням та виявленням на стадії підготовки, бо оперативні підрозділи дуже мляво і неохоче займаються викриттям злочинів, які лише готуються!
І це при тому, що відповідно до Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» прокурор не є суб’єктом здійснення оперативно-розшукової діяльності, а отже позбавлений права приймати рішення щодо проведення конкретних оперативно-розшукових заходів.
Водночас, згідно з вимогами статті 49 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» та статті 23 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» оперативно-розшукові заходи щодо відповідної категорії осіб можуть бути проведені з дозволу суду, на підставі судового рішення, ухваленого за клопотанням прокурора. Згідно з вимогами статті 251 КПК України, рішення про проведення негласної слідчої (розшукової) дії прокурором приймається шляхом винесення постанови.
Таким чином, норми вказаних законів суперечать одна одній та носять правову невизначеність, що призводить до різної оцінки доказів, здобутих при провадженні оперативно-розшукової діяльності, особливо на стадії винесення вироків судами.
Окрім того, явними недоліками КПК України являються також:
- КПК України не передбачає жодної участі оперативних підрозділів у розкритті злочинів (ст. 41).
- Підозрюваний, обвинувачений має право брати участь у проведенні процесуальних дій, в той же час не регламентовано, у яких саме (п. 9 ч. 3 ст. 42).
- Відмова від захисника або його заміна повинна відбуватися виключно в присутності захисника після надання можливості підозрюваному, обвинуваченому для конфіденційного спілкування. В той же час, в разі ухилення захисником від виконання своїх професійних обов’язків та умисної неявки до органу досудового розслідування чи суду, відмова від такого захисника навіть за ініціативою та бажанням підозрюваного, обвинуваченого стає фактично неможливою (ч. 2 ст. 54).
- Права та обов’язки цивільного позивача виникають з моменту подання позовної заяви органу досудового розслідування або суду, разом з тим не передбачено можливості відмови у визнанні цивільним позивачем в разі необґрунтованості та безпідставності подібної заяви (ч. 2 ст. 61).
- Не відповідає практиці норма КПК, яка гласить, що потерпілому вручається пам’ятка про процесуальні права та обов’язки особою, яка прийняла заяву про вчинення кримінального правопорушення. На момент прийняття заяви про, начебто, кримінальне правопорушення, що часто здійснюється навіть не слідчим, а іншими працівниками правоохоронних органів, котрі не мають відношення до досудового розслідування, таким працівникам невідомо і не може бути відомо, чи буде внесено відомості за такою заявою до ЄРДР чи ні, а також чи дійсно щодо заявника вчинено кримінальне правопорушення, якщо таке мало місце. У зв’язку з викладеним, вручення пам’ятки про права потерпілого особою, котра приймає заяву про кримінальне правопорушення, періодично може бути передчасним (ч. 2 ст. 55).
- Процесуальними джерелами доказів є показання, речові докази, документи, висновки експертів, в той же час не враховано, до яких процесуальних джерел доказів відносяться протоколи слідчих та процесуальних дій, особливо — протоколи оперативно-розшукових дій, висновки документальних ревізій, тощо (ч. 2 ст. 84).
- Суд зобов’язаний визнати істотними порушеннями прав людини і основоположних свобод отримання показань від свідка, який надалі буде визнаний підозрюваним чи обвинуваченим у цьому кримінальному провадженні. Згідно з п. 6 ч. 2 ст. 87 КПК, сам по собі допит як свідка особи, яка в подальшому буде визнана підозрюваним чи обвинуваченим, є порушенням прав людини і основоположних свобод. Натомість, частіше справжнім порушенням прав і свобод, а також логіки і навіть здорового глузду, є стала практика вручення повідомлення про підозру особі без надання їй можливості попередньо викласти свою позицію та надати обґрунтування своїх чи інших дій. І це при тому, що такі його показання можуть бути переконливими і свідчити про відсутність у її діях складу злочину. Тому, у багатьох випадках було б доцільно допитати особу до повідомлення їй про підозру, що неможливо зробити інакше, ніж у статусі свідка (п. 6 ч. 2 ст. 87).
- Не є прагматичною, а навіть інколи перешкоджає розкриттю і розслідуванню злочинів, норма, яка передбачає, що особа має отримати повістку про виклик або бути повідомленою про нього іншим шляхом не пізніше ніж за три дні до дня, коли вона зобов’язана прибути за викликом. У випадку встановлення цим Кодексом строків здійснення процесуальних дій, які не дозволяють здійснити виклик у зазначений строк, особа має отримати повістку про виклик або бути повідомленою про нього іншим шляхом якнайшвидше, хоча і в будь-якому разі з наданням їй необхідного часу для підготовки та прибуття за викликом. Разом з тим, дуже часто в ході досудового розслідування, особливо на початкових стадіях, пов’язаних, наприклад, з розкриттям злочинів «по гарячих слідах» чи з необхідністю закріплення доказів, виникає потреба у невідкладному проведенні слідчих дій, в т.ч. допиті свідків, що не дозволяють робити встановлені у КПК строки для здійснення виклику особи за три дні до дня, коли вона зобов’язана прибути до слідчого, хоча така потреба пов’язана виключно з необхідністю забезпечити оперативність досудового розслідування. У таких випадках виклик свідків за три дні до дня допиту є недієвим (ч. 8 ст. 135).
- Не передбачено можливості оскарження незаконних рішень слідчого судді про відмову у вжитті заходів забезпечення кримінального провадження. Крім цього, не передбачено строк розгляду слідчим суддею клопотання про тимчасовий доступ до речей та документів, що на практиці дуже часто призводить до неприпустимого затягування строків досудового розслідування (ст.ст. 142, 146, 152, 157, 163, 173).
До того ж, відсутність визначеного строку розгляду слідчим суддею клопотання про тимчасовий доступ до речей та документів, значна кількість таких клопотань, що надходять в суди, призводять до надмірного завантаження слідчих суддів та неприпустимого зволікання у проведенні досудового розслідування. І це при тому, що надання тимчасового доступу до речей та документів жодним чином не порушує і не обмежує права та законні інтереси їх володільців, оскільки надання такого доступу останніми у будь-якому разі здійснюється добровільно та не передбачає жодного процесуального примусу (ст. 173).
- Слідчий або прокурор зобов’язаний звернутися до експерта для проведення експертизи щодо визначення розміру матеріальних збитків, шкоди немайнового характеру, шкоди довкіллю, заподіяної кримінальним правопорушенням. Існує чимало випадків, коли для визначення розміру матеріальних збитків не потребується жодних спеціальних знань – наприклад, коли злочинець заволодіває безпосередньо грошовими коштами. У таких випадках призначення експертизи з приводу встановлення розміру матеріальних збитків є абсурдним, а крім цього призводить до невиправданого затягування строків досудового розслідування (п. 6 ч. 2 ст. 242).
- До цього часу в статті 284 КПК відсутня така підстава закриття кримінального провадження, як наявність не скасованої постанови про закриття кримінального провадження за цим же фактом, або за підозрою цієї ж особи у вчиненні цього ж кримінального правопорушення.
- Стаття 307 КПК суттєво обмежує право на оскарження учасниками кримінального провадження судових рішень. Виникає ситуація, коли будь-яке рішення слідчого судді суду першої інстанції, зокрема про скасування рішення слідчого чи прокурора, зобов’язання вчинити або припинити якусь дію, тощо, автоматично набуває статусу остаточного. Це створює широкі передумови до зловживань слідчими суддями своїм службовим становищем за відсутності реальної можливості реагувати на такі прояви.
- Крім того, у даній статті міститься нерівність сторін кримінального провадження щодо можливості оскарження прийнятого слідчим суддею рішення за результатами розгляду скарги на постанову про закриття кримінального провадження. Так, у разі відмови у скасуванні постанови про закриття кримінального провадження, така відмова може бути оскаржена протилежною стороною, а у разі скасування постанови про закриття кримінального провадження, таке рішення не оскаржується.
— Чи не найбільше проблем в слідчій діяльності викликають суттєві прогалини та неузгодженість процесуального порядку оголошення розшуку підозрюваного. Так, відповідно до ч. 1 ст. 281 КПК України, якщо під час досудового розслідування місцезнаходження підозрюваного не відомо, то слідчий або прокурор оголошують його розшук. Водночас, керуючись ч. 1 ст. 42 КПК України, підозрюваним вважається особа, якій у встановленому порядку повідомлено про підозру або яка затримана за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення. Тобто, фактично для оголошення розшуку особи їй необхідно вручити письмове повідомлення про підозру або ж сповістити її про це шляхом відправлення повідомлення поштою, електронною поштою чи факсимільним зв’язком. При цьому належним підтвердженням отримання особою повідомлення про підозру є підпис особи про отримання повідомлення, в тому числі на поштовому повідомленні, відеозапис вручення особі повідомлення, будь-які інші дані, які підтверджують факт вручення особі повідомлення про підозру або ж у випадку підтвердження його отримання особою відповідним листом електронної пошти (ст.136 КПК України). Разом з тим, на практиці існують випадки, коли в матеріалах розслідування достатньо доказів для підозри певної особи у вчиненні кримінального правопорушення, однак вручити їй письмове повідомлення неможливо через невстановлення місцезнаходження такої особи. Фактично статусу підозрюваного така особа не набуває, а відповідно й оголосити її в розшук, виходячи з таких норм КПК, неможливо. Навіть відповідно до п. 5.1 «Положення про порядок ведення Єдиного реєстру досудових розслідувань», затвердженого наказом Генеральної прокуратури України від 17.08.2012 р. № 69 (зі змінами, внесеними наказом Генерального прокурора України від 14.11.2012 р. № 113), облік осіб, яких повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, здійснюється прокурором або слідчим шляхом внесення відомостей до ЄРДР лише після складання повідомлення про підозру та вручення їй (із зазначенням дати та часу).
- Не менше проблем у слідчих викликає й недосконалість правової регламентації порядку затримання уповноваженою особою без ухвали слідчого судді особи, підозрюваної у вчиненні злочину. Адже відповідно до ч. 1 ст. 208 КПК України уповноважена службова особа має право без ухвали слідчого судді, суду затримати особу, підозрювану у вчиненні злочину, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі, лише у випадках: 1) якщо цю особу застали під час вчинення злочину або замаху на його вчинення; 2) якщо безпосередньо після вчинення злочину очевидець, у тому числі потерпілий, або сукупність очевидних ознак на тілі, одязі чи місці події вказують на те, що саме ця особа щойно вчинила злочин. Тобто, таке формулювання позбавляє уповноважену особу можливості затримати особу, яка вчинила кримінальне правопорушення та яка була викрита у його вчиненні після проведення ряду слідчих (розшукових) дій і негласних слідчих (розшукових) дій, оскільки буквально вказана особа не була затримана під час вчинення злочину або щойно після його вчинення.
- В контексті розгляду питань, пов’язаних із затриманням особи, підозрюваної у вчиненні злочину, інтерес викликають і положення, які надають слідчому право, у разі наявності підстав для обґрунтованої підозри, якщо доставлення до нього затриманої особи тривало довше, ніж це необхідно, провести перевірку для вирішення питання про відповідальність винуватих у цьому осіб (ст. 210 КПК України). Адже, як свідчить практика діяльності правоохоронних органів, зазвичай затримують і доставляють до слідчого осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, саме працівники оперативних підрозділів. На мою думку, правом проведення подібних перевірок повинен бути наділений не слідчий, а прокурор, який і здійснює нагляд за додержанням законів на досудовому розслідуванні.
- Як свідчить практика, під час здійснення досудового розслідування виникають проблеми, пов’язані з необхідністю невідкладного проведення певних процесуальних дій. Подібні випадки пов’язані з потребою запобігання пошкодженню, знищенню речей та документів, втраті інформації, яка в них міститься та має значення для кримінального провадження тощо. У таких випадках ефективне розслідування кримінальних правопорушень зумовлює необхідність якнайшвидшого отримання дозволу слідчого судді на проведення певних процесуальних або негласних слідчих (розшукових) дій. Однак, на жаль, майже у кожному випадку це призводить до втрати часу, а часто і доказової бази. Так, наприклад, при вчиненні тяжкого або особливо тяжкого злочину, з метою оперативного його розкриття і встановлення особи, яка його вчинила, виникає необхідність в отриманні інформації, передбаченої пп.7, 8 ст. 162 КПК України, тобто інформації, яка знаходиться в операторів та провайдерів телекомунікації, про зв’язок, абонента, надання телекомунікаційних послуг, у тому числі отримання послуг, їх тривалості, змісту, маршрутів передавання тощо та персональних даних особи, що знаходяться у її особистому володінні або в базі персональних даних, яка знаходиться у володільця персональних даних. Однак, відповідно до положень ст. 159 КПК України, отримання такої інформації можливе лише після винесення слідчим суддею ухвали про тимчасовий доступ до речей і документів.
- Не менш важливою проблемою є й те, що в КПК не розкрито питання щодо можливості закриття кримінальних проваджень у зв’язку із закінченням строків давності притягнення особи до кримінальної відповідальності, як це передбачено ст. 49 КК України та було визначено ст. 11-1 КПК України 1960 року. При цьому, закриття кримінальних проваджень за строками давності має і суто практичний аспект. Адже кожного року в органах досудового розслідування накопичуються десятки тисяч кримінальних проваджень, що відповідно викликатиме труднощі в майбутньому забезпеченні їх належного зберігання та обліку.
- Суттєві проблеми у діяльності слідчих викликає необхідність проведення огляду в житлі чи іншому володінні особи. За загальним правилом, ніхто не має права проникнути до житла чи іншого володіння особи з будь-якої метою, інакше як лише за добровільною згодою особи, яка ними володіє, або на підставі ухвали слідчого судді (ст. 223 КПК України). При цьому, випадки «проникнення до житла» стосуються як проведення огляду чи обшуку в житлі, так і проведення допиту слідчого експерименту, освідування особи, застосування деяких заходів забезпечення кримінального провадження в житлі. Виникає питання, як невідкладно провести вказані дії, якщо власник житла заперечує щодо «проникнення» слідчого до його володіння, а час, затрачений на отримання рішення слідчого судді, зашкодить кримінальному провадженню?
В той же час, КПК України закріплює випадки, коли обмежувати право на недоторканність житла чи іншого володіння особи дозволяється в іншому, ніж передбачено ч. 1 ст. 233 КПК України, порядку. Такі випадки мають невідкладний характер, є винятком із загального правила і пов’язані з урятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину. Користуючись вимогою крайньої необхідності, з метою захисту соціально значущих цінностей, прокурор чи слідчий мають право до постановлення ухвали слідчого судді чи без згоди власника увійти до житла чи іншого володіння особи, провести там обшук (див. також ч. 2 ст. 237 КПК ) і без попереднього рішення суду.
Після проведення такого обшуку прокурор, слідчий за погодженням із прокурором, зобов’язаний невідкладно після здійснення таких дій звернутися з клопотанням про проведення обшуку до слідчого судді, яке розглядається у порядку, передбаченому ст. 234 КПК. У такому разі слідчий суддя здійснює не попередній, а наступний судовий контроль. При цьому, він розглядає клопотання про обшук, вивчає протокол обшуку та надані слідчим документи, а також інші матеріали, якими обґрунтовується необхідність обшуку, в день його надходження до суду в закритому судовому засіданні за обов’язковою участю слідчого чи прокурора. Серед іншого слідчий суддя повинен особливу увагу приділити вирішенню питання про те, чи дійсно були підстави для негайного проникнення до житла чи іншого володіння особи без ухвали слідчого судді. Якщо ж прокурор відмовиться погодити клопотання слідчого про обшук або слідчий суддя відмовить у задоволенні клопотання про обшук, встановлені внаслідок такого обшуку докази є недопустимими, а отримана інформація підлягає знищенню в порядку, передбаченому ст. 255 КПК.
Таким чином, ч. 3 ст. 233 КПК України надає змогу проникнути до житла і провести там таку слідчу дію, як «обшук». Водночас, було б доцільним надати право слідчому і прокурору проведення, у невідкладних випадках, без дозволу власника чи рішення слідчого судді в житлі чи іншому володінні особи огляду, слідчого експерименту чи інших процесуальних дій, з послідуючою перевіркою цих дій у слідчого судді.
- Проблемним питанням залишається й порядок процесуальної фіксації в матеріалах кримінального провадження речей і документів, вилучених під час огляду чи обшуку. Так, згідно з ч. 7 ст. 237 КПК України при огляді слідчий, прокурор або за їх дорученням залучений спеціаліст має право оглядати і вилучати речі і документи, які мають значення для кримінального провадження. При цьому, предмети, які вилучені законом з обігу (наркотичні засоби, зброя, вибухівка тощо), підлягають вилученню незалежно від їх відношення до кримінального провадження.
Водночас, вилучені речі та документи, що не належать до предметів, які вилучені законом з обігу, вважаються тимчасово вилученим майном. Статус «тимчасово вилученого» зумовлює необхідність повернення майна особі, у якої воно було вилучено за постановою прокурора, якщо він визнає таке вилучення майна безпідставним, за ухвалою слідчого судді чи суду в разі відмови у задоволенні клопотання прокурора про арешт цього майна; у випадках, якщо пізніше наступного робочого дня після вилучення майна не було подано клопотання слідчого, прокурора про арешт тимчасово вилученого майна, або слідчий суддя, суд протягом сімдесяти двох годин із дня находження до суду клопотання не постановив ухвалу про арешт тимчасово вилученого майна.
Аналогічний порядок стосується й вилучення речей та документів, які не входять до переліку, щодо якого прямо надано дозвіл на проведення обшуку, та не належать до предметів, які вилучені законом з обігу (ч. 7 ст. 236 КПК України). Як свідчить слідча практика, такими речами зазвичай є мобільні телефони, SІМ-картки, платіжні та банківські документи, інші речі, які зберегли на собі сліди злочину тощо.
Діючи згідно з нормами КПК України, слідчий зобов’язаний не пізніше наступного робочого дня подати до слідчого судді погоджене прокурором клопотання про накладення арешту на вилучене майно. При цьому в клопотанні про арешт майна обов’язково повинно бути зазначено: 1) підстави здійснення арешту майна; 2) перелік і види майна, що належить арештувати; 3) документи, що підтверджують право власності на майно, яке належить арештувати (ст. 171 КПК України).
Проте, як свідчить практика, непоодинокими є випадки відмови слідчих суддів у задоволенні або частковому задоволенні клопотання про арешт майна, що тягне за собою негайне повернення особі всього або частини тимчасово вилученого майна. Причиною таких відмов зазвичай є порушення слідчими вимог щодо підготовки клопотань про арешт майна, а саме не зазначення «документів, що підтверджують право власності на майно, яке належить арештувати». Зрозуміло, що таких документів ні у слідчого, ні в особи, в якої було вилучено майно, в багатьох випадках немає, адже в більшості випадків майно, яке підлягає арешту, є набуте злочинним шляхом і встановити його власника нереально за один робочий день. Ще гірша ситуація складається у разі вилучення майна під час обшуку, коли взагалі незрозуміло, хто є власником майна і як його встановити якнайшвидше. Відтак, норми ст. 171 КПК України жодним чином не сприяють виконанню завдань кримінального провадження і підлягають уточненню для підвищення ефективності досудового розслідування.
- Крім цього, недостатньо визначеним в КПК є статус речей і документів (які в подальшому отримають статус речових доказів), добровільно наданих стороні обвинувачення учасниками кримінального провадження. У такому випадку видане майно не отримує статусу «тимчасово вилученого», однак у будь-якому разі воно повинно бути зафіксоване у матеріалах кримінального провадження.
- Обов’язкове проведення обшуку з використанням відеозапису (статті 107, 236) потребує залучення додаткових осіб до проведення такої слідчої дії та відповідних фінансових витрат для забезпечення слідчого необхідними технічними засобами. Також і реалізація норм щодо надання копії відеозапису про проведення обшуку не можлива без відповідного технічного обладнання, яке в місці проведення обшуку може бути відсутнє.
- Нова редакція статей 219, 284 КПК зобов’язує слідчого, прокурора закрити кримінальне провадження у разі, коли строк досудового розслідування закінчився. При цьому, максимальний строк розслідування складає 6 місяців та обчислюється з моменту внесення відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР. Разом з тим, як свідчить практика, розслідування складних багатоепізодних злочинів, злочинів у економічної сфері потребує значно більшого часу, що обумовлюється необхідністю проведення значної кількості слідчих дій та проведення складних ревізій та експертних досліджень. Крім того, закриття нерозкритого злочину до закінчення строків давності суперечить загальним принципам кримінального процесу.
- Частиною 2 статті 234 введений термін «орган досудового розслідування, як юридична особа», який не узгоджується з термінами, що вжито в Кодексі (стаття 3), та не відповідає вимогам діючого законодавства, яким не передбачена державна реєстрація органу досудового розслідування, як юридичної особи. Крім того, зміни щодо порядку проведення обшуку (проводиться у разі неможливості отримання відшукуваних речей у добровільному порядку шляхом їх витребування, обов’язкове зазначення у клопотанні індивідуальних або родових ознак речей) унеможливлюють досягнення мети цієї слідчої дії.
- До статті 242 КПК внесені зміни, згідно до яких експертиза в рамках досудового розслідування проводиться лише за дорученням слідчого судді. Разом з тим, метою проведення судової експертизи є збирання доказів у кримінальному провадженні у спосіб, що не передбачає обмеження прав і свобод людини, тобто не потребує звернення до слідчого судді. Крім того, враховуючи кількість експертиз, які призначаються у кожному кримінальному провадженні, реалізація зазначеної норми на практиці значно збільшує навантаження на суддів та суттєво ускладнює порядок призначення експертизи для сторін кримінального провадження.
- Окрім того, позбавивши останніми змінами до КПК України слідчих повноважень самостійно призначати експертизи та визначати експертну установу, передавши це право слідчим суддям, законодавець фактично істотно знизив оперативність та ефективність досудового розслідування та зробив суд відповідальним за результати слідства, чого не повинно бути в принципі.
І взагалі, на даний час, з урахуванням законодавчих змін щодо фіксації процесу розгляду усіх клопотань слідчих, прокурорів, зокрема і про проведення обшуку, нечисленні слідчі судді не в змозі будуть забезпечити реальну потребу правоохоронних органів на отримання судових рішень для оперативного проведення тих чи інших слідчих чи процесуальних дій.
В черговий раз законодавець, сподіваюсь необдумано, спонукає слідчих, замість безпосереднього збирання, фіксування і аналізу доказів для встановлення реальних обставин вчинення злочину, тривалий час готувати клопотання, годинами і навіть днями очікувати їх розгляду у переповнених судах та вистоювати черги в намаганні отримати судове рішення.
Непродуманою для ефективної роботи правоохоронних органів, слідчих та прокурорів є визначена статтею 293 КПК процедура вручення обвинувального акта особам, яким оголошено підозру про вчинення злочину і захиснику. Визначаючи у Кодексі лише обов’язок прокурора вручити обвинувальний акт під розписку, законодавець не врахував можливості зловживання з боку підозрюваного і його захисника правом на його отримання, не прописав алгоритму дій, у разі відмови чи ухилення ними від отримання обвинувального акту. Як наслідок, факти зловживання таким правом призводять до зайвої завантаженості правоохоронних органів.
В цілому, кримінально-процесуальне законодавство, з усіма своїми позитивними і не дуже новаціями, ставить перед стороною обвинувачення виклик щодо переходу досудового слідства та наглядової діяльності, як форми фактичного керівництва цим слідством, на якісно новий рівень, що можливо лише за умови визначення головним пріоритетом та критерієм ефективності такої роботи – реальну якість слідства, починаючи від використання всіх можливостей щодо встановлення та належної фіксації доказів і закінчуючи якісним та своєчасним складанням процесуальних документів.
3.3. Проблемні питання прокурорського нагляду за додержанням законів у кримінальному проваджені
Відповідно до ст. 131-1 Конституції України прокуратура здійснює організацію і процесуальне керівництво досудовим розслідуванням, вирішення відповідно до закону інших питань під час кримінального провадження, нагляд за негласними та іншими слідчими і розшуковими діями органів правопорядку. В той же час, згідно із Законом України «Про прокуратуру» (ч. 1 ст. 25) ця функція викладена іншим чином: «Прокурор здійснює нагляд за додержанням законів органами, що проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство, користуючись при цьому правами і виконуючи обов’язки, передбачені Законом України «Про оперативно-розшукову діяльність» та Кримінальним процесуальним кодексом України».
На даний час взагалі не регламентовано особливості здійснення такого нагляду, зокрема, той же порядок входження прокурора у приміщення органів правопорядку, які є режимними об’єктами, з метою здійснення наглядових повноважень, у тому числі щодо проведення там відповідних перевірок.
Чинними Законом «Про прокуратуру» та КПК України також не передбачено повноваження прокурорів – процесуальних керівників перевіряти виконання вимог закону при прийманні, реєстрації, розгляді та вирішенні в органах досудового розслідування заяв і повідомлень про кримінальні правопорушення. Останнім часом керівники окремих підрозділів правоохоронних органів, зокрема Служби безпеки, відмовляють у допуску до таких перевірок працівникам прокуратури, мотивуючи це відсутністю відповідних повноважень. Разом з тим, лише за 2017 рік за наслідками проведених прокурорами в територіальних підрозділах поліції щомісячних перевірок додержання вимог законів при прийманні, реєстрації та вирішенні заяв і повідомлень про злочини виявлено 242 прихованих від обліку кримінальних правопорушень, відомості про які, після цього, внесені до ЄРДР та розпочато досудове розслідування, 24 такі провадження вже направлено до суду з обвинувальними актами.
Окрім того, прокурор наразі позбавлений великої кількості повноважень, зокрема можливості реагувати на порушення закону в діяльності посадових осіб шляхом внесення подань та ставити питання про їх відповідальність, зокрема слідчих через неналежне розслідування та неприйняття кінцевих рішень у кримінальних провадженнях.
В чинному Законі України «Про прокуратуру», на відміну від попереднього, відсутня також норма про відповідальність посадових осіб за невиконання законних вимог прокурора. Разом з тим, відповідно до ч. 4 ст. 40 КПК України невиконання тим же слідчим законних вказівок та доручень прокурора, які надаються у письмовій формі, тягне за собою передбачену законом відповідальність. Проте, вид та механізм такої відповідальності слідчого жодним нормативно-правовим актом не закріплено.
При тому, що в диспозиції ст. 185-8 КУпАП передбачено настання адміністративної відповідальності посадової особи за невиконання законних вимог прокурора, проте там не визначено, чи є суб’єктом такої відповідальності слідчий, не передбачено процесуальну форму такої вимоги як письмова вказівка або доручення прокурора в межах кримінального провадження. Вказана думка викладена в постановах апеляційних судів Хмельницької області № 676/6541/15-п від 31.05.2016, Дніпропетровської області №210/4982/16-п від 20.01.2017, Запорізької області № 323/4008/16-п від 08.02.2017, Чернігівської області № 742/1658/17 від 19.07.2017.
Проблемою є також відсутність дієвого впливу керівників місцевих прокуратур на підлеглих їм прокурорів, а керівників Генеральної прокуратури України та регіональних прокуратур — на прокурорів нижчого рівня з питань процесуального керівництва досудовим розслідуванням у кримінальних провадженнях. Відповідно до чинного законодавства керівники місцевих прокуратур та прокуратур вищого рівня сьогодні позбавлені можливості вивчати кримінальні провадження, у яких вони не є процесуальними керівниками, та надавати у них письмові вказівки та доручення слідчим і оперативним підрозділам про проведення гласних та негласних слідчих (розшукових) дій. Це перешкоджає вищестоящим прокурорам здійснювати покладені на нього повноваження, в свою чергу, не сприяє своєчасному виявленню ними фактів неефективного досудового розслідування кримінальних правопорушень, з метою зміни підслідності цього кримінального провадження та доручення іншому органу досудового розслідування, або неефективного здійснення процесуальним керівником нагляду за дотриманням законів під час проведення досудового розслідування з метою покладення його повноважень на іншого прокурора.
4) Проблема підбору кадрів до правоохоронних органів, зокрема і призначень на адміністративні посади. Конкурсна система відбору: це демократичний відбір чи імітація?
Я також впевнений категорично, що на теперішній час вже виникла серйозна проблема в відборі кадрів до правоохоронних органів і особливо призначень на адміністративні посади. На думку вже багатьох експертів, політиків і навіть журналістів, наша держава, знаходячись під сильним впливом наших закордонних «друзів» і «партнерів», надмірно захопилася так званим «конкурсним відбором» кадрів. До речі, національним законодавством до цього часу не передбачено самого визначення поняття таких «конкурсів», проте, враховуючи саму специфіку проведення відбору (добору) кандидатів на різні посади, в т.ч. і керівні, до правоохоронних органів, можна припустити, що конкурс — це така процедура, яка передбачає всебічне, об’єктивне та неупереджене вивчення індивідуальних, професійних, кваліфікаційних та моральних якостей претендентів на зайняття відповідних посад, тим більше – адміністративні, в результаті якої повинні бути відібрані кадри саме з найкращою професійною підготовкою. Саме тому, на думку багатьох експертів та і з точки зору об’єктивності, безпосередньо відбирати гідних кандидатів на відповідні посади до правоохоронних органів повинні особи, які самі мають не тільки бездоганну ділову репутацію, високі професійні та моральні якості, суспільний авторитет, а в більшості своїй — значний практичний досвід в сфері правоохоронної діяльності (нехай менша частина — хоча б в галузі права) і в цілому всі вони повинні мати повне розуміння того, яким критеріям повинен відповідати потенційний правоохоронець та прокурор! Саме таким вимогам повинні були відповідати члени так званих «конкурсних комісій», які утворювались у відповідних правоохоронних органах: чи то в Національному антикорупційному бюро України та Антикорупційній прокуратурі, чи то в Національній поліції, чи в Генеральній прокуратурі (коли «експериментували» при наборі прокурорів, в т.ч. і керівників до так званих «місцевих прокуратур»), чи в інших органах. Разом з тим, дивує, що в нинішнього суспільства чомусь не виникали та і сьогодні не виникають закономірні запитання до компетенції осіб, яким фактично було надано таке виключне право відбору працівників правоохоронних органів: прокурорів, детективів, поліцейських. На жаль, ні вищі посадові особи нашої держави, ні керівники правоохоронних органів, ні громадськість, із незрозумілих для мене причин, не перевірили і не пересвідчились, в першу чергу, чи володіли достатнім (як і життєвим, так і особливо професійним) досвідом члени так званих «конкурсних комісій», чи в змозі вони були відібрати одних з найкращих претендентів на ту чи іншу посаду, особливо керівну, які після призначення відіграватимуть значну роль у забезпеченні дотримання законності і справедливості та будуть зобов’язані забезпечувати виконання взятих державою на себе обов’язків по протидії злочинності і корупції. Не дивлячись на те, що так звані «реформи» з застосуванням таких «конкурсних процедур» проводяться в Україні вже досить тривалий час, ніхто із названих суб’єктів владних повноважень чи громадянського суспільства до цих пір не проаналізував і не зробив висновки, чи були досягнуті позитивні результати цих перетворень в правоохоронній системі, чи ні, якщо ні, то які в цьому причини і чи не потрібно їх удосконалити чи тим більше – відмовитись від них, особливо, якщо врахувати той факт, що вони в такому вигляді ніде в Європі не застосовуються.
Тому, спробуємо розібратись у цьому питанні та дослідити реальні наслідки застосування так званого «конкурсного відбору» та створення так сильно розрекламованих «комісій по конкурсному відбору» кадрів саме до правоохоронних органів.
На сьогодні в Україні «конкурсним» шляхом вже сформували Національне антикорупційне бюро України, Спеціалізовану антикорупційну прокуратуру, Національне агентство з питань запобігання корупції, Національну поліцію України, так звані, явно надумані — «місцеві прокуратури», Державне бюро розслідувань і Національне агентство з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів, а також продовжується набір поліцейських на заміщення вакантних посад у Національної поліції України.
Слід зауважити, що, приймаючи рішення про застосування конкурсної процедури відбору до вищевказаних правоохоронних органів, законодавець не створив єдиного процедурного закону, яким би регламентувалась діяльність таких «конкурсних комісій» по відбору правоохоронців. В зв’язку з цим, кожне відомство визначило окремі порядки, положення та регламенти, в яких передбачило, на власний розсуд, критерії і принципи, які, ймовірно, були вигідні і необхідні їх керівництву для досягнення бажаного результату чи мети, тим більше, що саме керівництво і погоджувало, і підписувало їх. Також слід наголосити, що жоден внутрішній документ кожного відомства: чи то Регламент роботи конкурсної комісії, чи Порядок проведення конкурсу на заміщення вакантних посад не містили будь-яких застережень щодо відповідальності членів таких «конкурсних комісій». Таким чином, членам цих «конкурсних комісій» фактично надали можливості робити будь-який вибір, не турбуючись про його наслідки, ні про свою відповідальність, що, на мою думку, є абсолютно не припустимо.
Так, зокрема, на підставі Закону «Про Національну поліцію України», для забезпечення прозорого добору (конкурсу) та просування по службі поліцейських на підставі об’єктивного оцінювання професійного рівня та особистих якостей кожного поліцейського, відповідності їх посаді, визначення перспективи службового використання в органах поліції, були утворені постійні поліцейські комісії, до складу яких у відповідності вже до Наказу МВС входили п’ять осіб: два представники, визначені Міністром внутрішніх справ України, не з числа поліцейських; один представник, визначений Головою Національної поліції України; два представники громадськості, рекомендовані Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини, з числа осіб, «які мають бездоганну репутацію, високі професійні та моральні якості, суспільний авторитет». Жодних інших більш конкретних вимог до членів таких «поліцейських комісій» не висувалось!
На превеликий жаль, законодавець не розтлумачує цілісне трактування названих вище якостей для підбору членів таких «комісій», які були б здатні об’єктивно оцінити саме професійний рівень потенційного поліцейського. Якщо ж говорити про «бездоганну репутацію особи та високі моральні якості», то такі характеристики можна застосувати до невизначеного кола осіб і теж незрозуміло хто здатний це зробити і повинен їх правильно визначити. Ще більше викликає запитань вимога щодо наявності в особи «високих професійних якостей». Про які саме професійні якості іде мова законодавцем також не зазначається, що дає можливість особам навіть без вищої юридичної освіти чи тим більше досвіду роботи у правоохоронній сфері стати членом конкурсної комісії по відбору тих же поліцейських. Частина із таких «експертів» не мали навіть елементарного життєвого досвіду, адже їх вік коливається від 25 до 30 років!
Аналогічна ситуація мала місце і при створенні в Нацполіції «атестаційних» та «апеляційних атестаційних комісій», завданням яких було переатестувати старі кадри міліції і залишити на посадах лише, як при цьому стверджувалося, гідних звання «нового поліцейського», коли членами таких «комісій», знову ж таки, призначали «громадських діячів», які згодом виявляли занепокоєння прозорістю конкурсного відбору, розповідали про «тіньовий» вплив очільників поліції на сам процес і т.д.
Як приклад саме негативного впливу саме на професійний відбір на посади нових поліцейських свідчить той факт, що за результатами переатестації екс-міліціонерів комісії першої інстанції (атестаційні комісії) звільняли не більше 25 % правоохоронців, при чому друга інстанція (апеляційні атестаційні комісії) більшу половинну від них поновлювала в органах. І навіть ті, які зовсім не пройшли апеляційну комісію, могли безперешкодно поновитись і поновлялись на посадах через рішення суду. Зауважу, що більше 1000 позовів було направлено до суду про оскарження рішень атестаційних комісій, що говорить про їх неякісну та безрезультатну діяльність.
Конкурсним шляхом в Україні вирішили обирати і так званих «місцевих прокурорів». І це не дивлячись на те, що новим Законом «Про прокуратуру» вже був передбачений порядок призначення прокурорів на адміністративні посади через Раду прокурорів. До складу таких комісій входили чотири особи, визначені Генеральним прокурором України, та три — Верховною Радою України. В свою чергу, від ГПУ було обрано працівників прокуратур, а від ВР – народних депутатів. До речі, вимоги щодо репутації, освіти, досвіду роботи у правоохоронних органах до останніх членів комісії також не висувались взагалі і Порядками не були передбачені, склад формувався на власний розсуд екс-Генпрокурором, а хто відбирав найбільш «достойних» народних депутатів, на яких підставах та за якими принципами, — взагалі невідомо. Істотної шкоди завдало і те, що завдяки такому «відбору» на керівні посади в місцеві прокуратури були відібрані (не зрозуміло за якими критеріями) бувші державні виконавці, міліціонери, юристи з різних установ, які взагалі не володіли навіть загальними знаннями кримінального процесу чи криміналістики, а саме головне, частина з яких за минулий час, не витримавши навантажень по новій службі і умов праці, в т.ч. і її оплати, вже звільнились з органів прокуратури.
Як я вже говорив, конкурсну комісію по відбору керівників НАБУ створювали в антиконституційний спосіб з 9 осіб: по три особи від Президента України, Кабінету Міністрів України і Верховної Ради України. Більше того, як і в попередніх випадках, членами конкурсної комісії були особи, які повинні були мати, знову ж таки, «бездоганну ділову репутацію, високі професійні та моральні якості, суспільний авторитет». В результаті таких вимог, Директора Антикорупційного бюро обирали доктор історичних наук, голова Меджлісу кримськотатарського народу, журналіст, а також колишній Міністр культури України. При всій повазі до цих осіб, вони не мали ні юридичної освіти, ні досвіду в галузі права, а тим більше — не володіли високими професійними якостями саме у сфері правоохоронної діяльності, не говорячи вже про необхідний в таких випадках досвід роботи в сфері досудового розслідування, тим більше по таким складним кримінальним правопорушенням як в сфері корупції, який, на мою думку, повинен бути основним критерієм відбору членів таких комісій. Тому і не дивно, що на таку високу посаду була обрана особа, яка не мала достатнього практичного та життєвого досвіду, ні по організації роботи розслідування великої кількості складних кримінальних проваджень та тим більше — здійснення оперативно-розшукової діяльності.
Не міг таким чином обраний Директор цього Бюро добитися позитивних результатів і по тій причині, що, навіть не дивлячись на цілком сприятливі норми закону про порядок відбору так званих «детективів», до складу 3-х «конкурсних комісій» за його наказом були включені явно некомпетентні люди: наприклад, представники, визначені до цього часу невідомою структурою — Радою громадського контролю: тричі раніше ув’язнений за квартирні крадіжки, інша особа приховала у своїй декларації про доходи наявні статки (земельні ділянки, нерухомість), окремі особи були віком взагалі 26-28 років та без вищої юридичної освіти. Тому, і не дивно, що при відборі членів конкурсної комісії по штатним працівникам НАБУ не було навіть тих мінімальних, розмитих кваліфікаційних загальних вимог як «бездоганна репутація, високі професійні та моральні якості, суспільний авторитет». Відібравши саме таких «громадських активістів» до участі в роботі в комісії, напрошується цілком закономірне запитання: кого із професійно підготовлених претендентів вони могли відібрати до цього багатообіцяного правоохоронного органу із його надвеликими можливостями і повноваженнями? Тому, не дивно, що через три роки існування НАБУ будь-яких результатів його діяльності немає і, на жаль, не буде!
Не приніс будь-якої користі чи, тим більше, позитивних результатів у боротьбі із корупцією і проведений конкурсний відбір у Спеціалізованій антикорупційній прокуратурі. Так, у відповідності до Закону «Про прокуратуру» та Порядку проведення відкритого конкурсу з відбору кандидатів на зайняття адміністративних посад, до складу такої «комісії» входили чотири особи, визначені Радою прокурорів України, та сім осіб, визначених Верховною Радою України (яка, як я вже говорив, не має на це конституційних повноважень). Згідно вимог названого закону, членами конкурсної комісії повинні були бути особи, які, знову ж таки, мають «бездоганну ділову репутацію, високі професійні та моральні якості, суспільний авторитет, а також значний досвід діяльності у сфері запобігання або протидії корупції». Ще більш шкідливою як у відборі детективів НАБУ, так і прокурорів САП була заборона працівникам правоохоронних органів бути членами таких конкурсних комісій, тобто саме тим особам, які і могли б з професійної точки зору допомогти правильно визначити найбільш придатних кандидатів для здійснення як досудового розслідування, так і особливо — процесуального керівництва розслідування найбільш складних в доказуванні корупційних злочинів. Тим більше, ця заборона протирічила цій же нормі, бо члени конкурсної комісії повинні були мати досвід у боротьбі із корупцією, але, при цьому не могли працювати раніше у правоохоронних органах. Абсурд!
Варто зауважити також, що, згідно законодавчих вимог, головою такої конкурсної комісії повинен бути «загальновизнаний та авторитетний експерт, який має багатий досвід, зацікавленість або відомий своїми діями на підтримку боротьби з корупцією». Вибачте, але навіть саме формулювання усього цього речення викликало безліч запитань та уточнень. Зокрема, в чому він повинен бути «зацікавлений»? Який «авторитетний експерт», по яким питанням і хто це повинен визначати? Що таке «багатий досвід»? Складалося враження, що ці положення писала людина, яка не мала навіть мінімального уявлення про право та специфіку написання нормативно-правових норм, бо усі закони, нормативно-правові та підзаконні акти повинні бути чіткими, однозначними та зрозумілими, тобто відповідати принципу правової визначеності. І тому, не дивно, що в результаті такої недосконалої регламентації порядку обрання членів конкурсних комісій до їх складу увійшли: політичний аналітик, актор, колишні народні депутати, голова громадської організації, які і сформували більшу половину особового складу комісії, яка обирала, зокрема, і Антикорупційного прокурора України, який ні за досвідом роботи, ні за наявністю професійних якостей не відповідав займаній посаді, бо фактично, окрім роботи на посаді помічника районного прокурора, не володів необхідним досвідом практичної роботи ні в галузі досудового розслідування, ні здійснення процесуального керівництва, ні тим більше – на адміністративних посадах.
Не набагато краща ситуація відбувалася і при формуванні кадрового складу Державного бюро розслідувань, конкурсні комісії в якому вже визначені і працюють. Знову ж, як і у випадку із НАБУ, директора ДБР і його заступників обирала зовнішня комісія із 9 осіб: три — від КМУ, три — від ВР та три від Президента України (і теж в порушення вимог Конституції України). При відборі цих членів комісій, окрім загальних вимог «бездоганної ділової репутації, високих професійних та моральних якостей та суспільного авторитету», була зазначена хоча б додаткова обов’язкова вимога наявності у них вищої юридичної освіти, що було дійсно позитивним моментом. В результаті, серед осіб, які обирали очільників Держбюро розслідування, вже з’явилися (окрім народних депутатів) — професори юридичних ВУЗів і навіть один практикуючий юрист. Саме тому, на посади Директора ДБР і його заступників цій комісії вдалося підібрати все-таки претендентів, які мають достатній досвід слідчої і прокурорської роботи, хоча і до них є претензії: ніхто з них не знає не тільки методів і прийомів оперативно-розшукової роботи, а і досвіду роботи по нагляду за додержанням законів під час здійснення оперативно-розшукової діяльності, не мають достатнього досвіду роботи на адміністративних посадах, тим більше – такого рівня!
І що характерно, саме при відборі кандидатів на посади керівників управлінь центрального апарату ДБР і його територіальних управлінь і проявилась неприйнятність створення таких «зовнішніх комісій» із представників різних політичних сил і груп впливу, які безконтрольно підбирали кандидатів на такі високі посади в правоохоронному органі без участі його керівника, який лише повинен чисто технічно погодити наказом такий вибір. Потім, зокрема, виявилось, що підбір саме на ці посади був скомпрометований, в т. ч. і тим, що на посади керівників слідчих управлінь і територіальних управлінь були відібрані особи, які не мали ні життєвого, ні практичного досвіду роботи, які ніколи не працювали слідчими, відносно частин з яких розслідувались конкретні кримінальні провадження, в т.ч. і за підозрою у корупції, сепаратизмі і т.д.
Але, головним чинником, який не дозволив директору ДБР призначити цих осіб на посади, являвся взагалі кричущий факт фальсифікації цього конкурсу, який полягав в тому, що вже за два дні до голосування комісії в ЗМІ були опубліковані дані про переможців конкурсів! Це слугувало підставою для Директора ДБР відмовитись видати накази про призначення цих керівників на посади, але потім після організованої проти нього і сім’ї цієї хвилі психологічного тиску, він змушений був піти на поступки і призначив подавляючу частину таких «переможців».
Із вищесказаного напрошується невтішний висновок: некомпетентні люди обирають некомпетентних працівників правоохоронних органів, в т. ч. і керівників, після чого ці новостворені, некомпетентні органи будуть неминуче діяти, знову ж таки, нерезультативно та надалі створюватимуть умови для подальшого розгулу злочинності, в тому числі і корупції в результаті — підриватимуть основи існування самої держави.
На підставі викладеного аналізу питання конкурсного відбору до правоохоронних органів хочеться звернути увагу суспільства, що така процедура відбору правоохоронців не тільки є не ефективною, але й не відповідає жодному європейському і навіть світовому стандартам чи практиці. Візьмемо для прикладу прокуратуру, якщо врахувати, що в Європі не існує для неї єдиного стандарту. Тобто, є держави, де прокуратура представляє окрему і єдину систему, як наприклад, в Польщі, де при Управлінні державного прокурора діє Національна рада прокурорів, до повноважень якої входить, зокрема, розгляд кандидатур на посади прокурорів. Персональний склад такої ради виглядає наступним чином: міністр юстиції, національний прокурор, Президент Польщі, два сенатори, 3 прокурори, призначених Генеральним прокурором, 11 прокурорів від кожної апеляційної прокуратури, по одному прокурору від військової прокуратури та Інституту національної пам’яті та три представники, обраних на нараді державного управління прокуратури. Окрім цього, окружного, апеляційного та районного прокурора та їх заступників призначає Генеральний прокурор з числа прокурорів, після надання висновку зборів чи колегії прокурорів відповідної прокуратури. Тобто, ніяких, подібних українському, «конкурсів» на заміщення посад прокурорів в Польщі не існує.
Майже аналогічний спосіб призначення прокурорів є і у Республіці Молдова.
У прибалтійських країнах сформувався дещо інший підхід до відбору прокурорів, але, знову таки, не схожий на український. Так, наприклад, у Литовській Республіці схожа система відбору прокурорських кадрів: Генеральний прокурор створює раду, до складу якої входять старші прокурори департаментів Генеральної прокуратури і судових округів, адміністративний директор прокуратури, а також можуть бути включені інші прокурори і керівники державних установ, що знаходяться під наглядом прокуратури. Відповідна Рада ділиться на комісії: атестаційну та кваліфікаційну. Усіх старших та нижчестоящих прокурорів призначає Генеральний прокурор з урахуванням висновків атестаційної комісії.
Звертає на себе увагу і практика призначення прокурорів в інших державах світу. Так, в Китайській Народні Республіці особи, які вперше призначаються на посади прокурора або помічника прокурора, повинні відбиратися після складання іспиту та суворої оцінки виключно за рішенням прокурорської комісії з числа осіб, які найбільше підходять для зайняття такої посади. Обов’язковою умовою для відбору як членів прокурорської комісії, так і самих прокурорів є законодавчо закріплена вимога досвіду практичної роботи лише в правоохоронних органах.
Майже аналогічна система підбору прокурорських кадрів у Республіці Вірменія, Таїланді та В’єтнамі.
Таким чином, навіть звертаючись до світової практики різних країн, різних правових систем, можна чітко прослідкувати, що ніяких громадських активістів, журналістів, а тим більше акторів (нехай представники цих поважних професій мене вибачать) в числі осіб, які займаються професійним кадровим відбором правоохоронців, немає. Тобто, майже скрізь кадрову політику проводять люди, які мають досвід роботи в правоохоронній сфері, мають профільну освіту та переважно є діючими працівниками прокуратур.
Тому, ще раз стверджую, що така нав’язана нам ззовні «конкурсна система» відбору кадрів в Україні є явно шкідливою і нічим іншим як заведенням суспільства в оману. І це робиться для того, щоб приховати дійсні причини погіршення криміногенної обстановки та дотримання конституційних прав і свобод громадян.
5) Непрофесійна законодавча діяльність нинішньої Верховної Ради та невиконання своїх прямих обов’язків Президентом України як Гарантом Конституції
А хіба для полегшення чи створення необхідних законодавчих умов по розкриттю і розслідуванню злочинів, а тим більше — для захисту прав і свобод громадян, діяла наша нинішня Верховна Рада під керівництвом Президента України П. Порошенка і він сам особисто, коли вносились зміни до Основного Закону щодо впровадження так званої «судової реформи», та до КПК України, які фактично заблокували ефективну діяльність правоохоронних органів по боротьбі із злочинністю, а саме:
— У відповідності до таких змін тепер строк досудового розслідування відраховуватимуть з моменту реєстрації інформації в Єдиному реєстрі досудових розслідувань, а не з моменту повідомлення особі про підозру, як було до цього. Такий крок фактично паралізував діяльність органів досудового розслідування, особливо по розкриттю і розслідуванню злочинів, вчинених в умовах неочевидності (тих же умисних вбивств), вчинених організованими злочинними групами та злочинними організаціями, тим більше – в економічній сфері та з ознаками корупції, що матиме катастрофічні наслідки для потерпілих, суспільства і держави в цілому. Слідчі і прокурори після цього будуть змушені більше займатись підготовкою матеріалів та клопотань про продовження строків досудового розслідування, в т. ч. і у провадженнях, де нікому ще не повідомлено про підозру, чим збором і закріпленням слідів злочину та доказів винуватості підозрюваних, а тому і не виключаю, що в зв’язку з таким «нововведенням» вони будуть змушені ухилятися від реєстрації і початку розслідування таких злочинів, оскільки розслідувати їх швидко в такі обмежені терміни буде неможливо.
— Ще більш небезпечною для суспільства є нова норма про строки досудового розслідування, а саме: два місяці — з дня повідомлення особі про підозру у вчиненні злочину. Зауважу, що встановлення таких надзвичайно коротких строків по всіх без виключення кримінальних правопорушеннях(а вони є різними за складністю доказування) неминуче призведе як до безпідставного закриття чималої кількості злочинів без встановлення підозрюваного, так і до поспішного направлення до суду обвинувальних актів по фактично нерозслідуваних провадженнях і без наявності достатньої кількості доказів винуватості обвинувачених, що потягне за собою масові порушення прав громадян та незаконне притягнення невинних осіб до кримінальної відповідальності. Такі норми фактично «похоронять» всі кримінальні провадження про злочини на Майдані та вчинені Президентом-втікачем і його найближчим оточенням.
— Відтепер сторони кримінального провадження позбавляються права самостійно обирати та залучати експерта для проведення експертизи, що є істотним обмеженням права сторони в процесі збирати докази. На мою думку, такі зміни знищили змагальність кримінального процесу та були спрямовані на створення штучних перешкод для сторін у реалізації їх прав, коли кожна сторона має право самостійно залучати обраного експерта, ставити перед ним запитання, отримувати висновки експертизи та доводити за їх допомогою свою позицію перед судом.
Не можу обійти і відверто не грамотних норм, які протирічать іншим, вже діючим законам, як наприклад, коли пропонується надати право на продовження строку розслідування «районним, міським» прокурорам, яких вже не існує майже два роки; про надання права на продовження строку слідства до 3-х місяців керівнику місцевої прокуратури і чомусь лише заступнику Генерального прокурора, в той час як такого права позбавлено (незрозуміло чому) керівника регіональної прокуратури та його заступників; не усунуто протиріччя між пропозицією встановити максимальний 12-ти місячний строк розслідування після повідомлення особі про підозру і наявною нормою КПК про те, що прокурор зобов’язаний після повідомлення особі про підозру «в найкоротший термін» закрити провадження чи направити його до суду з обвинувальним актом.
Найбільш кричущим прикладом законодавчого гальмування розслідування злочинів, особливо вчинених в умовах неочевидності, в т.ч. і умисних вбивств, в складі організованих злочинних груп чи злочинних організацій, тим більше пов’язаних із «відмиванням грошей» за кордоном, є зміни строків досудового розслідування, основна сутність яких полягає в тому, що тепер такі строки будуть обчислюватись не з моменту повідомлення особі про підозру, а з дня внесення відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР і до дня звернення до суду з обвинувальним актом і т.д., або до дня ухвалення рішення про закриття кримінального провадження. Ще більш неприйнятним є те, що максимальний строк досудового розслідування з моменту внесення даних до ЄРДР до дня повідомлення особі про підозру у тяжких і особливо тяжких злочинах складає всього 18 місяців! А якщо в цей термін злочин не буде розкрито, а точніше – не буде нікому не повідомлено про підозру, то будь-яке провадження, ще раз підкреслюю, в т.ч. і про умисне вбивство при обтяжуючих обставинах, підлягає закриттю. І це не дивлячись на те, що строк давності притягнення до кримінальної відповідальності, встановлений КК України, за такий злочин, становить не менше 15-років!
Не сприяє активності і ефективності правоохоронних органів і встановлення двомісячного терміну продовження досудового розслідування після повідомлення особі про підозру до закінчення досудового розслідування, а також надання можливості після цього продовжити термін досудового розслідування на строк не більше 6-ти місяців з дня повідомлення особі про підозру у вчиненні злочину невеликої або середньої тяжкості та 12-ти місяців — в разі підозри у вчинені тяжкого і особливо тяжкого злочину! Як я вже вище стверджував внесені зміни до КПК, які в «народі» називають «поправками Лозового», передбачають також обов’язковість закриття кримінального провадження в разі, якщо після повідомлення особі про підозру закінчився визначений ст. 219 КПК України строк досудового розслідування (відповідно 6 і 12 місяців), а справа не була направлена до суду. Правда, за виключенням кримінальних проваджень, де особам вручені повідомлення про підозру у вчиненні тяжкого чи особливо тяжкого злочину проти життя та здоров’я особи.
Хотілося б вірити, що такі зміни до КПК України з питань обмеження строків досудового розслідування кримінальних проваджень, у яких жодній особі не повідомлено про підозру, що набрали чинності 16 березня 2018 року, дійсно мають сприяти оперативності досудового розслідування, а також виключити випадки необґрунтовано тривалого неприйняття остаточних рішень у кримінальних провадженнях, що тягне за собою звернення осіб до Європейського суду з прав людини у зв’язку з надмірною тривалістю досудового розслідування та порушенням розумних строків.
Водночас, в такі благі наміри не дуже віриться, бо закриття з підстав, визначених у абз. 2 ч. 1 ст. 284 КПК України, окремих категорій кримінальних проваджень (насамперед про тяжкі та особливо тяжкі злочини проти основ національної безпеки України, проти життя та здоров’я особи, статевої свободи та статевої недоторканості, громадської безпеки тощо, а також вчинені організованими групами чи злочинними організаціями) може призвести до росту злочинності та інших негативних наслідків, пов’язаних із порушенням прав і свобод людини, погіршенням захисту основ національної безпеки держави. Переважна більшість кримінальних правопорушень указаної категорії характеризується підвищеним рівнем суспільної небезпеки та може зачіпати інтереси невизначеного великого кола осіб – мешканців нашої держави. Закриття таких кримінальних проваджень через сплив граничних строків досудового розслідування, передбачених у ст. 219 КПК України, дасть можливість особам, які вчинили кримінальні правопорушення, уникати кримінальної відповідальності та сприятиме повторному вчиненню ними протиправних дій.
Додатковими перешкодами для ефективної діяльності правоохоронних органів являються і зміни, внесені до КПК, які зобов’язують слідчого і прокурора продовжувати строк розслідування і до моменту вручення підозри конкретній особі, що взагалі є повним абсурдом. Тепер замість зосередженням зусиль слідчих і прокурорів над розкриттям злочинів і їх розслідуванням потрібно буде займатись чисто технічними процесуальними процедурами по підготовці таких клопотань, збору необхідних додатків до них, узгодженню їх із процесуальними керівниками та вищестоящими прокурорами, послідуючого звернення з такими клопотаннями до слідчого судді та участю в судових засіданнях з цього приводу.
При цьому, підкреслюю: ця процедура законодавцями навмисно чи непродумано настільки ускладнена, що слідчі і прокурори будуть на це затрачати не кілька днів, а навіть – тижнів. Особливо це буде складно зробити в разі необхідності продовження строків розслідування до 6 і 12 місяців після повідомлення особі про підозру. Ви тільки вдумайтесь в зміст ч. 5 нової 295-1 КПК України: «Слідчий суддя відмовляє у задоволенні клопотання про продовження строку досудового розслідування після повідомлення особі про підозру, якщо слідчий не доведе, що додатковий строк необхідний для отримання доказів, які можуть бути використані під час судового розгляду, або для проведення чи завершення проведення експертизи, за умови що ці дії не могли бути здійснені чи завершені раніше з об’єктивних причин, а також якщо досліджені під час вирішення цього питання обставини свідчать про відсутність достатніх підстав вважати, що сталася подія кримінального правопорушення, яка дала підстави для повідомлення про підозру, та/або підозрюваний причетний до цієї події кримінального правопорушення».
Ще більше мене здивували «розробники» цього законопроекту від Президента України тим, що не запропонували відповідних і давно назрілих змін, у зв’язку із так званою «судовою реформою», до КПК і Закону України «Про прокуратуру» хоча б в частині змінених Конституцією України функцій органів прокуратури. Мало того, що прокуратуру віднесли до органів судової влади, основною її функцією тепер (окрім підтримання публічного обвинувачення в суді) є «організація і процесуальне керівництво досудовим розслідуванням та вирішення відповідно до закону інших питань під час кримінального провадження, а також нагляд за негласними та іншими слідчими і розшуковими діями органів правопорядку». Дійсно, підтверджую, що наміри привести у відповідність до таких змін у Основному Законі названі мною законодавчі акти мали місце, коли в кінці 2016 року 7-ма народними депутатами був підготовлений, нехай і недосконалий, але, все ж таки, цільовий законопроект № 5177 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Закону України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» в частині забезпечення реалізації функцій прокуратури» і навіть був направлений на розгляд Комітету з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності Верховної Ради України. Але, далі ці «намагання» не знайшли підтримки ні у законодавчому органі, ні у Президента України, як Гаранта Конституції.
Абсолютно нагальним для законодавців на сьогодні залишається роз’яснити правоохоронцям і суспільству, в чому ж полягає зміст поняття «процесуальне керівництво досудовим розслідуванням», бо в нині діючих КПК і Законі «Про прокуратуру» зміст такого поняття не розкрито.
Поряд з цим, незрозумілою є абсолютно нова конституційна функція органів прокуратури під назвою «організація та процесуальне керівництво досудовим розслідуванням», про що в названих вище двох законах навіть не згадується. Не роз’яснив законодавець і того, про що все таки іде мова: про «організацію досудового розслідування» чи про «організацію процесуального керівництва»?!
Незрозумілим для багатьох експертів та і самих правоохоронців є і нове конституційне поняття «нагляду за негласними та іншими слідчими і розшуковими діями органів правопорядку». Можна лише припустити, що законодавці мали на увазі нагляд з боку прокурора за додержанням вимог Закону «Про оперативно-розшукову діяльність». Дійсно, така норма в цьому законі залишилась діючою. Але, тоді виникає закономірне питання: чи співпадають між собою поняття «орган досудового розслідування» і «орган правопорядку»? Незрозумілим для багатьох фахівців є: чи продовжує здійснювати прокурор в таких умовах нагляд за додержанням вимог Конституції та КПК України під час проведення досудового розслідування? Якщо ні, то чи означає це, що сьогодні прокуратура перетворилась на орган, який здійснює організацію проведення досудового розслідування всіма правоохоронними органами, а тому і повинна нести повну відповідальність як за розкриття злочинів і доведення винуватості підозрюваних і обвинувачених осіб, так і за дотримання прав і свобод громадян? Тоді, в такому випадку незрозуміло, а хто ж тоді зобов’язаний та має повноваження здійснювати нагляд за дотриманням законності при проведенні досудового розслідування?!
Нинішній хаос в правоохоронній діяльності нашої держави створений і в зв’язку з тим, що подібні законопроекти готуються поспіхом, а може навіть і не в стінах парламенту, без врахування зауважень і претензій тих же головних науково-експертного і юридичного управлінь ВР, в т.ч. і на предмет їх невідповідності Конституції. Але, наші законодавці, більшість із яких знаходяться під впливом Президента України, ігнорують вимоги діючого законодавства. Не реагував на такі факти порушення вимог регламентного законодавства і сам Президент, не дивлячись на звернення до нього деяких керівників правоохоронних органів з проханням накласти вето на такі шкідливі закони.
Більше того, нинішня Верховна Рада продемонструвала на кількох прикладах відвертий правовий нігілізм, навіть і відверту неповагу до Основного Закону України та відкрите його ігнорування, приймаючи систематично закони, які їй прямо протирічать, або навпаки – роками не приводячи вже існуючі закони у відповідність до вимог діючої Конституції нашої держави.
Ви тільки вдумайтеся, законопроект про внесення таких змін до процесуальних кодексів розглядався у Верховній Раді лише в вересні 2017 року, а до цього (більше року) Україна жила практикою подвійних стандартів, застосовуючи старі норми процесуального законодавства, які не відповідали чинній Конституції України, або ж застосовували приписи Основного Закону, які досі не знайшли свого відображення у вітчизняному законодавстві! Фактично, можна стверджувати, що на сьогодні в нашій країні відбувається справжній правовий колапс (і це протягом останніх 4 років) і всі рішення, прийняті за неузгодженою з Конституцією України процедурою, можна визнати недійсними, з усіма витікаючими наслідками!
Я також зауважу, що успіх будь-якої держави, перш за все, залежить від незмінності, стабільності та ефективності Основного Закону, який має найвищу юридичну силу і гарантує верховенство права. А про яке верховенства права ми можемо говорити зараз, якщо ні нинішня Верховна Рада, яка затягує прийняття відповідних законів, ні Президент України, як Гарант Конституції, не турбуються про єдність, правову визначеність та легітимність прийняття усіх без виключення законодавчих рішень в країні?
Хіба для активізації правоохоронної діяльності і забезпечення розкриття злочинів та захисту прав і інтересів потерпілого вони передбачили нову вимогу щодо направлення клопотань про застосування заходів забезпечення кримінального провадження лише до того місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якої знаходиться орган досудового розслідування як юридична особа, якою, зокрема, є лише обласне управління Нацполіції?! Теж саме було проголосовано нинішньою Верховною Радою і підписано Президентом щодо одержання дозволів слідчого судді про застосування запобіжних заходів, обшуків і призначення експертиз лише за ухвалою слідчого судді. І хоча через деякий час Верховна Рада дещо виправила цю критичну ситуацію, скасувавши свої абсурдні і антигуманні вимоги про розгляд саме у місцевих судах за юридичною адресою органу досудового розслідування клопотань про застосування заходів забезпечення кримінального провадження, застосування запобіжних заходів та проведення обшуків, явно шкідливі вимоги щодо розгляду клопотань про призначення експертиз лише у тому місцевому суді, де зареєстрований орган досудового розслідування як юридична особа, залишились!
Внесені таким чином зміни до КПК значно ускладнюють і призначення та проведення судових експертиз, бо за новою редакцією ст. 242 КПК експертиза проводиться експертною установою, експертом або експертами, лише за дорученням слідчого судді чи суду, наданим за клопотанням сторони кримінального провадження. Мало того, що цими змінами слідчого і прокурора позбавили конституційного права в процесі самим призначати експертизу і доводити її переконливість перед судом, ще більш неприйнятним в цих змінах є покладення саме на слідчого суддю повноважень вирішувати, які із запропонованих стороною запитання ставити перед експертами, бо це аж ніяк не відноситься до контрольних функцій суду за дотриманням прав і свобод людини на стадії досудового розслідування.
Зазначеними вище змінами чи так званими «поправками Лозового» також суттєво ускладнено обґрунтування підстави для звернення до суду з клопотанням про дачу дозволу на проведення обшуків, оскільки тепер слідчі і прокурори зобов’язані (нехай і за деяким виключенням) навести обґрунтування того, що доступ до речей, документів або відомостей, які можуть у них міститись, неможливо отримати органом досудового розслідування у добровільному порядку шляхом витребування речей, документів, відомостей відповідно до ч. 2 ст. 43 цього Кодексу, або за допомогою інших слідчих дій?! Тобто, виходить, що перед проведенням обшуку слідчий або прокурор повинен фактично заздалегідь повідомити особу про намір провести у неї обшук, що зводить нанівець доцільність проведення такої слідчої (розшукової) дії. Також у клопотанні про проведення обшуку слідчий, прокурор повинні вказати речі, документи або осіб, яких планується відшукати, із зазначенням індивідуальних або родових ознак таких речей, що на практиці далеко не завжди можливо заздалегідь передбачити ознаки речей, які планується відшукати.
Ще більш складним для слідчого і прокурора буде отримати дозвіл судді на проведення обшуку, виходячи із нових вимог п.5 ч. 5 ст. 234 КПК України, у відповідності до якої їм необхідно довести в суді, що за встановлених обставин обшук є найбільш доцільним та ефективним способом відшукання та вилучення речей і документів, а особливо – таким заходом, який є пропорційним втручанню в особисте і сімейне життя особи!
Значно ускладнить можливість проведення обшуку житла чи іншого володіння особи нова вимога статті 236 КПК України про те, що незалежно від стадії цієї слідчої дії слідчий, прокурор, інша службова особа, яка бере участь у проведенні обшуку, зобов’язані допустити на місце його проведення захисника чи адвоката, повноваження якого підтверджуються. Навіть обшук особи, яка перебуває в житлі, повинен здійснюватись у присутності адвоката на вимогу такої особи і для забезпечення явки адвоката надається 3 години, протягом яких фактичне виконання цієї процесуальної дії заборонено!
Ще більш провокаційною є нова вимога цієї статі КПК щодо обов’язкової фіксації обшуку житла чи іншого володіння особи за допомогою аудіо- чи відеозапису.
Окрім того, негативним в цих змінах є суттєве збільшення навантаження на слідчих суддів, які в цілому і так перевантажені, в результаті чого суттєво погіршується якість їх контрольних функцій за дотриманням законів на досудовому розслідуванні, прав, свобод і законних інтересів учасників процесу, перетворює цей «контроль» на автоматичне погодження всіх таких клопотань органів досудового розслідування або необґрунтовані відмови в їх задоволенні. І це при тому, що вищестоящі прокурори, в більшості своїй, з урахуванням своїх можливостей і достатнього професійного досвіду, без проблем могли б розглядати цілий ряд клопотань слідчих, погоджених процесуальними керівниками, а також значно більшу частину скарг на дії слідчих і прокурорів, залишивши слідчим суддям повноваження контролювати проведення лише тих слідчих і процесуальних дій, які посягають на конституційні права і свободи громадян, що в цілому б сприяло пришвидшенню проведення досудового розслідування і його ефективності.
Наприклад, для чого уповноважувати саме слідчих суддів продовжувати строки досудового розслідування у справах, де нікому не повідомлено про підозру? Для чого треба звертатись до суду за дозволом про дачу згоди на тимчасовий доступ до документів і речей на підприємстві, в організації чи установі, точно так же як і з метою проведення там обшуку, якщо ці повноваження можна було б доручити вищестоящим прокурорам? Я б також рекомендував доручати вищестоящим прокурорам перевіряти і законність винесених підозр в разі їх оскарження! Це б неминуче розвантажило суди і сприяло якнайшвидшому розкриттю і розслідуванню злочинів!
Залишається, в зв’язку з цим, проблемним і питання значних черг у окремих судах слідчих (прокурорів) з клопотаннями про забезпечення заходів кримінального провадження, встановлення нічим не обумовлених годин прийому таких документів судами та строків отримання відповідних ухвал за результатами розгляду таких документів.
Такі недоліки у організації роботі судів, беручи до уваги необхідність проведення оперативно більшості процесуальних дій у кримінальних провадженнях, в результаті яких здобуваються докази вчинення злочинів, на підставі рішень слідчих суддів, призводять до неможливості забезпечення швидкого розслідування злочинів, дотримання передбачених строків слідства з боку слідчих органів. Вказане обумовлює тяганину у розслідуванні кримінальних правопорушень, нерідко і втрату доказів та самого сенсу проводити відповідні процесуальні дії у зв’язку із такою затримкою.
Окрім цього, як «величезне» досягнення нинішніх ВР і Гаранта Конституції України неодноразово в стрічках новин повторювали, що Президент підписав закон про додаткові заходи по захисту інтересів бізнесу від «наїздів» з боку силовиків, як красномовно його назвали «Стоп маски-шоу 2».
Так, наші законодавці на чолі із Президентом названим законом розширили перелік ухвал слідчого судді, які можуть оскаржувати учасники процесу і інші особи, права і інтереси яких були порушені на стадії досудового розслідування (що я підтримую), надали право державі, в разі відшкодування шкоди, завданої громадянам посадовою, службовою особою органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, застосовувати право зворотної вимоги до цієї особи не тільки у разі встановлення в її діях складу кримінального правопорушення за обвинувальним вироком суду щодо неї, який набрав законної сили (як це було раніше), а і дисциплінарного проступку незалежно від спливу строків застосування та дії дисциплінарного стягнення.
З частиною цієї норми можна було б погодитись, але, шкода від цього закону в іншому. Поясню чому.
Законодавець в цьому законі прийняв і іншу норму, якою фактично «похоронив» активність і ентузіазм, нехай і невеликої, але існуючої, частини слідчих і прокурорів, які тепер краще убезпечать себе від таких наслідків, ніж будуть намагатися розкривати злочини «по гарячих слідах», в тому числі і такі як умисні вбивства громадських активістів.
Ви тільки вдумайтесь: тепер ухвала слідчого судді, якою дії, рішення чи бездіяльність слідчого і прокурорів визнані неправомірними, не пізніше наступного дня після ухвалення надсилається керівникові органу, службовою, посадовою особою якого є слідчий, прокурор, для організації проведення службового розслідування та вирішення питання щодо притягнення винних осіб до відповідальності!
Таким чином, замість того, щоб полегшити роботу органів правопорядку, влада приймає ряд норм, які не захистять конституційні права учасників процесу, а завадять збирати докази. Адже боячись потім платити збитки, слідчий просто не захоче нічого робити, щоб убезпечити себе від відповідальності.
6) Безконтрольність, вседозволеність і безвідповідальність новостворених органів НАБУ і САП
Спостерігаючи за тим, як наша держава протягом останніх 3 років проводить антикорупційну політику у формі, перш за все, створення нових антикорупційних органів та наділення їх надвеликими повноваженнями, які протирічать навіть Основному Закону України, витрачаючи на це величезні кошти із державного бюджету, виникає багато запитань саме до тих осіб, які ініціювали та керують усім цим процесом, розробляли і приймали відповідні закони, зокрема «Про Національне антикорупційне бюро» (НАБУ), в тому числі із порушенням встановленої законом процедури, та пропонують і далі додатково розширювати його можливості на шкоду конституційним правам і свободам громадян.
В цілому позитивно оцінюючи декларації щодо незалежності НАБУ, але, в першу чергу — від вищих органів державної влади і їх впливових високопоставлених посадових осіб (що на практиці в нашій державі навіть уявити собі неможливо), хочу одразу наголосити, що насправді для цього органу створили і всіляко захищають такі засади його діяльності як повна безконтрольність, вседозволеність та безвідповідальність в частині суворого додержання вимог Конституції та законів України, в т. ч. і кримінального процесуального законодавства, а також норм міжнародного права, і все це під приводом, начебто, посилення боротьби із корупцією у вищих ешелонах влади.
Варто нагадати, що, згідно ст. 1 Закону України «Про Національне антикорупційне бюро», НАБУ є державним правоохоронним органом, на який покладається попередження, виявлення, припинення, розслідування та розкриття корупційних правопорушень, віднесених до його підслідності, а також запобігання вчиненню нових.
Водночас ст. 26 цього ж закону передбачає, що контроль за діяльністю Національного бюро здійснюється лише комітетом Верховної Ради України, до предмету відання якого відноситься боротьба з корупцією. Крім того, Директор Антикорупційного бюро зобов’язаний інформувати Президента України, Верховну Раду України та Кабінет Міністрів України з основних питань діяльності Національного бюро та його підрозділів про виконання покладених на них завдань, в т.ч. і додержання законодавства, прав і свобод громадян.
У відповідності до ст. 8 Закону України «Про прокуратуру» функцію здійснення нагляду за додержанням законів під час проведення оперативно-розшукової діяльності та досудового розслідування Національним антикорупційним бюро України здійснює виключно Спеціалізована антикорупційна прокуратура.
Не дивлячись на те, що керівник Спеціалізованої антикорупційної прокуратури (САП) є одночасно і заступником Генерального прокурора України, законодавці практично вивели його із підпорядкування останньому, чим фактично створили сприятливі умови для зрощування НАБУ і САП та, як наслідок, — їх повної безконтрольності.
Так, попри те, що у відповідності до ч.5 ст. 36 КПК України вищестоящі прокурори мають право своєю вмотивованою постановою доручити здійснення досудового розслідування будь-якого кримінального провадження іншому органу досудового розслідування у разі його неефективності, разом з тим, ця ж норма забороняє навіть Генеральному прокурору доручати здійснення досудового розслідування кримінальних правопорушень, підслідних НАБУ, іншим органам досудового розслідування. Тобто, цим фактично дозволено детективам Антикорупційного бюро проводити досудове розслідування по будь-яким кримінальним правопорушенням, які вони прийняли до свого провадження, не тільки неефективно і упереджено, а з порушенням норм процесуального законодавства та прав і свобод громадян, що вступає в протиріччя із основними засадами кримінального провадження, передбаченими в ст. 7 КПК України, в т. ч. верховенства права, а відповідно і презумпції невинуватості, забезпечення доведеності вини, законності, рівності всіх перед законом і судом, забезпечення прав і свобод та особистої недоторканності і т.д.
Суттєвою передумовою для можливого створення в НАБУ обстановки вседозволеності та беззаконня є і надання Законом виключно Генеральному прокурору права скасовувати незаконні і необґрунтовані постанови слідчих та прокурорів Національного антикорупційного бюро України (зверніть увагу навіть на цю непомітну деталь у самій назві будь-якого антикорупційного прокурора, який, начебто, входить до складу НАБУ, хоча фактично є працівником Антикорупційної прокуратури). Для того, щоб переконатися в недієвості навіть цього чи не єдиного наглядового повноваження Генпрокурора за діяльністю НАБУ, тобто існування його «лише на папері», можна уявити ситуацію, коли прокурор чи той же керівник Антикорупційної прокуратури (і то лише тоді, коли включений до складу групи процесуальних керівників) погоджується із законністю постанови детектива НАБУ чи підпорядкованого останньому процесуального керівника, яку оскаржує зацікавлена особа, тоді незрозуміло яким чином Генеральний прокурор, який, до речі, тепер не обов’язково повинен мати юридичну освіту, а тим більше — необхідний стаж роботи в органах прокуратури, зможе перевірити належним чином законність вже прийнятого його нехай і формальним, але, все ж таки, заступником рішення. Більше того, про який прокурорський нагляд за оперативно-розшуковою діяльністю та досудовим розслідуванням в НАБУ можна говорити, якщо Генпрокурор навіть структуру і штат САП зобов’язаний погоджувати із Директором НАБУ, чого немає в жодній судово-правовій системі Європи.
Взагалі, треба визнати, що з такими повноваженнями, які є у НАБУ, в Україні немає жодного правоохоронного органу. Не дивлячись на своє так розрекламоване призначення боротися із корупцією саме у вищих ешелонах влади, перш за все, серед високопоставлених посадових осіб держави (слід нагадати: народних депутатів України, Прем’єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України, перших заступників та заступників міністрів, голови Національного банку України, його першого заступника та заступників, членів Ради Національного банку України, Секретаря Ради національної безпеки і оборони України, його першого заступника та заступників, державних службовців, посади яких відносяться до категорії А), статтею 216 КПК України надано право будь-якому прокурору антикорупційної прокуратури своєю постановою відносити до підслідності детективів НАБУ будь-яке інше кримінальне провадження у злочинах, передбачених ст.ст. 191, 206-6, 209, 210, 211, 354 (стосовно працівників юридичних осіб публічного права), 364, 368, 368-2, 369, 369-2, 410 КК України, якщо «відповідним злочином було заподіяно або могло бути заподіяно тяжкі наслідки охоронюваним законом свободам чи інтересам фізичної або юридичної особи, а також державним чи суспільним інтересам», тобто навіть тоді, коли названі злочини будуть вчинені будь-якими суб’єктами, не обов’язково високо посадовцями!!!
Абсолютно неприйнятним та таким, що суперечить взагалі самій суті прокурорського нагляду за додержанням законів під час досудового розслідування у формі процесуального керівництва, є також положення вищезазначеної статті КПК України і про те, що детективи НАБУ, «з метою попередження, виявлення, припинення та розкриття злочинів, які віднесені до його підслідності, за рішенням Директора Національного антикорупційного бюро України (який не є процесуальною особою) та за погодженням із прокурором Спеціалізованої антикорупційної прокуратури (тобто, будь-яким і не обов’язково її керівником) можуть також розслідувати злочини, які віднесені до підслідності слідчих інших органів»!!!
Таким чином, виходить, що детектив НАБУ при такій мотивації своєї компетенції може прийняти до свого провадження будь-яку кримінальну справу, наприклад, про карманні чи квартирні крадіжки, чи зґвалтування, підслідні органам поліції, до речі, за якими наглядає інший прокурор, без будь-якої його згоди. При цьому, звертаю Вашу увагу на те, що зміна підслідності кримінальних проваджень та їх передача від одного органу досудового розслідування до іншого є складовою саме прокурорського нагляду, що прямо передбачено КПК України, а не складовою повноважень детективів НАБУ, а тому має здійснюватися виключно за рішенням вищестоящого прокурора, але аж ніяк не Директора НАБУ, тобто керівника одного із правоохоронних органів, який, вибачте, навіть не є процесуальною особою.
Ще одним підтвердженням формування цілком закритого, безконтрольного правоохоронного, вибачте за такий вислів, «монстра» є і той факт, що ст. 216 КПК України також передбачено, що у разі встановлення підрозділом внутрішнього контролю НАБУ злочинів, які були вчинені службовою особою Антикорупційного бюро (крім Директора та його заступників), вони також розслідуються детективами цього ж підрозділу, що фактично свідчить про законодавче закріплення так званої «кругової поруки» в цьому відомстві, породжує ті ж корупційні ризики (про які так голосно люблять кричати прихильники цього нового відомства) і створює умови для уникнення працівників НАБУ від кримінальної відповідальності.
Все викладене, на жаль, свідчить про явне, неприховане бажання наших «горе-реформаторів», їх прихильників та наших не зовсім щирих та доброзичливих «друзів» і «донорів» із-за кордону обмежити незаангажований (об’єктивний) прокурорський нагляд за проведенням оперативно-розшукової діяльності та досудового розслідування детективами НАБУ, що в майбутньому неминуче призведе до порушень прав і законних інтересів учасників процесу (таких випадків в діяльності антикорупційних органів за ці три роки набралося чимало: це проведення оперативно-розшукових заходів, НСРД та обшуків без дозволу суду, затримання громадян без достатніх на те підстав, розголошення таємниці досудового розслідування і т.д.).
Так, протягом цих чотирьох минулих років вже стало звичним, що майже усі засоби масової інформації ледве не щоденно повідомляли, як НАБУ когось затримало, чи оголосило про підозру, або ж запевнило про «перспективність» розслідування тієї чи іншої корупційної справи, або, не маючи ще вироку суду, вже звинуватило, як особисто, так і у інформаційних повідомленнях ту чи іншу особу у вчиненні кримінального правопорушення, в той час, як розслідування ще продовжувалося та невідомо чи завершиться дійсним притягненням будь-якої особи до кримінальної відповідальності, чи тим більше – покаранням підозрюваного чи обвинуваченого. На жаль, не поодинокими були випадки, коли керівники НАБУ і САП, зловживаючи своїми можливостями доступу до матеріалів кримінальних проваджень, розголошували дані досудового розслідування, які ганьбили людину, принижували її честь і гідність, що заборонено законом, і навіть не звертали увагу на те, що за такі дії передбачено кримінальну відповідальність. Зокрема, на офіційному сайті НАБУ нерідко можна було знайти оприлюднені процесуальні документи, або інші матеріали кримінального провадження, як, наприклад, чітко розписані, начебто, схеми незаконного збагачення вже тепер відомого військового прокурора, які носять явно негативний характер для ділової репутації цієї особи, бо він ще не визнаний судом винним у вчиненні цього злочину. Теж саме можна сказати і про публічно «вкинуту» у медіапростір копію погодженого з прокурором повідомлення про підозру останньому, що взагалі є неприпустимим в правовій державі, тим більше об’єктивно кажучи, що цей процесуальний документ явно побудований на припущеннях і домислах детективів.
І тому не дивно, що створена, на мою думку, саме з цією метою Спеціалізована антикорупційна прокуратура (раніше я більш детально аналізував якість і неприйнятність проведеного так званого «конкурсного відбору» таких прокурорів та її керівників), яка за законом повинна розташовуватись окремо від службових приміщень Генеральної прокуратури і в той же час (зверніть увагу) може знаходитись і в одному приміщенні із НАБУ, існує практично відокремлено (не тільки територіально) від Генеральної прокуратури України, що взагалі є анахронізмом, враховуючи норми Закону «Про прокуратуру», де чітко зазначено в ст. 1, що прокуратура України становить єдину систему. І тому не дивно, як засвідчили останні події, САП не стала ні справжнім організатором проводимого НАБУ досудового розслідування, ні забезпечила виконання покладеної на неї функції прокурорського нагляду у формі процесуального керівництва за досудовим розслідуванням в НАБУ, як це прямо передбачено КПК України, а періодично перебувала у Бюро фактично, вибачте, «на побігеньках», погоджуючи навіть сумнівні процесуальні документи, підготовлені його детективами (для прикладу, клопотання про обшуки в приміщеннях адвокатських компаній, саме з метою отримання доказів, які доводили або спростовували б причетність адвокатів до конвертації коштів, в той час як у відповідності із законом, обшук проводиться з метою виявлення і фіксації відомостей про обставини вчинення кримінального правопорушення, відшукання знаряддя злочину або майна, яке здобуте в результаті його вчинення; або той же обвинувальний акт по Пасішнику, який суд повернув як такий, що не відповідав вимогам КПК України). Не припиняла САП і провокативні дії НАБУ з метою подальшого викриття таких осіб у одержанні неправомірної вигоди та багато іншого.
І тому не дивно, коли в НАБУ слідчими ГПУ було проведено обшуки з дозволу суду, як емоційно тоді відреагував на це керівник САП, який повів себе не як наглядовий прокурор за діяльністю НАБУ чи тим більше – як заступник Генпрокурора, а як один із керівників йому піднаглядного бюро, та навіть більше того, почав у пресі публічно звинувачувати свого безпосереднього керівника – Ю. Луценка у неправомірних діях, причому абсолютно непереконливо.
Про створення реальних можливостей для зрощування САП і НАБУ, а відповідно і для послаблення прокурорського нагляду за діяльністю антикорупційних детективів, свідчить хоча б ст. 5 Закону України «Про Національне антикорупційне бюро», яка навіть передбачає участь наглядових прокурорів у складі комісій, що категорично заборонено Законом «Про прокуратуру», утворюваних директором НАБУ, «з метою виявлення питань щодо порушення прав осіб, які співпрацюють із НАБУ».
Але, бажання керівників НАБУ та їх покровителів створити цілком закрите відомство і не тільки від прокурорського нагляду, а навіть і судового контролю, зростає і надалі. Ідеологи такої явно шкідливої ініціативи, в першу чергу із-за меж нашої держави, які вчинили справжній тиск на Україну, і їх депутатське лобі у Верховній Раді України, при підтримці, на жаль, і Глави держави, вирішили забезпечити НАБУ і своїм, вибачте, «незалежним» Антикорупційним судом, щоб безперешкодно та швидко приймати за зверненням детективів НАБУ та своїх антикорупційних прокурорів будь-які потрібні їм рішення на стадії досудового розслідування, в першу чергу — про одержання згоди на проведення негласних слідчих (розшукових) дій, про обшуки, затримання та взяття під варту, а тим більше – при розгляді обвинувальних актів, частина з яких (боюсь навіть назвати який з них відсоток) взагалі побудована на припущеннях і домислах детективів та антикорупційних прокурорів.
Про те, що таким чином хочуть створити найбільш сприйнятливі умови для діяльності цього антикорупційного органу, а не для забезпечення виконання завдань кримінального провадження, як того вимагає ст. 2 КПК України, свідчить і сама заява Директора НАБУ, який вказував, що таким антикорупційним суддям «необхідно надати більші гарантії захисту, ніж просто суддям, які розглядають інші справи». Вибачте, про яку рівність перед законом та справедливість можна говорити у такому випадку? Хіба інші судді не розглядають резонансні чи тим більше суспільно значимі справи, (навіть ті ж справи щодо злочинів на Майдані, щодо ОЗГ, щодо умисних замовних вбивств)? Чому лише антикорупційним детективам, антикорупційним прокурорам та майбутнім антикорупційним суддям повинні надаватись якісь підвищені гарантії захисту чи додаткові привілеї?
І це при тому, що Конституція України категорично забороняє створювати будь-які особливі чи надзвичайні суди!
Ще раз повторюю: маючи «свою» антикорупційну прокуратуру, а в майбутньому і «свій» «Вищий антикорупційний суд», суддів до якого теж буде допомагати «підбирати» НАБУ, про що і укладено Меморандум із ВККС, рішення про прослуховування телефонних розмов будь-яких суб’єктів, проведення обшуків житла і іншого володіння особи, накладення арештів на майно осіб, як це робить цілком безперешкодно і сьогодні частина суддів апеляційних судів, Директор НАБУ буде отримувати безперешкодно. Створення подібної системи погодження потрібних рішень: свої детективи, свої прокурори, свої слідчі судді і свій суд не забезпечить і активізацію боротьби із корупцією, а навпаки породить ще більше можливості для масового порушення прав людини!
З урахуванням викладеного, далі у наших законодавців повинні з’явитись ще кілька «нових» ініціатив для створення необхідних умов для подальшого «комфортного» існування наших надпотужних антикорупційних органів. Слідуючи такій логіці, тепер потрібно створити і спеціалізовану антикорупційну адвокатуру, яка, бажано, повинна бути розташована в одному приміщенні з НАБУ (для забезпечення її «незалежності»), а потім неминуче з’явиться вимога взагалі заборонити участь адвокатів у захисті підозрюваних та обвинувачуваних у підслідних НАБУ справах. До речі, сигналом для таких побоювань є письмова реакція НАБУ на заяви Національної Асоціації адвокатів по справі Онищенка, де неприховано не тільки висловлювались погрози на адресу адвокатської спільноти щодо намірів цього антикорупційного органу і далі продовжувати кримінальні переслідування адвокатів (хоча вони не є суб’єктами, які підпадають під юрисдикцію НАБУ), а навіть і відкрито звинувачували адвоката Андрія Циганкова у причетності до незаконної фіктивної діяльності, що в подальшому не знайшло свого підтвердження. Заяву-роз’яснення НАБУ про відсутність гарантій правової недоторканності у адвокатів при наявності у них «свідоцтв про ведення адвокатської практики» (хоча в дійсності це свідоцтво має іншу назву) адвокатська спільнота сприйняла як свідоме ігнорування закону цим новим правоохоронним органом і тому цілком логічним виявилось те, що слідом за кількома обшуками в приміщеннях адвокатських компаній здійнялась ціла низка протестів на захист професійних прав та гарантій адвокатів, що звичайно не пасує державі, яка декларує проєвропейське бачення свого розвитку.
Надалі можливі і законодавчі ініціативи про створення «антикорупційної тюрми», а потім і взагалі про відміну цивілізованого судового процесу по таким справам, який замінять «трійки». Але, це вже не жарти, бо сьогодні під явним тиском деякі судді вже не звертають увагу на те, що взяття під варту на стадії досудового розслідування це є не покарання, а лише міра запобіжного заходу (при чому виняткова) до осіб, які ще не визнані винними у вчиненні кримінального правопорушення, що розмір застави не повинен бути завідомо непомірним для підозрюваного. Тому і не дивно, що слідчі судді останнім часом розпочали, нехай і під тиском, масово призначати багатомільйонні суми застави до сплати, аби підозрювані не змогли їх сплатити та вимушено перебували під вартою.
Про те, який саме «антикорупційний суд» хочуть бачити керівники НАБУ і САП, свідчать повідомлення суддів Солом’янського районного суду м. Києва, який територіально на сьогодні продовжує розглядати всі клопотання антикорупційних органів.
Зокрема, судді Марія Зелінська і Вікторія Кицюк повідомили журналістам, що протягом 2017 року НАБУ і САП подали 5 скарг до Вищої ради правосуддя про незгоду з їхніми судовими рішеннями, як мінімум двічі відносно суддів цього суду публічно керівники антикорупційних органів висловлювались некоректно, що є нічим іншим як втручанням в діяльність судді та тиском на суд, в зв’язку з чим цей суд змушений був навіть звернутись за захистом до ВРП.
Таким чином, на практиці усі ці надані надмірні повноваження у сукупності з чинними правовими нормами щодо безконтрольності та безкарності працівників НАБУ можуть перетворитись в корупційну складову, а при необхідних політичних умовах – і в перетворення НАБУ в орган переслідування політичних опонентів (тих же опозиційних народних депутатів) та неугодних тій чи іншій діючій владі осіб, і не важливо, які будуть прізвища в керівників НАБУ чи Антикорупційної прокуратури. А враховуючи також і те, яким поспіхом та за якими критеріями були сформовані нові правоохоронні органи, зокрема НАБУ і САП, та беручи до уваги заяви наших «реформаторів», які наголошують на такому ж «конкурсному» відборі і суддів до Антикорупційного суду, сподівань на реальний судовий контроль за діяльністю НАБУ і Антикорупційної прокуратури майже не залишилось. Як справедливо останнім часом наголошують у ЗМІ, Антикорупційне бюро, на жаль, не стало тим незалежним і справедливим органом, на який розраховувало суспільство, відомство виявилось черговим каральним «інструментом», причому не для справжніх корупціонерів у вищих ешелонах влади, а для переслідування лише дрібних беззахисних чиновників, правоохоронців та суддів низового рівня.
Для прикладу, цілком справедливо деякі експерти вказують на відсутність в провадженні антикорупційних органів кримінальних справ не тільки відносно високопосадовців, перерахованих в п. п. 1 і 2 п. 1 ч.5 ст. 216 КПК України, а і, в першу чергу, за фактами вчинених ними розкрадань бюджетних коштів в особливо великих розмірах, тим більше у складі організованих злочинних груп або ще краще — злочинних організацій. На превеликий жаль, наголошу ще раз, Генеральна прокуратура, яка по суті повинна перебувати на самій вершині захисту прав і свобод людини і громадянина, особливо на стадії досудового розслідування, сьогодні позбавлена реальної можливості в порядку нагляду скасовувати незаконні рішення детективів НАБУ та антикорупційних прокурорів, оскільки законодавець надав НАБУ усі гарантії ухилення від будь-якого нагляду чи контролю за дотриманням законності. І ця ситуація погіршується, а зі створенням Антикорупційного суду і наданням НАБУ в нинішніх умовах права самостійно прослуховувати телефони, що цілком ймовірно, враховуючи тенденцію до подальшого намагання розширювати і без того надвеликі повноваження Антикорупційного бюро, це може призвести до дуже невтішних наслідків, які підриватимуть основи держави, її незалежність і суб’єктність, провокуватимуть «війни» різних відомств (як це зараз вже і відбувається), а в послідуючому — між НАБУ і Державним бюро розслідувань (ДБР), яке буде більш потужним по своєму кадровому складу (у всякому випадку так вбачається із Закону), матиме аналогічні процесуальні та оперативні можливості (зокрема, виявлятиме і розслідуватиме злочини, вчинені керівництвом і детективами НАБУ (в т.ч. і корупційні)), а також свій підрозділ фізичного захисту. Тому, без посилення наглядових повноважень, перш за все, Генерального прокурора України, за діяльністю НАБУ і САП, а згодом і ДБР, подібні «війни» цих штучно створених, начебто, незалежних відомств можуть призвести в майбутньому ще до більш серйозних протистоянь, що суттєво підірве основи держави і заподіє шкоду виконанню покладених на них функцій.
7) Конфлікт повноважень правоохоронних органів ДБР, НАБУ, САП, ГПУ
Дійсно, складається таке враження, що найвищі посади в правоохоронних органах нашої держави займають особи, які не збираються в майбутньому проживати в Україні, коли закінчаться їх повноваження. Теж саме, або навіть гірше можна сказати про нинішню Верховну Раду України, особливо тих народних депутатів, які перебувають у складі профільних комітетів ВР, як з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності, так і запобігання корупції. Про що вони всі думали протягом останніх 2-х років, тобто перехідного періоду, на який прокуратура мала повноваження розслідувати злочини, підслідні НАБУ та Державному бюро розслідування, для мене особисто не зрозуміло.
В зв’язку з цим, хотілося б нагадати трішки історії для того, щоб Ви зрозуміли, про яке «реформування» правоохоронних органів можна говорити в такому випадку. В дійсності, хіба не про розвал системи державного управління і контролю за діяльністю правоохоронних органів, в першу чергу, з боку профільних комітетів Верховної Ради, деякі з яких просто бездіють, як би їх і немає в наявності, а інші займаються більше політикою, ніж вирішенням законодавчих проблем, свідчить той факт, що 20 листопада 2017 року закінчився 5-ти річний термін повноважень органів прокуратури по розслідуванню злочинів, підслідних ДБР, а в грудні 2017 року закінчився критичний термін повноважень слідчих прокуратури по розслідуванню злочинів, підслідних НАБУ. Ви тільки уявіть, в якому становищі, а точніше – хаосі опинилась наша держава, коли до першого терміну не було створено ДБР, а в грудні 2017 року прокуратура зобов’язана була передати в НАБУ в його нинішньому стані відвертої безпорадності майже 15 тисяч кримінальних проваджень, про що заявляв нинішній Генпрокурор Ю.Луценко?! А що вже говорити про те, що наші законодавці явно забули, а може навіть і не знали, що в Перехідних положеннях до КПК України, в п. 20-1, чітко зазначено, що спеціальне розслідування конкретних кримінальних провадженнях (які стосуються, в основному, злочинів, які інкримінуються попередній владі) стосовно підозрюваних, які понад шість місяців переховуються від органів слідства та суду з метою ухилення від кримінальної відповідальності та/або стосовно яких наявні фактичні дані, що вони перебувають за межами України, на тимчасово окупованій території України або в районі проведення антитерористичної операції, — здійснюється теж тимчасово, але не пізніше дня початку діяльності Державного бюро розслідувань (опублікування у газеті "Урядовий кур’єр" відповідного повідомлення його керівником). Я переконаний, що про можливі негативні наслідки настання такого моменту не усвідомлювали ні в Верховній Раді, ні в інших коридорах влади, в т.ч. і наш Гарант Конституції. На жаль, про це не задумувався заздалегідь і так заполітизований нинішній Генеральний прокурор, відомство якого навіть після настання таких критичних моментів зобов’язане буде нести відповідальність за організацію досудового розслідування і процесуальне керівництво розслідуванням по всіх таких провадженнях!!!
Більше того, не професійні заяви нинішнього Генпрокурора-політика про те, що в таких випадках він, начебто, буде визначати підслідність по справах, підслідних ДБР, за іншими органами досудового розслідування (НПУ, СБУ), не витримують ніякої критики, бо протирічать вимогам ст. 216 КПК України про підслідність, а головне, що в разі таких його дій всі докази, здобуті в результаті порушення порядку, встановленого цим Кодексом, будуть визнані судом недопустимими. Для нього і його команди «професіоналів» нагадую зміст п.2 ч.3 ст. 87 КПК України: «недопустимими є також докази, що були отримані шляхом реалізації органами досудового розслідування чи прокуратури своїх повноважень, не передбачених цим Кодексом, для забезпечення досудового розслідування кримінальних проваджень»! І це, по-перше.
По-друге. Генеральний прокурор і інші керівники прокуратур дійсно мають право доручити здійснення досудового розслідування будь-якого кримінального провадження іншому органу досудового розслідування, але лише в разі «неефективного розслідування». Я думаю, що не потрібно читати лекцію Генеральному прокурору щодо змісту цього поняття. Єдине, що можу підкреслити: відсутність у законі повноважень щодо можливостей проведення розслідування у слідчих прокуратури після 20 листопада ц.р. не є свідченням неефективного виконання слідчих дій і, тим більше, по тих провадженнях, які будуть зареєстровані після цієї дати.
По-третє. Висловлені Ю. Луценком наміри продовжувати проведення досудового розслідування по справах, підслідних ДБР, після закінчення названого терміну силами процесуальних керівників протирічили вимогам ст. 36 КПК України, в т.ч. і п.4 ч.2, яким надано право прокурорам у необхідних випадках особисто проводити слідчі (розшукові) дії та процесуальні дії (тобто, без виконання негласних слідчих (розшукових) дій), але, і це можливо здійснити лише в порядку, визначеному цим Кодексом. Тому, ще раз нагадую, що у відповідності до ч.7 ст. 214 КПК України, якщо відомості про кримінальне правопорушення до ЄРДР внесені прокурором, він зобов’язаний невідкладно, але, не пізніше наступного дня, підкреслюю, з дотриманням правил підслідності, передати наявні у нього матеріали до органу досудового розслідування та доручити проведення досудового розслідування. І все.
Не можу також не спростувати розповсюджувану сьогодні помилкову інформацію про те, що слідчі прокуратури, начебто, мають право продовжувати досудове розслідування по вже розпочатих до вищезазначеної дати кримінальних провадженнях. Це не відповідає п.2 ч.1 Перехідних положень до КПК України, де чітко сказано, що такі повноваження слідчі прокуратури виконують лише після того, коли буде введена в дію ч.4 ст. 2016 КПК України, тобто після дня, коли розпочне діяти ДБР. А такий день, звертаю увагу, наступив лише 28 листопада 2018 року.
Отже, Ви тільки вдумайтесь, про необхідність створення ДБР вперше було згадано в КПК 2012 року, в частині 4 ст. 216 якого було зазначено, що слідчі органів Державного бюро розслідувань будуть здійснювати досудове розслідування кримінальних правопорушень, вчинених службовими особами, які займають особливо відповідальне становище відповідно до ч. 1 ст. 9 Закону України «Про державну службу», особами, посади яких віднесено до 1, 2 і 3 категорії посад державних службовців, суддями та працівниками правоохоронних органів. Наразі ч.4 ст. 216 змінена у зв’язку з прийняттям нового Закону «Про державну службу», якою передбачається закріпити за ДБР розслідування злочинів, вчинених найвищими посадовими особами держави, правоохоронцями і суддями, а також особами, посада яких віднесена до категорії «А», окрім випадків, коли досудове розслідування віднесено до підслідності НАБУ. Тобто, повноваження органів ДБР були значно звужені, фактично до держслужбовців 1-ої («А») і частково 2-ої категорії.
Таким чином, передбачений КПК 2012 року новий орган досудового слідства — ДБР від самих перших згадок про нього початку повинен був проводити досудове розслідування кримінальних правопорушень не по їх категоріях, а лише по специфічних спеціальних суб’єктах їх вчинення, а саме, підкреслюю: будь яких злочинів, вчинених названими вище високопосадовцями, в тому числі і корупційних.
Про необхідність створення саме Державного бюро розслідування для забезпечення ефективного розслідування кримінальних правопорушень, в т.ч. вчинених високопосадовцями, неодноразово вказував у своїх рішеннях і Європейський суд із прав людини. Як убачалось з подання Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини до Кабінету Міністрів України від 30.09.2014 року (дослівно): «враховуючи велику кількість рішень Європейського суду щодо України, якими констатовано не проведення ефективного розслідування, секретаріат Комітету Міністрів Ради Європи пропонує при розгляді питання про виконання Україною рішень Європейського суду зосередитись на проблемах ефективного розслідування, включаючи створення Державного бюро розслідування».
Але, не дивлячись на це, Верховною Радою України, так би мовити, демократичного скликання 14.10.2014 року було прийнято зовсім інший Закон України «Про Національне антикорупційне бюро України», до повноважень якого віднесено розслідування кримінальних корупційних правопорушень, які вчинені найвищими посадовими особами, уповноваженими на виконання функцій держави, або місцевого самоврядування, та становлять загрозу національній безпеці. Як убачалось з Прикінцевих положень цього закону, до підслідності слідчих (детективів) цього органу віднесено кримінальні правопорушення, вчинені високопосадовцями, в т. ч. держслужбовцями 1-2 категорій, суддями, прокурорами та працівниками інших правоохоронних органів (тобто, розслідування яких, в більшості своїй, до цього часу, у відповідності до вимог КПК, відносилось до виключної компетенції слідчих ДБР).
Таким чином, після прийняття названого вище закону в системі правоохоронних органів з’явилися два нових самостійних органи по розслідуванню кримінальних правопорушень, вчинених високопосадовцями, суддями, прокурорами та іншими правоохоронцями, з одною відмінністю: НАБУ повинне розслідувати корупційні правопорушення, вчинені високопосадовцями, але, не нижче державних службовців 2 категорії, суддями і правоохоронцями; а ДБР будуть підслідні всі інші кримінальні правопорушення, вчинені частиною із цих суб’єктів, а саме державними службовцями категорії «А» (як приклад: заподіяння тілесних ушкоджень, зґвалтування, ДТП і т.д.), що заздалегідь буде становити значно меншу кількість підслідних злочинів ніж в НАБУ! Саме, в зв’язку з цим, Генеральна прокуратура України ще в листопаді 2014 року зверталась до Президента України зі своїм листом щодо недоцільності створення в такому вигляді НАБУ, яке буде вести досудове розслідування відносно одних і тих же високопосадовців, що і ДБР, навівши конкретні доводи, в т.ч. і закладені в цьому негативні наслідки від подібного дублювання функцій, паралелізм в роботі та можливих конфліктів між ними в зв’язку з цим.
Але, наш Президент і більшість законодавців, які знаходяться під тиском і прямим впливом США та Європи, не бажають звертати увагу не тільки на джерела і причини існування корупції у вищих ешелонах органів державної влади і місцевого самоврядування, а і прикриваються нав’язаною ззовні ідеєю посилення боротьби із цим ганебним явищем, шляхом саме накопичення нових антикорупційних органів. Таким чином було зруйновано всю існуючу раніше правоохоронну систему, в першу чергу як слідчі, так і оперативно-розшукові підрозділи, які були здатні при створенні їм таких сприятливих умов, при такому матеріально-технічному забезпеченні та при таких високих зарплатах як у НАБУ, оперативно розкривати і розслідувати найбільш складні та заплутані злочини, які вчиняються у вищих ешелонах влади, в першу чергу в організованих формах, в т.ч. і корупції, та головне – доводити їх до суду для застосування справедливого покарання. Треба визнати, що значну шкоду реалізації ідеї по посиленню боротьби із корупцією завдали так звані «грантоїди», які на замовлення своїх закордонних «господарів» все зробили для того, щоб новий антикорупційний орган був лише ширмою, а не справжнім локомотивом у боротьбі із корупцією у вищих ешелонах влади. Я допускаю, що такі підходи до створення і головне – підбору туди недосвідчених кадрів влаштовували і нинішню владу, але, вона керувалася іншими мотивами
Так, створивши НАБУ, яке повинне займатися розслідуванням саме корупційних кримінальних правопорушень, вчинених високопосадовцями, та внісши одночасно зміни до ст. 45 КК України, якими було визначено перелік корупційних злочинів, законодавці із незрозумілих причин (я допускаю, що може і навмисно) до підслідності «детективів» НАБУ віднесли лише частину із них. Разом з тим, новому антикорупційному органу додатково було надано можливість займатися розслідуванням і інших злочинів, які не мають ніякого відношення ні до корупції, ні до підслідних НАБУ суб’єктів, тобто до високопосадовців. Я вже неодноразово звертав увагу, що така норма була абсолютно шкідливою для самої ідеї боротьби із корупцією саме у вищих ешелонах влади, бо в подальшому законодавці до підслідності детективів Антикорупційного бюро віднесли і злочини, які вчинені керівниками суб’єктів великого підприємництва, у статутному капіталі яких частка державної або комунальної власності перевищує 50%, а також злочини, які вчинені не високопосадовцями, а іншими службовими особами державних органів, правоохоронних органів, органів місцевого самоврядування чи суб’єктів господарювання, у статутному капіталі яких є частка державної або комунальної власності, в тому випадку, коли розмір предмету злочину або завданої ним шкоди становитиме приблизно більше 500 000 гривень.
Ще більш шкідливими і такими, що відволікає НАБУ від боротьби із корупцією у найвищих ешелонах влади, є внесені законодавцями зміни в ст. 216 КПК України, де тепер в підпункті 2 п. 3 ч. 5 передбачено, що наглядовий прокурор антикорупційної прокуратури своєю постановою може віднести до підслідності НАБУ і будь-яке інше кримінальне провадження у злочинах, передбачених абзацом першим цієї частини (дослівно), «якщо відповідним злочином було заподіяно, або могло бути заподіяно тяжкі наслідки охоронюваним законом свободам та інтересам фізичної або юридичної особи, а також державним чи суспільним інтересам». Виходячи із такої підслідності новоствореного саме антикорупційного органу, стає незрозуміло, а хто ж буде розкривати і розслідувати, в першу чергу, корупційні злочини у вищих ешелонах влади?!
Таким чином, Ви тільки вдумайтесь, новоствореному спеціальному антикорупційному органу надали можливість займатись і не властивими його призначенню функціями, а саме виявленням кримінальних правопорушень, які не є корупційними і вчинені не високопосадовцями (наприклад: керівниками найнижчих структурних підрозділів підприємств, установ, організацій, сільських, селищних рад і т.д.). І після цього мої невтішні прогнози підтвердились: саме такі суб’єкти та вчинені ними злочини і значаться, в більшості своїй, серед закінчених детективами НАБУ проваджень і відносно яких були направлені до суду обвинувальні акти, або клопотання про закриття провадження, чи про звільнення таких осіб від кримінальної відповідальності.
Саме в зв’язку з цим, напрошується питання, а що ж буде розслідувати в такому випадку ДБР, яке, на мій погляд, є більш конкурентним органом ніж НАБУ, якщо виходити із того ж більш продуманого порядку підбору кадрів. Перш за все, компетенція Державного бюро розслідувань, передбачена КПК 2012 року, який був схвалений впливовими європейськими інститутами, викладеними вище новими законами та змінами до вже діючих законів, внесеними протягом 2014-2018 років, фактично повністю змінилася.
По-перше, як я говорив, ДБР буде розслідувати кримінальні правопорушення, вчинені державними службовцями лише категорії А, до якої відносяться всі високопосадовці, проте, наголошую, лише ті злочини, які не підслідні НАБУ, а це, вибачте, не корупційні. Єдине, по чому опосередковано цей новий орган можна назвати як антикорупційний, то це через надання йому права розслідувати злочини про корупцію, вчинені Директором НАБУ та іншими службовими особам Антикорупційного бюро, заступником Генерального прокурора-керівником САП та прокурорами цієї прокуратури, і то, окрім тих випадків, коли досудове розслідування таких злочинів віднесено до підслідності, знову ж таки, детективів підрозділу внутрішнього контролю НАБУ.
Таким чином, Ви можете уявити, скільки буде всього таких кримінальних проваджень, перерахованих мною, які зможуть розслідувати слідчі ДБР. Я впевнений, якщо не одиниці, то зовсім невелика кількість. Основною ж функцією цього ж новоствореного органу, на превеликий жаль, буде розслідування злочинів проти встановленого порядку несення військової служби (тобто, військові злочини), а таких на сьогодні в провадженні військової прокуратури знаходиться, за словами того ж Генпрокурора, більше 15 тисяч справ! Хіба для розслідування таких, в основному, одноепізодних кримінальних правопорушень, в першу чергу вчинених учасниками АТО, до яких відношення в суспільстві, в основному, шанобливе, передбачалось створення такого суворого за назвою нового правоохоронного органу із штатом в кількості 1500 слідчих і оперативних працівників?! А тепер вдумайтесь, а що буде із навантаженнями на цей новий орган досудового розслідування, якщо буде реалізована ідея того ж Головного військового прокурора про створення ще одного правоохоронного органу — Державного бюро військової юстиції (і цю ідею дехто активно підтримує), яке переберу на себе функцію досудового розслідування всіх військових злочинів? І це при тому, що раніше були слушні пропозиції наділити ДБР повноваженнями розслідувати злочини, пов’язані із діяльністю злочинних організацій (для відому, згідно статистичних даних, тільки за 2014 рік правоохоронними органами України зареєстровано всього 5 таких злочинів і лише в одному з яких осіб повідомлено про підозру, 1 кримінальне провадження закрито, а 4 продовжували розслідувати).
Пропонувалось також доручити слідчим ДБР розслідувати і злочини, пов’язані з тероризмом, яких протягом того ж 2014 року було зареєстровано: 1499 – у вигляді терористичних актів та 478 епізодів створення терористичних груп чи організацій, з яких до суду направлено лише 58 злочинів, а також особливо тяжкі насильницькі злочини, за які Кримінальним кодексом України передбачено покарання у виді довічного позбавлення волі ( до речі, в 2014 році було зареєстровано 1547 умисних вбивств при обтяжуючих обставинах та 2260 посягань на життя працівників правоохоронних органів або військовослужбовців, з яких до суду скеровано лише 354 злочини)! Хіба це не було достатньою аргументацією на той час?
Але, ці пропозиції залишилися не реалізованими. Тобто, з цього можна зробити висновок про те, що, таким чином, нинішніми законодавцями і Гарантом Конституції ідею створення такого потужного органу досудового розслідування злочинів у вищих ешелонах влади, як ДБР, було повністю зруйновано, а фактично було створено замість нього орган, який буде займатися виявленням, розкриттям і розслідування злочинів, які до цього були підслідні не тільки слідчим органів прокуратури, як це справедливо передбачалося в Перехідних положеннях до КПК 2012 року, а в більшій мірі — слідчим Національної поліції і найбільше – це військовим прокурорам.
Тепер коротко щодо самого Закону «Про ДБР» і порядку конкурсного відбору керівництва ДБР.
Не дивлячись на те, що передбачений Законом України «Про Державне бюро розслідувань» порядок укомплектування його складу, як на мене, більш державницький і такий, що повинен був сприяти набагато кращій його результативності ніж у НАБУ, я всеодно не можу погодитись в повній мірі з тим, що більшість посад в цьому органі досудового розслідування також будуть займати особи, які не мають будь-якого досвіду на посадах слідчих і оперативних працівників. Нав’язана із-за меж України шкідлива практика відбору претендентів на посади, особливо керівні, в правоохоронні органи не принесла нам користі, не дала обіцяних результатів, а навпаки – заподіяла значної шкоди, про що я вище писав. Про це засвідчив досвід її застосування за останні 2-3 роки.
Так, в пункті 3 Прикінцевих та Перехідних положень до цього закону була передбачена абсолютно вірна рекомендація утворити ДБР за рахунок штатної чисельності слідчих підрозділів ГПУ та відповідних (я так зрозумів — оперативних) підрозділів МВС і інших державних органів, які протидіють злочинам. Але, цю вимогу в самому змісті Закону знівельовано, бо вже передбачено не зовсім прийнятні, якщо виходити із інтересів держави, принципи формування слідчих підрозділів ДБР, а саме:
— особами, які протягом останнього року (!) обіймали посади слідчих, прокурорів — не більше ніж на 30%;
— особами, які протягом останнього року (!) обіймали посади слідчих в інших органах державної влади – не більше 19%;
— інших осіб, які мають відповідний стаж роботи в галузі права – не менше ніж на 51%.
Тобто, більшість слідчих ДБР не будуть мати будь-якого досвіду слідчої роботи, а інша частина чисто теоретично може мати такий досвід роботи лише 1 рік! Навіть передбачена в законі норма про те, що такі «спеціалісти» повинні пройти протягом року «стажування» в ДБР, викликає у мене лише подив, бо я знаю з практики, що для підготовки слідчого не завжди достатньо і 5 років, тим більше, при такому підході не зрозуміло, у кого саме ці особи будуть стажуватись: слідчий з річним досвідом роботи на посаді не зможе навчити стажиста!
Ще більш неприйнятним є комплектування оперативних підрозділів ДБР, куди передбачено набрати не менше 60 % осіб, які не мають будь-якого досвіду в сфері правоохоронної діяльності, кого навчити методам тієї ж оперативно-розшукової діяльності, я вже не говорю про НСРД, буде практично неможливо ні протягом року, ні протягом кількох років, а головне – не буде для цього часу і не буде кому. Тобто, такі 51% так би мовити «слідчих» і 60 % так би мовити «оперативних працівників» це той «контингент», який буде отримувати заробітну плату за свою бездіяльність та невміння, а платники податків будуть оплачувати їх неробство! Як тоді можна чекати «результатів діяльності» ДБР в такому випадку?!
Проте, можна погодитися із тим, що в Законі «Про ДБР» значно продуманіше була викладена процедура підбору і проходження конкурсів кандидатами на посади Директора ДБР і його заступників, бо членами зовнішньої Комісії, на відміну від подавляючої більшості попередніх, повинні бути лише особи, які не тільки мали бездоганну ділову репутацію (як це мало місце при підборі керівників НАБУ), а і вищу юридичну освіту та високі професійні якості. Саме це і дозволило відібрати, як на мою думку, на ці посади 19 претендентів, більшість із яких володіли хорошою професійною підготовкою, як на ділянці досудового розслідування, так і оперативно-розшукової діяльності, чого у свій час не відбулося, на жаль, при відборі в НАБУ.
Разом з тим, і в цьому випадку так розпіарений в ЗМІ «конкурсний відбір» до правоохоронних органів, застосований і в ДБР, теж підтвердив свої недоліки і недосконалість. Адже, поясніть, як до числа кандидатів на найвищі посади у ДБР потрапили особи, які «вірою і правдою» служили режиму Януковича, а один із яких приймав саму активну участь у завідомо незаконному триманні під вартою та засудженні того ж Юрія Луценка із політичних мотивів, що було підтверджено рішеннями ЄСПЛ? Я також не можу змовчати і про деяких інших кандидатів, які себе відкрито заплямували по відомим у ЗМІ кримінальним провадженням, в яких були грубо порушені основні засади кримінального провадження, такі як верховенство права, право на свободу і особисту недоторканність, презумпція невинуватості та забезпечення доведеності вини і т.д. Мені особисто відомі факти, коли ці особи мали безпосереднє відношення до завідомо незаконного притягнення громадян до кримінальної відповідальності, в т.ч. і шляхом фальсифікації доказів у справі.
Також не можу погодитись із тим, що названим законом, як і у випадку із НАБУ, взагалі не передбачено підстав для звільнення директора ДБР і його заступників із займаних посад, а мова йде лише про підстави припинення їх повноважень! І навіть в такій редакції мова йде лише про їх дострокове припинення виконання повноважень, але, при цьому, не зазначені підстави, пов’язані, наприклад, з неналежним виконанням своїх службових обов’язків, порушенням норм закону та основних засад кримінального провадження, що неминуче призведе до можливої появи у таких осіб почуття безкарності та вседозволеності, як це сьогодні наглядно спостерігається в поведінці уже діючих керівників антикорупційних органів. Різниця між ними тільки полягає в тому, що директор ДБР може також припинити свої повноваження в разі притягнення його до адміністративної відповідальності за адміністративним правопорушенням, пов’язаним з корупцією, чого по директору НАБУ не передбачено. Проте, для останнього у підставах зазначена можливість звільнення за результатами негативного висновку перевірки внутрішнього аудиту, якого до цього часу за 3 роки існування НАБУ не було проведено жодного разу! Та і сама компетенція аудиторів так виписана в законі, що не дає достатніх можливостей виявити повний об’єм доказів про неефективність діяльності НАБУ: вони можуть вивчати лише ті кримінальні провадження, по яких вже закінчилось досудове розслідування, а також одержувати «інформацію» під час бесід із детективами НАБУ, прокурорами САП і представниками інших органів державної влади. І все.
8) Відсутність координації та взаємодії в роботі правоохоронних органів
Мабуть усім чітко зрозуміло, що для того, щоб домогтися бажаного результату у боротьбі із злочинністю, необхідно об’єднати зусилля всіх правоохоронних органів із залученням органів державної влади та місцевого самоврядування для розробки спільних координаційних заходів, забезпечити їх виконання і визначити службових і посадових осіб, які будуть відповідати за їх виконання. Коли мова йде про боротьбу зі злочинністю та протидію їй – ці чинники повинні бути на першому місці. Але, сьогодні чомусь вони втратили свою актуальність не тільки для нинішніх керівників правоохоронних органів, а і для керівництва держави, в т.ч. і для Верховної Ради України. Більше того, органи Нацполіції та прокуратури настільки дезорганізовані на теперішній час, що навіть у середині їх відомств відсутня єдність та відповідна координація.
Зокрема, як я вже неодноразово говорив, що усі структурні підрозділи, які входять до складу Національної поліції України, діють відірвано один від одного, не говорячи вже про взаємодію з іншими правоохоронними органами.
Ще раз наголошую: реформування такого важливого напрямку як «правоохоронна система» повинно було відбуватись виважено і з урахуванням усіх можливих наслідків, а не нашвидкуруч і лише для того, щоб як найшвидше «замилити» очі громадськості та Заходу, а також завоювати для себе статус такого собі «прогресивного реформатора».
Про яку спільну скоординовану і результативну роботу можна говорити, якщо сьогодні ніхто із керівників правоохоронних органів чи інших їх високопоставлених посадових і службових осіб не несе прямої відповідальності за безпосереднє погіршення криміногенної обстановки в країні. Сьогодні ні МВС, ні Нацполіція, ні прокуратура не зобов’язані звітувати про стан злочинності та протидії їй, а тим більше – про стан дотримання конституційних прав і свобод громадян, як це, наприклад, зобов’язаний був робити раніше той же Генеральний прокурор України, який тепер лише керує органом, який повинен здійснювати нагляд за додержанням законів під час досудового розслідування та здійснення оперативно-розшукової діяльності, але без будь-яких важелів впливу до тих правоохоронців, які порушили вимоги законів та права і свободи громадян. Спільні координаційні наради з приводу нагальних питань протидії злочинності в державі тепер не проводяться, за низькі показники по розкриттю злочинів ніхто не несе відповідальності, дані питання ніким не аналізуються, а тому і не мають вагомості та серйозного значення серед «проблем» правоохоронної діяльності.
В свою чергу, органами прокуратури не виконуються в повному обсязі надані ч. 2 ст. 25 Закону України «Про прокуратуру» повноваження щодо координації діяльності правоохоронних органів відповідного рівня у сфері протидії злочинності. Більше трьох років відсутнє Положення про порядок організації роботи з координації діяльності правоохоронних органів, взаємодії органів прокуратури із суб’єктами протидії злочинності, що має затверджуватись спільним наказом Генерального прокурора, керівників інших правоохоронних органів та підлягає реєстрації у Міністерстві юстиції України. Відсутність зазначеного Положення позбавляє прокурорів можливості організовувати та здійснювати координацію діяльності правоохоронних органів у сфері протидії злочинності в межах правового поля.
9) Порушення принципу невідворотності покарання
У зв’язку з такими недолугими напрямками реалізації так званих «реформ» правоохоронних відомств в нашій державі відбулося суттєве послаблення ефективності правоохоронної діяльності: 70-80% злочинів щорічно залишаються не розкритими, а особи, які їх вчинили, не притягнутими до кримінальної відповідальності, що, в свою чергу, породжує нові прояви злочинних діянь (тобто рецедивну злочинінсть) та створює атмосферу вседозволеності і безкарності. Поясню просто.
В науці кримінології існує досить цікава теорія, яку сформулювали Джеймс Куінн Вілсон і Джордж Келлінг — «Теорія розбитих вікон». Її зміст полягає в тому, якщо хтось розбив скло в будинку і ніхто не вставив нове, то незабаром жодного цілого вікна в цьому будинку не залишиться, а далі почнеться мародерство. Іншими словами, явні ознаки безладу і недотримання людьми загальноприйнятих норм поведінки або відворотність покарання за протиправні дії провокують оточення теж забути про правила (закони), що дуже схоже з тим, що сьогодні відбувається в нашій державі.
Рівень довіри до правоохоронних органів в Україні залишається вкрай низьким, а це відповідно і тягне за собою зневіру у можливості та здатність правоохоронців викрити та затримати злочинців, а тим більше – у притягненні їх до кримінальної відповідальності за вчинене. Таким чином, бездіяльність та безпорадність правоохоронних органів, в т. ч. як «реформованих», так і «новостворених» таким примітивним шляхом, неминуче тягнуть за собою рецидивну злочинність та сприяють їй, що, в свою чергу, стимулює злочинців до вчинення повторних діянь, а інших, до цього часу законослухняних, людей — до вчинення протиправних дій. Варто відзначити, що навіть ті ж квартирні крадіжки та незаконні заволодіння автомобілями почали частіше вчинятись саме через мізерний процент їх розкриття. Як показує практика — поліцейські підрозділи не можуть з’ясувати (а може і не хочуть) істину таких собі «міжсобойників» всередині своїх відомств (ситуація з перестрілкою поліцейських в с. Княжичі, де до пограбувань будинків, за версією слідства, і були причетні ці правоохоронці), не говорячи вже про професійно організовані злочинні групи чи злочинні організації, протидіяти яким немає кому, оскільки спецпідрозділи по боротьбі з організованою злочинністю були нашими «реформаторами» ліквідовані, а створені нашвидкуруч, на «американський» лад багатофункціональні підрозділи патрульної поліції, укомплектовані поліцейськими віком від 23-28 років (в середньому) зі строком підготовки 3 місяці здатні протидіяти лише порушникам ПДР і то, в основному, за незаконне паркування автомашин, з обов’язковим «відеотраншем» у Youtube, і то не завжди. Як влучно сказав Геннадій Москаль щодо діяльності «нової поліції», з яким не можливо не погодитись: «Так ви (поліція, — ред.) працюєте на соціальні мережі? Чи на народ?».
10) Узаконення безвідповідальності правоохоронних органів за погіршення криміногенної обстановки
Із проведених аналітичних досліджень вбачається наступна картина: не дивлячись на те, що кожний рік за період 2014-2018 років українське суспільство постійно чує запевняння з уст перших осіб держави та обіцянки активних «реформаторів» і новоявлених «борців із корупцією», які, як відомо, утримуються за рахунок іноземних грантів, про успішність реформ, перш за все, в Національній поліції, про багатообіцяні надії на новостворені антикорупційні органи і т.п., кількість скоєних кримінальних правопорушень з року в рік зростає, а кількість викритих осіб, які їх вчинили, поступово зменшується. У той час, коли наші законодавці зайняті пошуком все нових коштів для фінансування так званих «реформ», в т.ч. і шляхом створення чергових спеціалізованих правоохоронних відомств, та готують численні законопроекти з цього приводу, злочинність продовжує невпинно зростати, а правоохоронні органи, які ледве оговтуються від таких змін і «реформ», в основному, зайняті або участю в чергових «конкурсах» чи «атестаціях», або готуються до чергових перевірок на доброчесність, чи до заповнення чергових декларацій про доходи. Вже не один політик, не один міністр чи правознавець та навіть і Президент України виступали з промовами про критичні межі криміногенної ситуації в Україні, проте, на жаль, окрім «запіарених виступів», реальних дій чи хоча б професійних вказівок щодо активізації цієї діяльності, розроблення тієї ж Національної програми по боротьбі зі злочинністю, яка досі відсутня в Україні, від них не надходить. А це все тому, що сьогодні, як це не звучить дико, за законом ніхто з керівників правоохоронних відомств не несе відповідальності за те, що відбувається в країні, за розгул злочинності, за масові порушення прав і свобод громадян, за те, що українських громадян стали частіше обкрадати і грабувати, вбивати та калічити, що не зменшується число розбійних нападів та зґвалтувань, тим більше, що наші нинішні очільники навіть не зобов’язані звітувати перед народом, хоча б у тій же Верховній Раді України. Хіба це не повинно бути пріоритетом в діяльності будь-якої демократичної держави? Чому, окрім абсолютно шкідливих реформ, які і призвели до такої ситуації, законодавці та найвищі посадові особи держави не реагують і не відповідають за порушення основоположних природних прав осіб, за провал ініційованих саме ними абсолютно невтішних законодавчих змін? В цьому плані найбільше претензій до наших законодавців, до вищого законодавчого органу – Верховної Ради України, яка вже довела свою явну неспроможність в частині розробки і прийняття продуманих і головне – своєчасних і ефективних законів щодо покращення діяльності правоохоронних органів, а також до Президента України, як до Гаранта Конституції нашої держави.
11) Нестабільна військово-політична ситуація в країні
Звичайно, в цьому плані не можна нехтувати і тим фактом, що наразі Україна перебуває у стані так званої «гібридної війни», коли у нас сусідня колишня братня держава анексувала частину нашої території, коли на сході України майже щоденно гинуть і отримують поранення українські громадяни, що економічно-соціальне забезпечення наших громадян постійно погіршується, а держава бездумно витрачає бюджетні кошти не на підвищення соціальних стандартів життя українців, а на збільшення фінансування так званих «реформ» і утримання недієздатних правоохоронних органів, в т.ч. на створення нових – теж абсолютно недієвих, бо як показав черговий аналіз — нічого позитивного в частині забезпечення належного правопорядку в державі це не принесло. Стан не проголошеної війни, який вже триває понад 5 років, дійсно впливає на криміногенну ситуацію, проте, варто наголосити, що за останні пару років кількість бойових атак та агресії, а також їх інтенсивність, зі сторони Росії на Сході України значно зменшилась, що мало б свідчити, у такому випадку, про покращення кримінальної статистики, але цього не настало. Зауважу, що перші керівники держави, МВС та Генпрокуратури першочерговою причиною погіршення криміногенної обстановки в державі чомусь завжди називають саме війну на Донбасі, ігноруючи всі інші як явні, так і замасковані причини. Зокрема, вони не звертають увагу на ту обставину, що в той час, коли на Сході дещо менше стали вчинятись злочини, в інших регіонах країни такі показники критично зросли, що аж ніяк не свідчить про першочерговість причинного зв’язку російської агресії проти України зі станом боротьби зі злочинністю в нашій країні.
Насамкінець, я вкотре наголошую і не полишаю надії, що все таки наші «надвеликі реформатори» прислухаються і до інших думок, ніж ті, які вони активно реалізують на практиці і тим фактично розвалюють державу, адже навіть офіційні показники злочинності (не виключено, що оприлюднені у сторону зменшення, щоб приховати дійсну картину) говорять, що зміни, які відбулись протягом останніх 5-х років у всіх правоохоронних органах, може окрім СБУ, призвели лише до погіршення криміногенної ситуації, що потребує підвищеної уваги та негайного реагування з боку найвищих органів влади!
12) Економічний занепад країни
Дійсно, протягом останніх 5-х років українці різко збідніли, зокрема, наприклад, у 2016 році — майже на 20%, а, згідно статистики ООН, за межею бідності в Україні, начебто, перебувають 78% людей! Жахлива статистика! Хочу зазначити, що бідність шкодить не лише окремій людині, вона несе загрозу для українського суспільства загалом. Поясню чому.
Економічна криза (низький рівень заробітної плати, пенсій, необґрунтоване підвищення цін та комунальні платежі, безробіття, високий рівень інфляції) спонукають навіть загалом законослухняних громадян до скоєння злочину. Як було досліджено науковцями, прогресуючий розрив між багатими та бідними (який у нас проявляється дуже яскраво) провокує і прогресуючий рівень насильницької та корисливої злочинності у державі. Ситуація, коли доходи бідних і багатих різняться навіть в десятки, а деяких – сотні тисяч разів, руйнує віру людей в справедливість, породжує соціальне роздратування, провокує протестні настрої та бажання порушення встановлених норм і стандартів.
Таким чином, на мою думку, керівництву нашої держави варто негайно приділити увагу вирішенню цих проблем та активізуватись у питаннях протидії, боротьби та профілактики злочинності, з тим, щоб більш повноцінно гарантувати суспільству безпеку та захист від злочинних посягань.
Розділ 1: Сьогоднішній стан правоохоронної діяльності по боротьбі із злочинністю в Україні
Розділ 3: Основні засади та пропозиції щодо вдосконалення діяльності правоохоронних органів
Екс-заступник Генерального прокурора України,
кандидат юридичних наук, заслужений юрист України, адвокат
О.В. Баганець
Похожие статьи:
Блог → «Судова реформа»: що далі буде…
Блог → Чи потрібен Україні спеціалізований антикорупційний суд?
Блог → «Наганяї» Генпрокурора: аналіз проведених оперативних нарад
Блог → ПРОПОЗИЦІЇ ЩОДО ВІДНОВЛЕННЯ ЕФЕКТИВНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПРОКУРАТУРИ ТА ОРГАНІВ ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ
Блог → КОНЦЕПЦІЯ вдосконалення діяльності правоохоронних органів України
Нет комментариев. Ваш будет первым!