Олексій Баганець
Адвокат, правозахисник

КОНЦЕПЦІЯ вдосконалення діяльності правоохоронних органів України

12 березня 2019
КОНЦЕПЦІЯ вдосконалення діяльності правоохоронних органів України

Розділ 1

Сьогоднішній стан правоохоронної діяльності по боротьбі із злочинністю в Україні

 

Однією з найбільш гострих проблем сьогодення є стрімке погіршення криміногенної ситуації в Україні, розгул і безкарність криміналітету, а як результат — беззахисність громадян від злочинних посягань. Як зазначено в Конституції України, людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в нашій країні найвищою соціальною цінністю, а утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Оскільки, саме держава має гарантувати кожному громадянину захист від злочинних посягань, на теперішній час існує нагальна потреба посилити боротьбу із злочинністю в країні, в т.ч. і через суттєве покращення діяльності правоохоронних органів, які діють від імені держави та повинні захищати людей.

 

Треба однозначно констатувати, що триваюча уже майже 4 роки так звана «реформа» правоохоронних органів призвела до виникнення цілої низки проблем в діяльності держави по виконанню покладених на неї функцій по забезпеченню прав і свобод громадян, а саме: існуюча до жовтня 2014 року система правоохоронних органів, де кожен правоохоронний орган у відповідності до покладених на нього галузевими законами обов’язків здійснював відповідні повноваження фактично під керівництвом прокурорів, які здійснювали нагляд за додержанням правоохоронцями законів і одночасно координували їх діяльність по боротьбі із злочинністю, в т.ч. і корупцією, у зв’язку з чим ними спільно вивчались, як мінімум один раз в рік, і аналізувались питання щодо стану злочинності і протидії їй, з’ясовувались причини її зростання, як в цілому у державі, так і в окремих регіонах. До речі, такі узагальнення прокурори зобов’язані були проводити у відповідності до наказів Генпрокурора України один раз на півроку, а аналізи – щорічно, що давало їм підстави для проведення цільових перевірок стану виконання своїх повноважень кожним правоохоронним органом по боротьбі із злочинністю, за їх результатами керівникам правоохоронних відомств вносили документи прокурорського реагування з метою негайного усунення виявлених недоліків і допущених порушень законодавства та з вимогами притягнути винних службових та посадових осіб із числа керівників цих відомств до відповідальності, аж до звільнення останніх із займаних посад. Окрім того, за результатами таких аналізів і узагальнень прокурорами скликались і проводились координаційні наради з керівниками правоохоронних органів та із залученням органів державної влади і місцевого самоврядування як на центральному рівні, так і в областях, на яких, в т.ч., заслуховувались пояснення відповідних керівників правоохоронних органів та представників влади.

 

За підсумками таких координаційних нарад, в яких інколи приймали участь навіть Президент чи Прем’єр-міністр України, а в більшості своїй — Глава Адміністрації Президента та, як правило, народні депутати України, розроблялись спільні скоординовані заходи правоохоронних органів на усунення виявлених недоліків по боротьбі із злочинністю.

 

На превеликий жаль, ця система, що давала позитивні результати, протягом останніх 4-х років повністю зламана, всі раніше існуючі, нехай і з деякими проблемами, правоохоронні органи майже зруйновані, основна маса найбільш професійно підготовлених оперативних працівників, слідчих і прокурорів звільнені з роботи або з посад, з різних причин, в основному — необ’єктивних, напрацьований досвід розкриття і розслідування злочинів відкинуті і позабуті, підрозділи прокурорів-криміналістів, які надавали значну допомогу в цьому, як і ті ж спецпідрозділи по боротьбі із організованою злочинністю (УБОЗ), ліквідовані взагалі, організація роботи кожного із відомств, особливо ГПУ, де майже всі керівники центрального апарату та і на регіональному рівні не мають ніякого або достатнього досвіду роботи на займаних адміністративних посадах, ніколи не працювали слідчими та не знають взагалі, що таке прокурорський нагляд, а тим більше у формі процесуального керівництва, не володіють необхідними навичками в сфері організації роботи як по розкриттю злочинів, так і по їх розслідуванню, підготовка слідчих і прокурорів знаходиться на край низькому професійному рівні, а оперативно-розшукові підрозділи усунуті від розкриття злочинів, які вже зареєстровані в ЄРДР. Все це в цілому перешкоджає виконанню покладених на них повноважень.

 

Як результат, замість реальної боротьби із злочинністю ми лише спостерігаємо деяких керівників правоохоронних органів (в основному Ю. Луценка) на телеканалах або у Facebook із «солодкими розповідями» про те, що злочинність у 2017 році значно знизилась та що нинішні «правоохоронці» мають начебто «найкращі показники» розкриття злочинів по зрівнянню із попередніми роками. Подібні «заяви», в тому числі і нинішнього Генерального прокурора, є абсолютною брехнею та самопіаром, щоб таким чином «замилити очі» суспільству, приспати його пильність, приховати невтішні результати «недолугих» реформ та їх катастрофічні наслідки для всієї країни, суспільства і окремих громадян. Зверніть увагу, що за час правління нинішньої влади ні керівник МВС А. Аваков, ні Генеральний прокурор Ю. Луценко ні разу не звітували у Верховній Раді ні про стан злочинності в державі, ні про стан боротьби із нею, ні про причини погіршення криміногенної ситуації на цих важливих напрямках діяльності правоохоронних органів, не підіймали у парламенті питань про вжиття необхідних заходів законодавчого характеру по виправленню криміногенної ситуації в державі. А про стан дотримання конституційних прав і свобод громадян на стадії досудового розслідування нинішні керівники всіх правоохоронних органів навіть ніколи не згадують.

 

Взяти хоча б до уваги так званий «звіт» (хоча по змісту він таким не був) Генерального прокурора Ю. Луценка про результати діяльності органів прокуратури за 2017 рік. Окрім політичних заяв, гучних і одночасно «пустих» обіцянок та голослівного демонстрування презентаційних схем, ніякого висвітлення дійсного, реального стану злочинності в державі та тим більше — протидії їй ним не було зроблено. Деякі статистичні дані були наведені зі зручного для нього ракурсу і дуже узагальнені, акценти розставлені на прикладі одиничних резонансних справ, а не на загальній картині результатів роботи органів прокуратури, яка, на мою думку, не є органом боротьби із злочинністю.

 

Наприклад, Генпрокурор чомусь промовчав про те, на якій підставі органи прокуратури, в першу чергу Головна військова прокуратура, приймають до свого провадження кримінальні провадження, підслідні НАБУ, розслідують їх в порушення вимог про підслідність і навіть направляють по них обвинувальні акти до суду. Також мене особисто не здивувала його професійна некомпетентність, коли він фактично доповідав як керівник правоохоронного органу, основною функцією якого є боротьба із злочинністю, в т.ч. і з корупцією, хоча він таким не є, у відповідності ні до вимог КПК України, ні тим більше — оновленої Конституції України. Це був типовий виступ політика, який, мабуть, має власні амбіції на політичне майбутнє, а не Генпрокурора, підлеглі якого повинні здійснювати, перш за все, нагляд за додержанням законів як під час проведення оперативно-розшукової діяльності, про що він ні разу в своєму виступі у парламенті навіть не згадав, та на стадії досудового розслідування, яке проводить, звертаю вашу увагу, не тільки прокуратура, тим більше, тимчасово, а, в більшості своїй, слідчі інших правоохоронних органів! Про цей напрямок Генпрокурор теж мовчав, бо, мабуть, не знав про що говорити.

 

Як вірно зазначив один із журналістів, сьогодні Генеральна прокуратура перетворилася на банальну «піар-платформу». І це в той час, коли люди страждають від розгулу злочинності, кожного дня ми чуємо з телеекранів про чергові криваві події, вбивства, в т.ч. і з застосуванням вогнепальної зброї, вибухи, крадіжки і угони автомобілів, розбої та грабежі, викрадення людей, напади на громадських активістів, підпали і інші резонансні кримінальні правопорушення, в зв’язку з чим, кожного дня все небезпечніше стає виходити на вулицю після 18:00.

 

Маючи достатній досвід роботи у правоохоронних органах, я не можу спокійно спостерігати як наша країна, через нав’язані із зовні «реформи» та завдяки діям нинішньої «збанкрутілої» влади, яка, в свою чергу, надала можливість так званим «іншим фахівцям в галузі права» бути призначеними безперешкодно не тільки до правоохоронних органів, а навіть в прокуратуру, причому — одразу і в центральний апарат ГПУ та в прокуратури регіонів, куди у свій час, окрім прокурорських працівників і хіба що суддів, взагалі не могли потрапити випадкові, професійно непідготовлені особи, скочується до рівня найбільш криміногенних країн світу.

 

Змушений Вам повідомити, що станом на 2017 і 2016 роки Україна посідала, відповідно, 154 і 156 місце з 163 позицій за міжнародним рейтингом найбезпечніших для життя країн під назвою Global Peace Index. Ви тільки вдумайтесь, в цьому рейтингу ми розташовуємося між Центральною Африканською Республікою і Суданом! Для більш наглядного оцінювання цієї ситуації хочу зазначити, що ще у 2015 році ми займали там 152 сходинку, у 2014 році – 144 сходинку, з 2010 по 2013 році — 120, а у 2009 році – 118. Тобто, якщо і надалі буде продовжуватися така тенденція, то до 2020 року ми можемо і очолити цей рейтинг, тільки з самого низу. Саме тому, я в черговий раз намагаюсь привернути увагу керівництва нашої держави, парламенту, правоохоронних органів і звичайно суспільства до цієї гострої проблеми.

 

Для об’єктивного сприйняття наведених статистичних даних, аналіз яких неодноразово проводився протягом 2016-2017 років, я буду порівнювати дані про злочинність за дореволюційний період (по 2013 рік включно) та період після Революції гідності.

 

Так, протягом 2017 року в Україні правоохоронними органами було зареєстровано 1 050 617 кримінальних правопорушень, що дійсно дещо менше у порівнянні з минулими роками (у 2016 році – 1 124 401, у 2015 році – 1 093 314, у 2014 році – 1 137 436, у 2013 році – 1 553 056). Однак, одразу уточнюю, що показники за 2014-2017 роки у мене викликають реальний сумнів, адже кримінальна ситуація в нашій країні, що я говорив вище, лише погіршується останнім часом, а не покращується. В зв’язку з цим, треба уточнити, що, по-перше, зменшення кількості зареєстрованих злочинів за останній період по зрівнянню із дореволюційним періодом пояснюється втратою значної частини нашої території (окупацією Криму і значної частини Донецької і Луганської областей), які у всі часи, в т.ч. і до лютого-березня 2014 року були дуже криміналізовані та майже завжди займали перші місця по рейтингам небезпечності. По-друге, такі розбіжності у цифрах пояснюються і бажанням нинішнього керівництва правоохоронних органів штучно понижувати дійсний рівень злочинності, ухиляючись від реєстрації злочинів, особливо вчинених в умовах неочевидності. А третьою причиною такого стану є і небажання потерпілих громадян повідомляти у поліцію про вчинені злочини у зв’язку з недовірою до правоохоронних органів, в т.ч. і щодо їх здатності розкрити ці злочини та подальшого ходіння на допити до слідчого та участі в інших процесуальних діях.

 

Потрібно також зауважити, що завдяки недолугому КПК України, прийнятому в 2012 році ще за влади Януковича, майже по кожному другому зареєстрованому кримінальному правопорушенню після проведення, в основному, формальних слідчих дій, слідчими приймаються рішення про закриття їх за реабілітуючими підставами, тобто за фактом відсутності події та складу злочину: в 2017 році — у 526 706 випадках, або у 50,1 % (для зрівняння: в 2016 році – у 531 797 (47,3%), в 2015 році – у 528 132 (48,3%), в 2014 році – у 608 297 (53,5%), в 2013 році – у 989 496 (63,6%)).

 

Таким чином, без урахування зареєстрованих кримінальних правопорушень, закритих за реабілітуючими підставами, загалом протягом 2017 року обліковано 523 911 кримінальних правопорушень, в той час як протягом кількох минулих років таких правопорушень було дійсно дещо більше: в 2016 році — 592 604, в 2015 році — 565 182, у 2014 році – 529 139, у 2013 році — 563 560. Проте, у порівняні з «дореволюційним періодом» цей показник значно зріс: у 2010 році – 509 319, а у 2009 році — 442 765. Не варто також забувати, що у показниках 2009-2013 року також враховувались статистичні дані по окупованих на сьогодні територіях Луганської та Донецької областей, а також Автономної Республіки Крим. Тобто, висновок напрошується тільки один: стан злочинності на даний час погіршився ще більш суттєво по зрівнянню з 2009-2013 роками і ніякого покращення в дійсності немає!

 

1.1.     Знищення прокуратури

 

Тому, моя позиція щодо нової Концепції діяльності правоохоронних органів була б не повною, якби я обійшов проблему фактичного знищення єдиного правозахисного органу під час боротьби із злочинністю – прокуратури, прийняттям в порушення вимог Конституції України в тодішній редакції (станом на жовтень 2014 року) нового Закону «Про прокуратуру», який, наголошую, був розроблений ще при режимі Януковича, його Адміністрацією на чолі із відомим юристом сім’ї тодішнього Президента – Андрієм Портновим. Ще раз підкреслюю, цей закон, розроблений ще при Януковичу, який я жорстко і наполегливо критикував ще в 2014 році, без будь-яких особливих змін, без будь-якого широкого обговорення в суспільстві, без залучення незалежних фахових експертів, без попереднього внесення відповідних змін до Конституції України, був проголосований так званою нинішньою «демократичною більшістю» у Верховній Раді України і після цього підписаний нинішнім Гарантом Конституції без будь-яких зауважень. До речі, від ГПУ під керівництвом бувшого міліціонера В. Яреми активної участі в розробці цього Закону професійні прокурори не приймали, з галузевим комітетом ВР, начебто, співпрацював на той час тимчасово призначений на роботу в центральний апарат ГПУ екс-депутат Володимир Стретович, який також ніколи не мав ніякого відношення до діяльності прокуратури, не знав її повноважень, а особливо – її ролі в системі правоохоронних органів по боротьбі із злочинністю. Ще раз заявляю: цей закон є безграмотним, протирічивим, в ньому є маса норм, які не відповідають принципам правової визначеності, а головне, що він суттєво обмежив права і свободи громадян, в тому числі і на захист їх зі сторони органів прокуратури.

 

Зупинюся на головному. Я вже писав, що на початку реформування прокуратури, починаючи з 1995 року, Парламентська Асамблея Ради Європи дійсно неодноразово рекомендувала Україні прийняти новий закон про прокуратуру, в якому переглянути (а не скасувати, як це зробили наші законодавці в 2014 році) повноваження поза межами кримінального судочинства. Тобто, будь-яких конкретних вимог щодо позбавлення чи обмеження тих чи інших функцій прокуратури в Україні Рада Європи не висувала, окрім так званого «загального нагляду», який і був справедливо ліквідований з прийняттям Конституції України ще в далекому 1996 році!

 

Так, згідно п. 9 «Перехідних положень» Конституції України (в попередній редакції до 2016 року) прокуратура продовжувала виконувати відповідно до чинних законів функцію нагляду за додержанням і застосуванням законів — до введення в дію законів, що регулюють діяльність державних органів щодо контролю за додержанням законів. Тобто, як того вимагав Основний Закон, до повного позбавлення прокурорів функції нагляду за додержанням і застосуванням законів необхідно було створити відповідні органи державного контролю (прийнявши для цього потрібні закони) і ці повноваження прокурорів передати новим державним органам.

 

Але, вже перший, начебто, «демократичний» уряд А. Яценюка після Революції гідності все зробив навпаки — фактично знищив існуючу навіть на той час систему органів державного контролю: частину їх взагалі ліквідував, частину реорганізував або об’єднав кілька органів в один, чим суттєво скоротив їх кількість, а головне – все зробив можливе задля обмеження фінансування навіть цих напівзруйнованих органів державного контролю, в зв’язку з чим, більшість їх працівників були скорочені або відправлені у вимушені відпустки без оплати. Одночасно з цим, на керівні посади до цих органів новою владою були призначені абсолютно некомпетентні люди, без відповідної професійної підготовки і досвіду, а головне – безпринципні. Особливо наглядними з приводу мотивації такої поведінки тодішнього керівника уряду були відповідні коментарі тодішнього Голови Державної фінансової інспекції Миколи Гордієнка, який звинуватив особисто тодішнього Прем’єр-міністра України А. Яценюка та його найближче оточення у розтраті та нанесенні матеріальних збитків державі на мільярдні суми, саме через навмисне «обезкровлення» органів державного контролю.

 

Окрім того, новою владою поступово все необхідне було зроблено для обмеження діяльності Рахункової палати Верховної Ради України в частині здійснення незалежного контролю за цільовим використанням бюджетних коштів, в результаті чого, до випадку в листопаді 2016 року, пов’язаного, начебто, з викриттям Голови цього авторитетного колись контролюючого органу в незаконній оборудці із квартирою, ніхто більше і не чув про його діяльність. Тобто, складається враження, що, знищивши нагляд прокуратури за додержанням і застосуванням законів, звівши нанівець будь-який державний контроль за додержанням законодавства, нинішня влада скористалась такою ситуацією і почала безперешкодно, на власний розсуд, розпоряджатися бюджетними коштами та проводити будь-які фінансові оборудки без контролю спеціально уповноважених державних органів, в т.ч. і завдяки ліквідації нагляду за додержанням і застосуванням законів.

 

Більше того, наші законодавці разом із Гарантом Конституції відверто і свідомо порушили вимоги Основного Закону з прийняттям названого вище Закону, позбавивши органи прокуратури і п’ятої конституційної функції нагляду за додержанням прав і свобод громадян та додержанням вимог законів з цих питань органами державної влади і місцевого самоврядування, їх службовими і посадовими особами, в результаті чого останні залишились безконтрольними, а громадяни України — беззахисними.

 

Скажу більше: наші законодавці при цьому проігнорували історичні передумови створення прокуратури України в порівнянні із прокурорами більшості європейських держав, різних за своїми функціями і, відповідно, структурою. Про це свідчить той факт, що більшість постсоціалістичних країн (Білорусь, Болгарія, Угорщина, Казахстан, Киргизія, Росія, Румунія, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан), а також ряд держав Латинської Америки: Бразилія, Колумбія, залишили в своїх національних прокуратурах функцію нагляду за додержанням і застосуванням законів, оскільки такий підхід для їхніх правових систем вони вважають дієвим регулятором дотримання законності. Тим більше, що в 2004 році і на засіданні заступників Міністрів Ради Європи було підтримано існування різних моделей прокуратур у різних країнах, які обумовлені правовими традиціями та організацією систем кримінальної юстиції.

 

Більше того скажу, що вивчаючи різні правові системи, можу однозначно констатувати, що в Європі немає єдиного стандарту щодо статусу прокуратури в системі гілок влади. Міжнародний досвід у забезпеченні верховенства права, зміцненні законності, захисті прав і свобод громадян, законних інтересів держави і суспільства засвідчує, що серед основних засобів досягнення вказаної мети є і має «право на життя» діяльність прокуратури і поза межами кримінального права.

 

До речі, якщо звернутись до того ж європейського досвіду, то на сьогодні в 38 країнах із 47 – членів Ради Європи органи прокуратури продовжують виконувати правозахисну функцію і лише в 9-ти прокурори не мають повноважень у некримінальній сфері. Ще в 6-ти країнах повноваження прокурорів поза межами кримінального судочинства зводяться до участі в цивільних, господарських та адміністративних справах в інтересах держави і громадян (Австрія, Греція, Німеччина, Словенія, Чехія, Швеція). У решти країн-членів Ради Європи (а їх 32) на прокурорів покладаються більш широкі наглядові повноваження, наприклад: в Бельгії — нагляд за виконанням законів про права неповнолітніх, навколишнього природного середовища та збереження боєприпасів; в Італії – нагляд за додержанням законів, захистом прав держави, юридичних осіб та недієздатних громадян; у Нідерландах – нагляд за додержанням законів у сімейному та спадковому праві, в економічній сфері і щодо незахищених верств населення; в Португалії – нагляд за конституційністю нормативних актів, захистом державних інтересів та соціальних прав найнижчих верств населення і т.д.

 

Більше того, Рекомендацією СМ/Rec (2012) 11 Комітету міністрів Ради Європи країнам-членам щодо ролі прокуратури поза системою кримінальної юстиції передбачено, що в тих державах, де національна правова система надає прокурорам певні обов’язки і повноваження поза системою кримінальної юстиції, їхня місія полягає в тому, щоб представляти загальні або публічні інтереси, захищати права людини та основоположні свободи і забезпечувати, тим самим, верховенство права.

 

Не дивлячись на таку європейську практику, нинішня влада в Україні спочатку обмежила прокурорів у реалізації таких повноважень, позбавивши цілу низку категорій соціально незахищених громадян, а саме: пенсіонерів, безробітних та інших, можливості звертатись до органів прокуратури за захистом порушених прав і інтересів, що було прямим порушенням вимог Конституції України. Далі наші «горе-реформатори», ігноруючи Основний Закон, взагалі позбавили прокурорів можливостей представляти в суді інтереси будь-яких категорій громадян, залишивши за прокуратурою повноваження представляти в судах лише інтереси держави – і то у виняткових випадках.

 

І це при тому, що потреба в нагляді прокурорів за додержанням і застосуванням законів в Україні на теперішній час не тільки не відпала, а навпаки — ще більше зросла. Політична, економічна, соціальна та особливо критична криміногенна ситуація (я вже мовчу про те, що наша держава фактично перебуває в стані війни) свідчили про зворотнє: прокуратура повинна була залишитися зі своїми попередніми конституційними функціями до створення справді правової держави з високою політичною та правовою культурою народу, надійною державною та судовою владою, з високим рівнем додержання прав і свобод людини, чого на сьогоднішній день немає і навряд чи скоро відбудеться.

 

Тому, у мене і виникає закономірне запитання до нашого керівництва держави та законодавчого органу – Верховної Ради України та інших «горе-реформаторів»: чому Україна не повинна була продовжувати здійснювати прокурорський нагляд за додержанням законів хоча б на пріоритетних для нас напрямках діяльності, хоча б за тими же органами державної виконавчої влади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами, зокрема, на таких пріоритетних напрямках: додержання прав і свобод громадян, охорони навколишнього природнього середовища, вимог бюджетного законодавства, в т.ч. і в сфері оборони, а тим більше — за діяльністю правоохоронних органів по боротьбі із злочинністю.

 

Саме така антиконституційна та відверто шкідлива діяльність законодавців та Гаранта Конституції і призвела сьогодні до безконтрольного використання коштів державного і місцевих бюджетів, «вимивання» обігових коштів із державних і тим більше комерційних банків, в зв’язку з чим, відчувається брак матеріально-технічного і військового забезпечення в Збройних силах та інших воєнізованих формуваннях, при будівництві, утриманні і ремонті автодоріг, зростають проблеми забруднення навколишнього природного середовища, в першу чергу повітря, річок і озер, що призводить до масової загибелі риби та іншої живності, масового отруєння людей, створення умови для непрофесійної та не результативної діяльності правоохоронних органів у боротьбі зі злочинністю і як результат — розгулу злочинності, коли громадяни залишились беззахисними від злочинних посягань та одночасно з цим переросли в масове явище порушення їх прав і свобод самими правоохоронцями під час розкриття і розслідування злочинів.

 

Одним із таких шкідливих наслідків позбавлення прокурорів здійснювати нагляд за додержанням законів правоохоронними органами по боротьбі із злочинністю є також відсутність належного відомчого реагування з боку керівництва МВС та Національної поліції на трагічні випадки загибелі поліцейських в Миколаївській області, Дніпрі та м. Києві, а тим більше – в результаті перестрілки між різними підрозділами поліції в с. Княжичі Київської області, що призвело до багаточисленних жертв, чого раніше ніколи не було. А головне, що причин цих трагічних випадків так ніхто і не з’ясовував і будь-яких заходів по їх недопущенню в майбутньому не вжив.

 

Безсумнівно, що ще більш серйозним ударом по спроможності органів прокуратури забезпечувати на більш високому рівні виконання хоча б тих повноважень, що залишились в них після прийняття антиконституційного Закону «Про прокуратуру», є позбавлення керівників органів прокуратури, які несуть персональну відповідальність за результати роботи, права не тільки підбирати собі необхідних фахівців з конкретним досвідом і вмінням працювати на тій чи іншій посаді, в т.ч. і через відповідне стажування у більш досвідчених прокурорів, як це прийнято в більшості європейських держав, а навіть мати будь-який вплив на цей процес.

 

Посилання наших «реформаторів» і їх закордонних чи то «партнерів», чи то «друзів», як тепер прийнято їх називати, на так звані «європейські стандарти», як я вже казав, не ґрунтуються на реальних фактах.

 

Так, неприпустимими помилками є усунення Генпрокурора та керівників регіональних прокуратур від застосування заходів дисциплінарного характеру до підпорядкованих прокурорів, позбавлення того ж Генпрокурора повноважень щодо контролю за веденням та аналізом статистичних даних про результати діяльності прокуратури, стану злочинності та боротьби з нею (чого, до речі, позбавлені тепер всі правоохоронні органи), без чого координація прокурором діяльності всіх інших правоохоронців у боротьбі із злочинністю взагалі неможлива!

 

Що можна чекати від нинішніх прокурорів, якщо у відповідності до Закону «Про прокуратуру» Генпрокурор позбавлений можливостей забезпечувати підвищення кваліфікації прокурорів місцевих прокуратур, якщо він тепер не має права розробляти акти з питань організації роботи органів прокуратури та підвищення кваліфікації навіть прокурорів центрального апарату ГПУ, готувати будь-які методичні рекомендації для прокурорів усіх рівнів, в т.ч. і з питань забезпечення організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням, тобто тих повноважень, яких не знає і не розуміє значна кількість нинішніх прокурорів, а тим більше їх нинішні керівники, включно із Генпрокурором і його заступниками. І, вибачте, це в той час, коли саме у підпорядкуванні Генерального прокурора перебуває Національна академія прокуратури України, в складі якої діє (чи діяв) Інститут підвищення кваліфікації прокурорів.

 

Є досить протирічивими норми Закону «Про прокуратуру», які стверджують про «єдину систему» органів прокуратури, в той час як Генпрокурор і керівники регіональних прокуратур позбавлені можливостей самостійно добирати і навіть призначати керівників регіональних і місцевих прокуратур їх перших заступників і заступників на адміністративні посади, та навіть керівників структурних підрозділів апаратів, а лише змушені дублювати своїми наказами прийняті з цього приводу рішення незрозумілої ні для кого так званої «Ради прокурорів», до якої входять, ви тільки вдумайтесь, рядові прокурори місцевих прокуратур, жоден із яких не повинен перебувати в цей момент на адміністративній посаді, чого, до речі, немає в жодній країні світу, та двох членів Ради, які не є взагалі вихідцями з системи органів прокуратури.

 

Не є виправданим і запровадження в органах прокуратури такого органу як Дисциплінарно-кваліфікаційна комісія прокурорів з необмеженими повноваженнями при вирішенні питань притягнення прокурорів до дисциплінарної відповідальності, переведення їх із нижчої посади на вищу в порядку заохочення та просування по службі, а тим більше і звільнення із займаних посад, до чого Генпрокурор та керівники регіональних і місцевих прокуратур тепер не мають жодного відношення, що беззаперечно негативно впливає на стан трудової і виконавчої дисципліни. А особливо, якщо виходити із кадрового складу і комплектування КДК прокурорів, де із 11 осіб лише 5-о є прокурорами, а шестеро – не мають і не мали ніякого відношення до прокурорської діяльності, а тому не знають і не володіють будь-якими знаннями і досвідом в роботі прокурорів, чого немає в діяльності органів прокурорського самоврядування жодної із європейських держав: ні там, де прокуратура є централізованою системою, ні там, де вона входить до судових органів чи до органів Міністерства юстиції!

 

Не виправданим є і відсутність в Законі «Про прокуратуру» критеріїв щодо підбору кандидатів на посади керівників місцевих і регіональних прокуратур і їх заступників, як це було передбачено попереднім Законом, та тим більше — заступників Генерального прокурора.

 

Ще більш шкідливими і такими, що допомагають «розвалити» прокуратуру із середини, були зміни, внесені в 2016 році до Закону «Про прокуратуру» з метою допомогти керівнику найбільшої провладної фракції в парламенті Ю. Луценку зайняти посаду Генпрокурора, тобто, особі не те, що без необхідного досвіду роботи в органах прокуратури, що взагалі є неприпустимим, а навіть без вищої юридичної освіти. Але, ще більш негативним в цьому Законі було те, що на підставі нього була надана можливість бути призначеними в регіональні прокуратури та, тим більше, – центральний апарат ГПУ особам без будь-якого досвіду в органах прокуратури (що було раніше категорично заборонено), а лише при наявності вищої юридичної освіти і «стажу роботи в галузі права», які не мали жодного уявлення про діяльність цього органу, до специфіки здійснення прокурорського нагляду за додержанням законів на досудовому розслідуванні, а тим більше – у формі процесуального керівництва, чого немає в жодній країні Європи та мабуть і світу.

 

І при цьому, законодавцями і Президентом України не було враховано, що той же Генпрокурор не є політичною фігурою, а, в першу чергу, являється процесуальною особою, бо зобов’язаний особисто виконувати конкретні прямі процесуальні обов’язки, передбачені КПК України. Для відому, лише Генеральний прокурор має право направляти до ВР подання про дачу згоди на притягнення народного депутата до кримінальної відповідальності, на його затримання і взяття під варту; особисто доповідати на засіданнях Регламентного комітету про наявність достатніх доказів вини нардепів та підстав для надання такої згоди, а для реалізації цієї функції він повинен бути компетентним у володінні нормами Конституції і КПК України, міжнародного законодавства, в т.ч. у володінні навичками збору, перевірки і оцінки доказів вини, скеровувати до Вищої Ради правосуддя подання про дачу згоди на затримання і взяття під варту суддів, а до ВККС — подання про відсторонення суддів від займаних посад. Я вже мовчу, чи здатний такий Генпрокурор реалізувати свої повноваження про визначення підстав для зміни підслідності того чи іншого кримінального провадження, чи може він з’ясувати та прийняти законне і обґрунтоване рішення про скасування незаконних постанов слідчих і прокурорів і т.д.?! І сьогодні все суспільство бачить, в що перетворив органи прокуратури Генеральний прокурор – політик і до якого становища привела така законодавча практика як прокуратуру, так і саму діяльність по боротьбі із злочинністю та корупцією, а тим більше – стан дотримання прав і свобод громадян.

 

1.2.     Безконтрольні антикорупційні органи

 

Не сприяє і не буде сприяти посиленню боротьби із злочинністю, в т.ч. із корупцією, особливо у вищих ешелонах влади, створення в такому порядку, вигляді і з такими необмеженими повноваженнями нових антикорупційних органів як НАБУ і САП, які фактично являються безконтрольними і не несуть будь-якої відповідальності за масове порушення ними вимог кримінально-процесуального законодавства, а головне — конституційних прав і свобод громадян. Передбачений Законом «Про НАБУ» порядок підбору та призначення як керівників Бюро (особливо) та структурних підрозділів апарату, так і рядових детективів на розрекламованих і нав’язаних ззовні «конкурсних засадах» (де членами конкурсних комісій були непрофесійні та не фахові люди, в т.ч. навіть без достатнього життєвого досвіду) призвів до того, що, в основному, до цього правоохоронного органу були відібрані особи без достатнього досвіду роботи на посадах слідчих і оперативних працівників взагалі або із досить незначним, самі керівники Бюро, їх структурних підрозділів та територіальних управлінь не мають необхідного досвіду роботи на адміністративних посадах, а один із них навіть є іноземцем, який не знає ні нашої мови, ні тим більше — нашого законодавства взагалі. Ще більш неприйнятними були результати «конкурсу» по підбору керівника САП, на посаду якого претендували два прокурорських працівника, які не знали ні слідчої, ні наглядової роботи по здійсненню процесуального керівництва, тим більше не мали будь-якого досвіду роботи на адмінпосадах (обидва раніше працювали тільки помічниками районного або міського прокурора), тому взагалі не складно собі уявити, як була ними організована робота по здійсненню нагляду за додержанням законів детективами під час здійснення досудового розслідування, я вже не говорю про те, як був організований нагляд за додержанням законів про оперативно-розшукову діяльність, в чому останні двоє керівників САП взагалі навіть не орієнтуються!

 

Визначена законом про НАБУ і КПК України їх підслідність виявилась настільки необмеженою, що детективи НАБУ при сприянні антикорупційних прокурорів можуть розслідувати будь-які злочини, в т.ч. і не корупційні, вчинені підслідними їм суб’єктами.

 

Для прикладу. В п.3 абзаці 2, ч.5 ст. 216 КПК чітко передбачено, що «прокурор, який здійснює нагляд за досудовими розслідуваннями, які проводяться детективами Національного антикорупційного бюро України, своєю постановою може віднести кримінальне провадження у злочинах, передбачених абзацом першим цієї частини, які підслідні НАБУ, вчинених не обов’язково перерахованими в цій частині суб’єктами, до підслідності детективів Національного антикорупційного бюро України, якщо відповідним злочином було заподіяно або могло бути заподіяно тяжкі наслідки охоронюваним законом свободам та інтересам фізичної або юридичної особи, а також державним чи суспільним інтересам».

 

Більше того, ця ж норма КПК дозволяє детективам НАБУ з метою попередження, виявлення, припинення та розкриття злочинів, які віднесені цією статтею до його підслідності, за рішенням Директора Національного антикорупційного бюро України та за погодженням із прокурором Спеціалізованої антикорупційної прокуратури розслідувати злочини, які віднесені до підслідності слідчих інших органів!

 

Такий вільний вибір кримінальних проваджень для свого розслідування створює детективам умови для того, щоб відволікатись від виконання функцій, для реалізації яких вони і створювались. І це в той час, коли злочини, підслідні НАБУ, не мають право розслідувати будь-які інші органи досудового розслідування, в т.ч. і в разі здійснення детективами неефективного розслідування, систематичного порушення прав і свобод громадян та наявності конфлікту інтересів. Навіть Генпрокурор, який вирішує відповідно до закону всі спори про підслідність, не має права змінити підслідність цих злочинів! Зокрема, про дотримання яких основних засад кримінального провадження можна говорити, якщо навіть у разі встановлення підрозділами внутрішнього контролю НАБУ злочинів, передбачених ст.ст. 354, 364-370 КК України, які були вчинені службовими особами антикорупційного бюро (крім Директора і його двох заступників), вони ж їх і мають розслідувати!

 

По-третє, є неприйнятним те, що керівник НАБУ фактично виявився безконтрольним, бо, не будучи процесуальною особою у відповідності до роз’яснення ст. 3 КПК, він систематично розголошує дані досудового розслідування, проте звільнити його із займаної посади у відповідності до Закону «Про НАБУ» неможливо фактично без його згоди. Передбачена цим законом одна лише підстава – за результатами зовнішнього аудиту, і вона не діє і не може бути застосована, так як, не дивлячись на законні вимоги про проведення такого аудиту як мінімум один раз на рік, такий аудит діяльності НАБУ вже не проводиться три роки підряд!

 

І при цьому, ні Генеральний прокурор, ні керівник САП не мають у своєму арсеналі будь-яких повноважень з тим, щоб хоча б ініціювати притягнення до відповідальності керівника НАБУ, який, наприклад, систематично порушує вимоги закону, в т.ч. і конституційні прав і свободи громадян, наприклад, неправомірно залучає до проведення оперативно-розшукових заходів та негласних слідчих (розшукових) дій представників правоохоронних органів іноземної держави, розголошує дані оперативно-розшукової діяльності, негласних слідчих (розшукових) дій, а також таємницю досудового розслідування і т. д.

 

По-четверте, не сприяє активізації і результативності діяльності антикорупційних органів створення, так званої, антикорупційної прокуратури в складі Генпрокуратури, якою керує заступник Генпрокурора, який, в свою чергу, взагалі не підпорядкований Генеральному прокурору, чого немає в жодній країні світу, і в тих же Сполучених Штатах Америки. Таке уособлення і виокремлення антикорупційної прокуратури, яка, начебто, входить до єдиної системи органів прокуратури, але, не підпорядкована ні адміністративно, ні процесуально Генеральному прокурору, є анахронізмом і ніякими закликами та переконаннями щодо можливого втручання в її діяльність з боку Генпрокурора обґрунтовуватись не може. Особливо, якщо врахувати, рівень професійної підготовки керівників САП (про «професіоналізм» нинішнього Генпрокурора говорити зараз не слід, бо таким його зробила діюча влада і я надіюся, що це була прикра помилка, яка в майбутньому ніколи не повториться), її штучну віддаленість від загальних процесів функціонування органів прокуратури України в цілому, то таке виведення САП із-під контролю очільника ГПУ неминуче призведе до негативних наслідків, частина з яких уже продемонстрована у ЗМІ, і це тільки початок.

 

Все це, в цілому, призвело не до успішних результатів по боротьбі із корупцією, особливо у вищих ешелонах влади, а до постійних конфліктів між НАБУ і ГПУ, потім ГПУ і САП, далі НАБУ і НАЗК, а тепер вже НАБУ і ГПУ проти САП. І це буде неминуче продовжуватись і надалі, бо порушена система стримувань і противаг.

 

А результат такої «антикорупційної діяльності» вже найближчим часом проявиться у виправдувальних вироках по корупційних провадженнях, в підтверджених судами фактах порушення антикорупціонерами прав і свобод громадян, не виключаю — і через рішення Європейського суду з прав людини.

 

1.3.     Затяжне створення ДБР

 

Той факт, що наші іноземні «друзі» та «партнери», чи ще їх часто називають «донорами», а також делеговані ними в Україні так звані «громадські активісти», чи ще їх в народі називають «грантоїдами» не завжди бажають добра нашій державі, в чому я також вже не сумніваюся, можна пересвідчитись і на тому, що, не дивлячись на такий тривалий час з дня прийняття КПК України в 2012 році (навіть і після спливу граничного 5-річного терміну), в нашій державі до 20.11.2017 року так і не було створене Державне бюро розслідування. Зверніть увагу, що основні «гравці» на ниві боротьби із корупцією не піднімали взагалі це питання для обговорення, не тиснули на своїх «господарів» за межами України і не залучали їх для відповідного тиску на Президента України та Верховну Раду, як вони це люблять часто робити, з тим, щоб пришвидшити створення цього нового органу досудового розслідування, який повинен був перебрати на себе функцію розслідування злочинів, підслідних органам прокуратури.

 

Тому, я і говорю, що склалася парадоксальна ситуація, коли в створенні і особливо – в пришвидшенні початку діяльності цього нового органу досудового розслідування ні в нашій державі, ні за кордоном ніхто не зацікавлений, в той же час, кожний — з різних причин і мотивів.

 

Так, зокрема, цього відверто не бажав Президент України і підпорядкована йому Верховна Рада (в подавляючій більшості своїй), тим більше напередодні виборів як президентських, так і парламентських. В зв’язку з цим, я схиляюсь до тієї думки, що нинішня влада зацікавлена, щоб досудове розслідування в цей період продовжувала здійснювати залежна від неї і повністю підконтрольна їй Генпрокуратура, яка буде обов’язково задіяна у боротьбі із політичними опонентами.

 

Як я вже говорив, не зацікавлена в якнайшвидшому початку діяльності ДБР і протилежна сторона, в першу чергу, наші, так звані, «партнери» із-за океану, бо, на їх думку, від цього нового, ще не скомпрометованого органу досудового розслідування відчувається загроза повністю підконтрольним їм антикорупційним органам, особливо НАБУ, працівники яких є суб’єктами кримінальних правопорушень, в т.ч. і корупційних злочинів, які підслідні новому Бюро.

 

А в зв’язку з цим, і наші нові антикорупційні органи та їх лобісти всередині країни також не бажають швидкого створення і початку діяльності ДБР, яке має повноваження не тільки здійснювати досудове розслідування за фактами вчинення керівництвом і детективами НАБУ та антикорупційними прокурорами корупційних кримінальних правопорушень, а і, що головне, – Державне бюро розслідувань буде спроможне як оперативно-розшуковим шляхом (а таких повноважень слідчі Генпрокуратури не мають), так і слідчим шляхом перевіряти і розслідувати поширені факти зловживання названими антикорупціонерами своїм службовим становищем, перевищення службових повноважень та інших кримінальних правопорушень, особливо пов’язаних із порушенням прав і свобод громадян. Це обумовлено і тим, що скомпрометована останнім часом Генпрокуратура не здатна принципово реагувати на подібні зловживання НАБУ і САП по тій причині, що навіть її і законні дії прихильники Антикорупційного бюро одразу вміло переводили в з’ясування стосунків між новим «прогресивним» та «незаангажованим» органом і застарілою, так би мовити, «пострадянською» прокуратурою, як її, до речі, любить називати і сам Ю.Луценко.

 

Для прикладу, прокуратура до цього часу так і не прийняла (у всякому випадку громадськість про це не проінформувала) об’єктивних рішень по результатах обговорень в ЗМІ інформації з приводу незаконного залучення керівництвом НАБУ працівників правоохоронних органів інших держав до проведення досудового розслідування на території України, зокрема, щодо участі детективів ФБР США у проведенні оперативно-розшукових заходів та негласних слідчих (розшукових) дій з метою документування тих же народних депутатів Розенблата і Полякова та щодо провокації підкупу одного із керівників Державної міграційної служби, за фактом втрати детективами НАБУ флешки із таємними документами, за фактами незаконного прослуховування детективами НАБУ більше сотні працівників державних і правоохоронних органів і багато інших. Тобто, треба усвідомити, що саме після дня початку діяльності ДБР «спокійне життя» НАБУ і САП в частині дотримання ними вимог закону, в першу чергу — прав і свобод громадян, суттєво ускладниться, а може навіть – погіршиться. І тому, не дивно, що напередодні початку функціонування ДБР деякі найбільш активні прибічники НАБУ та представники «грантоїдів» намагалися чинити перешкоди самому процесу створення і укомплектування цього Бюро, «роздмухуючи» сварки між директором ДБР і його заступниками, погрожуючи і навіть заявляючи до судів позови з метою скасування рішення про призначення Директора ДБР, коли до цього були залучені не тільки народні депутати від БПП та «ображені» із числа тих, хто не став очільником Бюро, а навіть деякі адвокати, завдання яких, як по мені, полягає зовсім в іншому, і т.д. Особливо вони всі дуже обурились, коли Директор ДБР не підписав накази про призначення на посади 27 керівників Бюро, в чесному обранні яких виникли сумніви, особливо, якщо врахувати факт їх опублікування ще за два дні до засідання так званої «зовнішньої конкурсної комісії».

 

Більше того, деякі «грантоїди» навіть відверто заявили, що створення ДБР може потягнути за собою перешкоджання діяльності НАБУ у боротьбі із корупцією!

 

Ще більш негативними є наслідки не створення ДБР у встановлений в КПК термін, бо це фактично заблокувало діяльність правоохоронних органів по розслідуванню злочинів, які йому підслідні.

 

Так, запевнення і сама заява з цього приводу Генерального прокурора про те, що, мовляв, слідчі прокуратури не мають права розслідувати лише кримінальні правопорушення, які зареєстровані після 20.11.2017 року, не зовсім ґрунтуються на вимогах КПК України, в Перехідних положеннях якого чітко зазначено, що слідчі прокуратури дійсно мають право проводити подальше розслідування кримінальних проваджень, підслідних ДБР, які були зареєстровані до цієї дати, тільки після того, як це Бюро розпочне свою діяльність! А в зв’язку з тим, що ДБР не розпочало свою діяльність до закінчення п’ятирічного терміну, передбаченого КПК, продовження органами прокуратури проведення досудового розслідування в такій ситуації було порушенням вимог кримінального процесу, в зв’язку з чим, всі докази, які були здобуті таким чином, неминуче будуть визнані судом недопустимими з усіма витікаючими наслідками.

 

Більше того, не створення ДБР в установлений термін призвело не тільки до масового порушення органами прокуратури вимог діючого кримінального процесуального законодавства, але і спричинило суттєві перевантаження і до того завантажених слідчих підрозділів інших правоохоронних органів, особливо Нацполіції. Ви тільки вдумайтесь, починаючи із 20 листопада 2017 року, після реєстрації прокурорами кримінальних проваджень, підслідних ДБР, в порушення вимог ст. 214 КПК України, де зазначено, що прокурор, після реєстрації в ЄРДР, не пізніше 24 годин повинен направити всі матеріали до відповідного органу досудового розслідування, але, виключно з дотриманням правил підслідності, а також в порушення вимог ст. 36 КПК України, де зазначено, що прокурор може змінити орган досудового розслідування лише в разі неефективного досудового розслідування, більшість наших прокурорів на чолі з Генпрокурором без юридичної освіти масово доручають проведення досудового розслідування по злочинах, підслідних ДБР, слідчим Нацполіції і СБУ!!! В той же час, інша частина прокурорів областей, як би і не існує Кримінальний процесуальний кодекс, продовжують після названої дати не тільки реєструвати кримінальні провадження, підслідні ДБР, а і приймають їх до свого провадження і проводять досудове розслідування, після чого направляють обвинувальні акти до суду або закривають такі кримінальні провадження!

 

У мене також склалося враження, що в Закон «Про Державне бюро розслідувань» його розробники умисно заклали такі норми, які будуть блокувати не тільки процес його укомплектування, але і саму діяльність цього дійсно потужного (якщо виходити із його повноважень і передбачених джерел підбору кандидатів на посади слідчих і оперативних працівників) органу досудового розслідування. До речі, треба справедливо зауважити, що таких «шкідливих» законодавчих норм у цей Закон «Про ДБР» було внесено більше ніж достатньо. Але, я хочу зупинитися лише на кількох із них, не усунувши яких негайно це Бюро не запрацює результативно.

 

Головною, я вважаю, і навмисно створеною законодавцями такою першопричиною є положення ст. 13 названого Закону про порядок набору і призначення керівників підрозділів як центрального апарату ДБР, так і директорів його 7-ми територіальних управлінь, у відповідності до якої цих службових осіб буде підбирати також зовнішня конкурсна (що і Директора ДБР та його двох заступників) комісія із 9 осіб, яка, в порушення вимог Конституції України, була створена із представників, делегованих по три особи: Президентом України, Верховною Радою України і Кабінетом Міністрів, хоча останні таких повноважень не мають! Тільки, за попередніми підрахунками, саме на цю зовнішню комісію по даному Закону покладено повноваження відібрати більше сотні необхідних кандидатів саме на керівні посади, в першу чергу – в центральний апарат! Хіба це не відверта політизація нового правоохоронного органу і намагання підпорядкувати його провладним силам?!

 

Я вже мовчу про те, яким чином ця так звана «конкурсна комісія» проводить такий відбір, коли, наприклад, кандидати на керівні 42 посади в центральному апараті та територіальних управлінь були відомі ЗМІ ще за два дні до такого «голосування»! Як заявили експерти, більшість із цих осіб виявились наближеними до Міністра внутрішніх справ А. Авакова, менша частина – іншим центрам впливу, в т.ч. і оточенню Президента України. Ще більш неприйнятним та таким, що підриває довіру до такого «конкурсу» є повна професійна непридатність як мінімум половини таких кандидатів.

 

В зв’язку цим, я повністю підтримую тих експертів, журналістів і блогерів, які пропонують негайно внести зміни в цю статтю названого Закону, залишивши за «зовнішньою комісією» повноваження лише по відбору хоча б тих же керівників управлінь центрального апарату ДБР і його територіальних управлінь, а призначення на всі інші посади в центральному апараті Бюро покласти на внутрішні комісії, які будуть створені Директором ДБР і зможуть це здійснити значно швидше і оперативніше, а головне — якісніше, що забезпечило б якнайшвидший початок діяльності цього нового органу та його результативність.

 

Ще раз підкреслюю: ці зміни в законодавство потрібно вносити негайно, тим більше, що саме така практика була вже випробувана при відборі не тільки рядових детективів, а і керівників структурних підрозділів НАБУ та його територіальних управлінь, коли ці повноваження здійснювали теж внутрішні (а не зовнішні) конкурсні комісії, які створював безпосередньо Директор Антикорупційного бюро і контролював їх діяльність (і це при тому, що кількість працівників НАБУ майже в половину менша ніж у ДБР).

 

Ще більш серйозною проблемою не тільки в частині пришвидшення початку діяльності ДБР, а і в його подальшій діяльності, аби не бути заблокованим, є не передбачена жодним законом України (чого немає і в правоохоронних органах інших держав, в т.ч. і європейських) норма, яка зобов’язує Директора Бюро, який у відповідності до закону несе повну персональну відповідальність за діяльність ДБР, зокрема і за законність здійснюваних його підлеглими оперативно-розшукових заходів, досудового розслідування та додержання прав і свобод людини і громадянина, погоджувати свої найбільш важливі рішення і реалізовувати більшу частину своїх повноважень зі своїми заступниками. Повний абсурд!

 

Як на мене, то механізм згаданого вище «погодження» має бути спрямований лише на належний обмін інформацією між керівником ДБР та його заступниками, на обговорення та спільне опрацювання проектів рішень з окремих питань, нехай і тих, про які іде мова в цій нормі, але кінцеві рішення повинен приймати керівник Бюро і нести за них відповідальність.

 

Тому внести необхідні зміни до цього Закону потрібно хоча б з метою суттєвого зменшення можливого впливу на діяльність ДБР з боку різних провладних центрів впливу, які, за даними тих же ЗМІ, через подібну систему відбору його керівників, начебто, зуміли «поставити» туди підконтрольних їм представників, в т.ч. і в середовище його керівників, забезпечити єдиноначальність в цьому органі, а щодо незалежності того ж Директора ДБР можна буде визначитись, виходячи із результатів діяльності Бюро вже протягом першого року роботи.

 

1.4.     Реформа Національної поліції

 

Майбутнє кожної держави залежить від її здатності протистояти негативним проявам і явищам, що підривають основи державності, національної безпеки і правопорядку, спеціального апарату управління і примусу, ефективного виконання функції щодо забезпечення охорони правопорядку, законності, прав і свобод громадян.

 

Основним інститутом, покликаним безпосередньо протистояти одному із найбільш небезпечних соціальних явищ – злочинності, є саме Національна поліція України, завданням якої є надання поліцейських послуг у сфері протидії злочинності. Вказана діяльність за своїм змістом полягає у забезпеченні профілактики, викриття, розкриття та розслідування кримінальних правопорушень.

 

Проте, аналіз діяльності, зокрема і статистики про результати роботи поліції, наводить на думку, що основна мета реформування цього правоохоронного органу таки не досягнута, а протидія злочинності з її боку, насправді, суттєво знизилася та є явно недостатньою.

 

Саме органи розслідування, в більшій мірі поліції, і мали б забезпечувати розкриття, розслідування, а відтак відновлення законних прав громадян по більшості кримінальних правопорушень, що формують структуру злочинності, забезпечувати розслідування, в першу чергу, «неочевидних», прихованих, так званих латентних злочинів, які завдають найбільшої шкоди громадянам та суспільству.

 

Проте, основні підрозділи Нацполіції «завантажені» розглядом чисельних заяв і повідомлень про кримінальні правопорушення, які, в силу положень статті 214 КПК України, слідчі зобов’язані вносити в ЄРДР і проводити за такими фактами досудове розслідування.

 

Так, більшість заяв і повідомлень про кримінальні правопорушення, як свідчить офіційна звітність, є безпідставними, а відомості, які за ними вносяться в Єдиний реєстр досудових розслідувань, не підтверджуються, оскільки не містять ознак кримінальних правопорушень.

 

Водночас, в силу положень КПК України у кожному провадженні слідчий зобов’язаний провести повне, об’єктивне, всебічне розслідування і прийняти законне рішення на підставі зібраних доказів, при цьому застосувати всі передбачені законом заходи для забезпечення ефективності розслідування як у провадженнях, що скеровувались до суду, так і у провадженнях, які в подальшому закриваються.

 

При цьому, слідчі органів поліції, в першу чергу, змушені переслідувати мету прийняття упродовж звітного періоду рішень про закриття кримінального провадження за відсутністю події чи складу злочину, аби таким чином зменшити злочинність.

 

Для розслідування усіх таких злочинів держава затрачає величезну кількість ресурсів, а слідчі, поряд із розслідуванням реальних злочинів, що вимагають кропіткої роботи, змушені відволікатися на порівняно величезну кількість проваджень, які вимагають проведення по них чисто формальних слідчих дій і оформлення чисельних процесуальних рішень, в т.ч. і постанов про закриття.

 

У результаті такої роботи, за результатами розслідування, як правило за відсутності події чи складу правопорушення, закриваються сотні тисяч проваджень, а паралельно з цим щорічно до суду направляється все менше і менше обвинувальних актів.

 

Окрім того, ще існує величезна кількість кримінальних проваджень про злочини минулих років, що залишаються у залишку і розслідуються без прийняття кінцевого рішення упродовж тривалого часу, при цьому їх кількість невпинно зростає.

 

Очевидними при цьому мають місце і випадки зловживання громадянами так званим «правом на розслідування», визначеним у статті 214 КПК, закидаючи правоохоронні органи чисельними зверненнями про факти, які лише, на їх думку, містять ознаки кримінальних правопорушень, з мотивів власних, в більшості, протиправних інтересів (вимоги розслідувати цивільно-правові спори, фактів прийняття рішень, у тому числі і процесуальних, вимоги щодо повторного розслідування щодо інших осіб тощо).

 

Така система прийняття рішень про початок кримінального переслідування, що фактично не залежить від правоохоронного органу, зводить нанівець особливе призначення правоохоронних органів в Нацполіції, в тому числі, і якщо найближчим часом не вжити заходів до зміни такої ситуації, органи досудового розслідування «захлинуться» у чисельній кількості кримінальних проваджень, в той час як реальні злочинці будуть продовжувати безкарно вчиняти злочини, зважаючи на «об’єктивну зайнятість» правоохоронних органів.

 

Поряд з цим, залишається гострим питання дотримання органами Національної поліції вимог законодавства при прийманні, реєстрації, розгляді та вирішенні заяв і повідомлень про кримінальні правопорушення, так як чинними Конституцією України, Законом України «Про прокуратуру» та КПК України прокурор не наділений таким правом (у п. 1 ч. 1 ст. 227 КПК України 1960 року такі повноваження передбачалися).

 

Крім того, одним і з основних «недоліків» існуючої системи протидії злочинності, що зводить нанівець мотивацію у розслідуванні найбільш небезпечних злочинів, є те, що з часу прийняття нового Кримінального процесуального кодексу України слідчі підрозділи органів поліції, на жаль, зосереджені на розкритті, розслідуванні та скеруванні до суду кримінальних правопорушень, у тому числі і у формі приватного обвинувачення, які за своїм змістом не є в цьому плані складними, але їх «змусили» розслідувати законодавці і чим вони уміло користуються, для маніпулювання результатами своєї роботи.

 

До прикладу, лише згідно офіційно оприлюдненої статистичної звітності визначені статтями 125 КК України (легкі тілесні ушкодження) кримінальні правопорушення, за якими до суду скеровано обвинувальні акти чи клопотання, упродовж 2017 року складають майже 35% від усіх облікованих.

 

До цього треба додати значну частину тих правопорушень, по яких на кінець кожного звітного періоду так і не було прийнято рішень, але вони без сумніву будуть прийняті у наступних періодах. Так, на кінець 2017 року залишалися «про запас» для майбутнього «розкриття» не розслідуваними із неприйнятими рішеннями майже 55% проваджень.

 

Це приклад лише однієї статті Кримінального кодексу України за результатами розслідування якої «регулюються» загалом по державі і відсоток розкриття, і кількість розслідуваних кримінальних проваджень, що дозволяє керівництву МВС і Нацполіції «хизуватись» величезними «досягненнями» проведеної органами поліції роботи.

 

Тому, цілком зрозумілою є і висока, у порівнянні з іншими правопорушеннями, кількість облікованих кримінальних правопорушень, пов’язаних із умисною несплатою аліментів (ст.164 КК України), які також оперативно розслідуються і направляються до суду, забезпечуючи Нацполіції таким чином збільшення показників розкриття злочинності.

 

Тобто, на сьогодні найбільш активно розкриваються, розслідуються і скеровуються до суду кримінальні правопорушення, що носять дріб’язковий характер, з них більшість, так званого, приватного обвинувачення, які раніше взагалі розслідувалися лише у окремих випадках, що протидією злочинності назвати дуже складно.

 

В умовах сьогодення викликає суттєвих зауважень діяльність органів Національної поліції з профілактики кримінальних правопорушень, у першу чергу – особами, які скоювали їх раніше.

 

Наведене, у тому числі, обумовлено відсутністю нормативного врегулювання співпраці органів Національної поліції з органами пробації у питаннях контролю за поведінкою осіб, засуджених до покарання з випробуванням.

 

Також слід вказати на незадовільний стан виконання органами поліції вимог Закону України «Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі», що негативно впливає на ефективність цієї діяльності та досягнення завдань зазначеного інституту превенції.

 

Не забезпечується безумовне виконання оперативними підрозділами поліції вимог законодавства щодо викриття кримінальних правопорушень; повноваження, надані Законом України «Про оперативно-розшукову діяльність» ними повною мірою не використовуються.

 

Так, підрозділами карного розшуку Нацполіції заводиться дуже мало оперативно-розшукових справ з метою документування протиправної діяльності окремих осіб та груп по підготовці до вчинення злочинів, а приблизно у 90% ОРС, в закритих торік, відповідні рішення прийнято з реабілітуючих підстав!

 

Нарощування статистичних показників діяльності, з метою створення удаваності ефективної роботи, оперативними підрозділами здійснюється виключно за рахунок проведення НСРД за клопотаннями слідчих та процесуальних керівників у вже розпочатих кримінальних провадженнях.

 

Ще одним проблемним питанням у діяльності Нацполіції у сфері протидії злочинності є неналежне здійснення досудового розслідування кримінальних проваджень. Відсутність зацікавленості слідчих у якісних результатах роботи змушує процесуальних керівників органів прокуратури самостійно проводити слідчі дії, зокрема в актуальних багатоепізодних провадженнях про злочини економічної спрямованості, якими інтересам держави завдаються мільйонні збитки.

 

І це по тій причині, що за чинним законодавством прокурор немає жодних дієвих заходів впливу на слідчих, які неналежним чином виконують свої службові обов’язки. Відсутність повноважень ініціювати дисциплінарну відповідальність дає змогу слідчим безкарно саботувати вимоги КПК України щодо повного, всебічного та неупередженого з'ясування обставин кримінального провадження.

 

Надані процесуальними керівниками письмові вказівки про проведення слідчих дій у більшості випадків залишаються невиконаними або ж виконуються формально. Жодної відповідальності за невиконання або неналежне їх виконання слідчі перед прокурором не несуть.

 

Відсутня належна взаємодія слідчих та оперативних підрозділів поліції при здійсненні досудового розслідування кримінальних правопорушень. Доручення слідчих, надані в порядку ст. 40 КПК України, у своїй більшості належним чином не виконуються. Наведене не сприяє досягненню завдань кримінального провадження і не забезпечує реалізацію права потерпілих на захист з боку держави від злочинних посягань.

 

Органами поліції фактично не виявляються причини та умови, що сприяли вчиненню кримінальних правопорушень, заходів до їх усунення, у межах компетенції, не вживається, тоді як це завдання прямо передбачено п. 2 ч. 1 ст. 23 Закону.

 

А хіба не є руйнацією Національної поліції України непродумана, я б сказав, штучна зміна її структури, що призвела до розбалансованості її дій та не забезпечує об’єднання необхідних зусиль усіх підрозділів з метою розкриття злочинів, документування дій злочинців одночасно в усіх сферах: загального криміналу, в господарській і службовій діяльності, економіці, в банківському секторі, зовнішньоекономічній діяльності і т.д.? Як і кому, наприклад, дійшло в голову вивести із підпорядкування керівників обласних управлінь Нацполіції підрозділи щойно створеної і професійно непідготовленої патрульної поліції, управлінь по боротьбі із економічною злочинністю, із незаконним обігом наркотиків, по торгівлі людьми і т.д.? Як можна організувати розкриття злочинів «по гарячих слідах», якщо в підпорядкуванні начальника управління Нацполіції в області знаходяться лише дільничі інспектори, кримінальний розшук і слідчі підрозділи, які також не повністю укомплектовані, а самі слідчі керуються в своїй діяльності вказівками не керівників правоохоронних органів та їх підрозділів, а в першу чергу, прокурорів-процесуальних керівників та вимогами КПК України? Про яку взаємодію всіх підрозділів Нацполіції України і координацію їх спільних зусиль у боротьбі із злочинністю можна вести мову?!

 

Не сприяє покращенню криміногенної обстановки в державі і ситуація із дотримання правил дорожнього руху на автошляхах. Мало того, що технічний стан доріг катастрофічний і сприяє вчиненню ДТП, в т.ч. і з смертельними наслідками, наші найвищі посадові особи, в першу чергу, Прем’єр-міністр і Президент України більше схожі в цьому плані на таких собі «казкарів» про «роки доріг», про їх покращення років через 10-20 років, про постійне збільшення фінансових затрат із бюджету на їх ремонт і будівництво. Мало того, що автошляхи не ремонтуються своєчасно, їх розбивають щоденно, особливо в жарку пору року, величезна кількість великовантажних автомашин як з іноземними, так і з особливо – з вітчизняними номерними знаками. По-перше, треба врахувати, що їх кількість на автодорогах, в тому числі і на другорядних, сільських, суттєво збільшилась за останні 4 роки в рази. По-друге, вони перевозять таку надмірну вагу вантажів, яка ні в які нормативи не вписується. І про це всі знають, але, на таке дуже загрозливе для якості покриття доріг перевантаження не реагують. «Бізнес і вигода понад усе, а потім нехай і трава не росте»! Контролюючі такі перевантаження органи не діють, бо їх ще при Прем’єру А. Яценюку ліквідували частково, а ті, що залишилися, є малочисельними і професійно недієздатними. Підрозділи ДАІ, які теж раніше контролювали ці перевезення понад норму, також ліквідовані. Дорожня поліція, яка б сприяла спеціальним дорожнім службам безпеки, не створена і не діє.

 

А візьміть до уваги нинішню критичну ситуацію із ввезенням на територію України автомашин із іноземними номерними знаками, так званими «євробляхами». Хіба це не є спосіб ухилення від сплати податків і митних платежів? Ви тільки вдумайтесь, за офіційними даними, таких машин завезено до України до 3-х мільйонів! Про те, що це вже є протиправний бізнес, причому організований і діє з корупційною складовою, у мене особисто сумнівів немає жодних. Мало того, що наші «закордонні друзі» таким чином позбавляються від різного «непотребу» зі своєї землі, дбаючи як про добробут своїх громадян, так і про своє здоров’я за рахунок очищення повітря від вихлопних газів старих автомашин із багаторічним використанням (20-25 років), мене турбує і те, що на таких незареєстрованих авто переміщуються особи, які не знають правил дорожнього руху і їх відверто ігнорують, або ті, хто схильні до вчинення злочинів, в тому числі і ДТП, і яких потім встановити не буде можливим, бо такий транспорт не зареєстрований в Україні і тому навіть фото- і відеофіксація порушень ПДР, про яку вже стільки років говорить МВС і КМУ, нічого не дасть. Дійшло до того, що такі машини вже перевозять людей як таксі, або такі номерні знаки висять на великовантажних автомашинах підприємств, в т.ч. і комунальних. Про явно корупційну складову цього бізнесу свідчить той факт, що останнім часом з такими номерними знаками до України почали завозити абсолютно нові престижні автомашини: «мерседеси», «ренджровери» і т.д. Про небажання або нездатність виявляти злочинні схеми у такому нелегальному бізнесі свідчить і відсутність зареєстрованих кримінальних проваджень за такими фактами діяльності організованих злочинних груп і затриманих злочинців цій сфері, в т. ч. і представників влади. Всі заяви Прем’єр-міністра і народних депутатів про якнайшвидше вирішення цих проблем виявились звичайним «потрясінням повітря».

 

1.5.     Недореформа податкової міліції (поліції)

 

Про яку боротьбу із тіньовим сектором економіки, що є одним із головних джерел походження корупції у вищих ешелонах влади, можна вести мову при нинішній владі, яка ще 1 грудня 2017 року внесла поправки до Податкового Кодексу України і, начебто, помилково ліквідувала податкову міліцію в системі Державної фіскальної служби? Хіба не про правовий хаос в сфері правоохоронної діяльності свідчить той факт, що не дивлячись на відсутність цього правоохоронного органу в законі, він продовжує реєструвати кримінальні провадження та здійснює досудове розслідування, в т.ч. затримує громадян, висуває їм підозри, проводить обшуки і накладає арешти на майно?

 

І тому не дивно, що ще представники Мінфіну на чолі із бувшим міністром Данилюком запевняли, що до осені 2017 року замість податкової міліції буде створено декриміналізовану структуру. Спочатку її називали фінансовою поліцією, потім запропонували назвати Службою фінансових розслідувань, але, головне, що суть змін пропонувалась в тому, що новий орган буде мати максимум аналітичних функцій і мінімум силових, аби виключити тиск на бізнес.

 

Проте, законопроект про створення Служби фінансових розслідувань, презентований Мінфіном і навіть підтриманий КМУ, не пройшов Національну Раду реформ, після чого вже Адміністрація Президента виступила з ініціативою заснувати таке собі «Національне бюро фінансової безпеки», яке, за словами П. Порошенка, повинно виключити вплив на економіку і бізнес ГПУ, СБУ, МВС і навіть НАБУ. Після оприлюднення цього законопроекту з’ясувалось зовсім інше: новому Бюро хочуть надати ще більш широкий перелік правоохоронних функцій, ніж мала в минулому та ж податкова міліція. На відміну від декларацій, оприлюднених Президентом України, співробітники цього Бюро зможуть проводити оперативно-розшукову діяльність, здійснювати арешти і конфіскацію активів, причому права працівників Бюро будуть практично необмежені. Вони зможуть таємно співпрацювати із «гласними і негласними штатними і позаштатними співробітниками», затримувати осіб, підозрюваних у тих чи інших злочинах, брати у них відбитки пальців, застосовувати фізичну силу і вогнепальну зброю. Яскравим свідченням про дійсні наміри і цілі НСФБ є його підпорядкування і підзвітність Президенту і парламенту, а, приймаючи до уваги, що кандидатів на посади буде відбирати спеціально створена конкурсна комісія, по яких остаточне рішення буде приймати Президент, то це означає, що він і зможе безпосередньо впливати на те, хто саме виявиться біля керма цього нового «монстра». Тим більше, прагнення підпорядкувати НБФБ Президенту викликає подив і нерозуміння хоча б по тій причині, що ДФС, яка займається збором і адмініструванням податків, підвідомча Мінфіну, тобто виконавчій владі, і аж ніяк не Главі держави. Ще більше насторожує, що цьому Бюро планують надати ще більше повноважень ніж НАБУ, тобто продовжується негативна, я б сказав, порочна практика створення «монстрів», а не правоохоронних органів. Особливо, якщо врахувати і прагнення Головного військового прокурора створити ще один новий правоохоронний орган — Національне бюро військової юстиції.

 

Якщо така тенденція в «законотворчості» нашого парламенту і Гаранта Конституції буде продовжуватись і надалі, то взагалі нікому буде боротися із злочинністю, в т. ч. і у фінансовій сфері, тим більше — в умовах відсутності будь-якого прокурорського нагляду за додержанням законів в діяльності таких, вибачте, «правоохоронних органів».

 

1.6.         «Недоторканна» СБУ

 

Можна відверто сказати, що «реформування» правоохоронних органів весь цей час чомусь проходило повз Службу безпеки України, яка також потребує реорганізації в напрямку посилення її спроможностей протидіяти сучасним зовнішнім і внутрішнім загрозам національній безпеці, особливо це важливо у теперішній період триваючої «гібридної війни». Зокрема, виділяється ряд проблемних питань, пов’язаних із посиленням організації контррозвідувальної діяльності з попередження, своєчасного виявлення і запобігання розвідувальним, терористичним та іншим протиправним посяганням спеціальних служб іноземних держав, а також ворожих організацій, окремих груп та осіб на державний суверенітет України.

 

Так, найбільш глобальною проблемою, яка потребує обговорення та термінового реагування на рівні держави є превалювання в діяльності СБУ оперативно-розшукової діяльності над контррозвідувальною, а також законодавче обмеження Служби безпеки в організації захисту держави від зовнішніх та внутрішніх загроз на рівні Кримінального процесуального кодексу України.

 

Саме в зв’язку з цим, треба визнати неприйнятним той факт, що Служба безпеки України сьогодні є одночасно спецслужбою та правоохоронним органом, чого в практиці не може бути. Такого дуалізму ЄС і НАТО вимагають позбавлятися, поступово перетворюючи СБУ на спецслужбу, а функції правоохоронного органу, в т.ч. досудового розслідування, передати іншим правоохоронним органам (ДБР, НАБУ і Нацполіції).

 

Також, у контексті невластивих для спецслужби функцій, яких необхідно позбавитися у процесі реформування, слід вказати боротьбу з економічною злочинністю, наркобізнесом, посадовими злочинами, корупцією та організованою злочинністю. Натомість Служба безпеки України повинна сконцентруватися на боротьбі з посяганням на суспільні відносини, які забезпечують державну безпеку, обороноздатність, незалежність держави та її конституційний лад.

 

Таким чином, оптимальна структура національної спецслужби повинна включати наступні функціональні блоки:

 

-        контррозвідка;

 

-        протидія тероризму та сепаратизму;

 

-        захист національної державності;

 

-        кібернетична та інформаційна безпека;

 

-        інформаційно-аналітична діяльність.

 

Окрім того, варто зауважити, що реформу органів безпеки, зокрема СБУ, необхідно провести якомога швидше, для того, щоб Служба безпеки зосередилася на роботі в сфері контррозвідки, на боротьбі з тероризмом, щоб її перестали використовувати в політичних цілях та в особистих інтересах (зокрема, з метою тиску на різні бізнес-структури). Перші кроки до цього були зроблені в червні 2018 року, коли парламентарі прийняли Закон «Про національну безпеку України», в якому повинні були дати старт реформі СБУ. Але, в проголосованому Законі в Прикінцевих та Перехідних положеннях записано лише про те, що за шість місяців СБУ повинна розробити відповідний законопроект про внесення змін до Закону про цю службу. І все.

 

Більше того, конкретна концепція реформи СБУ досі не затверджена, вона вже два роки «блукає» кабінетами Адміністрації Президента, РНБО і зараз знову знаходиться в СБУ на доопрацюванні, але ніхто її не бачив. Разом з тим, у проголосованому законі про нацбезпеку чітко вказано, що до функцій СБУ продовжує відноситься функція розслідування економічних злочинів, що явно не відповідає описані          й вище концепції та намірам. Є ще питання демілітаризації і скорочення штату СБУ, але, цього всього закон про нацбезпеку також не передбачає. Тобто, із того, що задекларовано заслуговують на увагу лише наміри створити парламентський комітет контролю над СБУ і все. При такій практиці «реформування» Служби безпеки слова розходяться із діями, тому позитивних зрушень у боротьбі із протиправною діяльністю проти основ національної безпеки однозначно не слід очікувати.

 

1.7.     Проблеми законодавчого забезпечення

 

Ще більш катастрофічною є ситуація в законодавчому забезпеченні правоохоронної діяльності, починаючи з листопада 2012 року, з часу початку дії нового Кримінального процесуального кодексу України, яким фактично започатковано знищення всієї правоохоронної діяльності в нашій державі.

 

Так, в порушення вимог Конституції України, Європейської конвенції з прав людини і основоположних свобод започатковано позбавлення права людини оскаржити процедуру і рішення слідчого та прокурора про початок досудового розслідування, бо ст. 214 КПК України зобов’язує уповноважених осіб після одержання заяви чи повідомлення про злочин без будь-якої перевірки негайно його реєструвати в ЄРДР, без винесення постанови про початок розслідування та без будь-якого повідомлення особі, інтересів якої воно стосується.

 

Як результат ганебного скасування інституту дослідчої перевірки, кожного року в Україні реєструється більше 1 млн. таких кримінальних проваджень, майже половина яких після проведення різної кількості слідчих (розшукових) дій закриваються за відсутністю події злочину! Тобто, відсутність обов’язкової необхідності та правових механізмів дослідчої перевірки первинних відомостей про вчинене кримінальне правопорушення та обов’язкового ухвалення процесуального рішення про відкриття провадження зумовлює безпідставний початок розслідування, що однозначно супроводжується порушенням прав і свобод громадян, зайвим навантаженням на слідчих і прокурорів, марним витрачанням на це часу і коштів, зниженням активності і результативності важливих розслідувань, а іноді використовується і як засіб політичного тиску, шантажу, залякувань, компроментації політичних противників та економічних конкурентів, тиску на бізнес і т.д.

 

Ще більш неприйнятним є суттєве звуження змісту прокурорського нагляду за додержанням законів під час досудового розслідування. По-перше, з часу вступу нового КПК в дію, як такий нагляд з боку прокурора за, нібито, додержанням законів на стадії досудового розслідування покладається виключно на процесуального керівника, якого визначає вищестоящий прокурор негайно після реєстрації кримінального провадження. Тобто, таким процесуальним керівником, як правило, є рядовий прокурор місцевої, регіональної чи Генеральної прокуратури, якими, в більшості своїй, є недосвідчені молоді працівники. А, приймаючи до уваги «нововведення», які започаткували вже при нинішній так званій «демократичній владі» Генпрокурори В. Шокін і особливо — Ю.Луценко, коли «відкрили дорогу» через так модні сьогодні, нав’язані із-за меж нашої держави, але, оманливі для нашого суспільства «конкурси» в органах прокуратури, в т.ч. і навіть в обласні прокуратури і центральний апарат ГПУ, особам, які взагалі не мали будь-якого досвіду роботи в органах прокуратури, Ви можете собі уявити нинішній склад таких «процесуальних керівників»! Я вже мовчу про те, що саме на цих молодих і недосвідчених прокурорів і ліг весь тягар по розслідуванню щорічно мільйонів зареєстрованих кримінальних проваджень (для прикладу, на одного прокурора в м. Києві — від 500 до 800 кримінальних проваджень). Не знаю також, кому це прийшло на думку фактично позбавити вищестоящих прокурорів, Генерального прокурора (керівників регіональних і місцевих прокуратур, їх перших заступників і заступників) від здійснення нагляду за додержанням законів на стадії досудового розслідування, залишивши їм повноваження (і то не всім) лише змінювати підслідність в разі неефективного розслідування та скасовувати необґрунтовані та незаконні постанови слідчих і прокурорів!? Тобто, ще раз акцентую Вашу увагу, що від відповідальності за стан досудового розслідування новим КПК усунули саме тих прокурорів, хто має вищу заробітну плату, значно більший досвід, в т.ч. і в частині організації досудового розслідування, знає методики і тактики в проведенні розслідування як в цілому, так і окремих найбільш складних злочинів, і т. д.

 

Постає також питання, з якою метою усунули вищестоящих прокурорів від здійснення нагляду за додержанням законів на стадії досудового розслідування, якщо більшість рішень процесуального керівника можна було раніше оскаржити до вищестоящих прокурорів: спочатку району, далі — керівників обласних прокуратур, а потім вже до Генерального прокурора, в т.ч. і повідомлення про підозру? Незрозумілим є і перекладання всього тягаря здійснення контролю за дотриманням прав і свобод громадян (хоча фактично за досудовим розслідуванням) на і так перевантажені суди, фактично знівелювавши зміст і якість так званого «судового контролю». Про яку якість цього «контролю» з боку слідчого судді можна вести мову, коли у нього вже розписані на кілька тижнів, а може й місяців наперед розгляди тих чи інших клопотань слідчих і прокурорів?

 

Тому так і виходить, що тепер всю відповідальність за стан розслідування конкретного кримінального провадження несуть найменш досвідчені слідчі і процесуальні керівники! До того ж, ніхто із вищестоящих прокурорів не має права витребувати будь-яке провадження і вивчати, я вже не говорю про дачу письмових вказівок у ньому, в т.ч. і з метою припинити беззаконня з боку органу досудового розслідування і процесуального керівника, доки провадження не надійде до суду!

 

А ще гіршим в цьому КПК є те, що сила і вплив процесуального керівника закінчується тим, що такий прокурор не має будь-якого права вплинути на недобросовісного слідчого чи керівника органу досудового розслідування, які можуть ухилятися від виконання вказівок прокурора, бо він не має повноважень ініціювати дисциплінарне провадження, не може вносити документи прокурорського реагування на усунення виявлених порушень закону під час розслідування, в т.ч. і безсилий відновити порушені права і свободи громадян!

 

Хіба хтось із законодавців-творців нового КПК, які внесли зміни до Закону «Про ОРД», думали про розкриття і розслідування злочинів, в т.ч. і «по гарячих слідах», коли цими нормами позбавили оперативних працівників права самостійно, без доручення слідчих і прокурорів, займатися розкриттям злочинів, які вже вчинені (усунувши їх від цієї діяльності), із використанням складних і специфічних методів, якими не володіють слідчі і прокурори, зобов’язавши їх виявляти лише ті злочини, які тільки готуються, і осіб, які їх готують! А враховуючи нинішній склад, в основному, малодосвідчених слідчих і таких же прокурорів – процесуальних керівників, які, в більшості своїй, мають у провадженні, як я вже говорив, сотні кримінальних проваджень (при цьому я вже мовчу про кількість вакансій на цих посадах), Ви можете уявити, коли, при яких обставинах і які вони можуть давати своєчасні письмові доручення оперативним працівникам!

 

Окрім того, відкритим наступом на права громадян бути захищеними від злочинних посягань і ймовірно наміром зруйнувати всю правоохоронну діяльність вважаю зміни, внесені в жовтні 2017 року в КПК України в зв’язку із реалізацією так званої «судової реформи», особливо, шляхом, так званої «поправки Лозового», якими фактично паралізовано діяльність всіх правоохоронних органів нашої держави і які, не дивлячись на відкриті протести НАБУ, САП і Нацполіції, Президент України свідомо підписав!

 

У відповідності до цих змін, тепер, в порушення вимог Основного Закону, Кримінального кодексу України, слідчі зобов’язані закривати кримінальні провадження про нерозкриті тяжкі і навіть особливо тяжкі злочини (в т.ч. умисні вбивства при обтяжуючих обставинах), якщо протягом 18 місяців нікому в них не буде повідомлено про підозру! А навіть якщо і буде повідомлено про підозру по таким нерозкритим злочинам, то після закінчення 12 місяців, в разі не направлення до суду обвинувальних актів по них, вони теж підлягають закриттю! Правда, останні умови не поширюються на тяжкі і особливо тяжкі злочини, які направлені проти життя і здоров’я людини. Тобто, всі економічні і корупційні злочини, які, як правило, вчиняються в організованих формах, із використанням банківської системи та міжнародних зв’язків, тобто для розслідування яких може знадобитись і кілька років, будуть закриватись в разі закінчення таких нетривалих строків і це навіть не дивлячись на те, що строки давності, передбачені КК України, по них не пройшли! А що вже говорити про позбавлення права слідчих і прокурорів призначати особисто судові експертизи і передачу цих функцій слідчим суддям, що не тільки перешкоджатиме розкриттю злочинів і буде порушувати права потерпілих, але і перевантажить суди, тим більше, що в таких випадках такі дії суддів є фактично функцією державного обвинувачення. А хіба не був відвертою «диверсією» проти досудового розслідування обов’язок слідчих і прокурорів за всіма дозволами на проведення заходів забезпечення кримінального провадження звертатись тільки до судів, на території юрисдикції яких знаходиться зареєстрований орган досудового розслідування як юридична особа, для прикладу, яким є лише управління Нацполіції в області. Правда, цю норму після заподіяння відвертої шкоди громадянам і правоохоронним органам хоча б частково, але, скасували.

 

1.8.         Паралелізм повноважень правоохоронних органів та невдалі експерименти по боротьбі із корупцією у вищих ешелонах влади

 

Прийняття недолугих, протирічивих і поспішно розроблених законів, в т.ч. і шляхом внесення змін до КПК України, призвело до того, що на сьогоднішній день між правоохоронними органами не тільки немає єдності і взаємодії, а навпаки відбувається нездорова конкуренція, але, не на предмет того, хто краще і вправніше захистить права громадян, хто швидше розкриє ті чи інші резонансні злочини чи продемонструє більш ефективнішу роботу в боротьбі зі злочинністю та корупцією, а навпаки – розгорається справжня «війна» між ними, із залученням підрозділів фізичного захисту та з застосуванням останніми фізичного насильства і спецзасобів, в т.ч. і направлена на з’ясування того, хто має більше процесуальних можливостей і повноважень, хто сильніший і більш впливовий. Варто зазначити, що кримінальні провадження про корупційні злочини, сьогодні розслідують як органи прокуратури, в т.ч. Генеральна інспекція, військова прокуратура, так і НАБУ, СБУ та Нацполіція, а зараз до них приєдналось і Державне бюро розслідувань. Профільне законодавство, зокрема КПК України та закони України «Про прокуратуру, «Про Національне антикорупційне бюро», «Про Національну поліцію», «Про запобігання корупції» та «Про Державне бюро розслідувань» провокують сьогодні найбільш сприятливі умови для конфлікту повноважень усіх цих відомств, паралелізму ведення різних досудових розслідувань за одними і тим ж фактами. Уже дійшло до того, що НАБУ на свій розсуд, навіть всупереч реакції Генпрокурора, одноосібно вирішує, яке провадження вилучати із прокуратури чи інших органів досудового розслідування та прийняти до свого провадження, а яке потрібно повернути, що являється повним абсурдом! Це все неминуче призведе до порушення прав громадян, до затягування розслідування та розгляду справ у судах по суті (поки правоохоронці з’ясують, до чиєї все таки підслідності належить провадження), а також, що найголовніше – взагалі сприятиме уникненню від справедливого покарання винних осіб. Підтвердженням цього є той факт, що, наприклад, Директор НАБУ неодноразово наголошував, що СБУ і ГПУ розслідують підслідні НАБУ злочини, а тому, у випадку, якщо ці органи в подальшому будуть передавати такі справи до Антикорупційного бюро, НАБУ не буде їх приймати до свого провадження.

 

Ще раз коротко змушений нагадати суспільству і, в першу чергу, нашим законодавцям та Гаранту Конституції про те, що згідно Закону «Про Національне антикорупційне бюро України» завданням цього органу є протидія кримінальним корупційним правопорушенням, які вчинені вищими посадовими особами, уповноваженими на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, та становлять загрозу національній безпеці. Акцентую Вашу увагу і на тому, що НАБУ — правоохоронний орган з надмірно широкими процесуальними повноваженнями (яких немає жоден правоохоронний орган нашої держави, до речі, таких повноважень не мають антикорупційні органи і жодної європейської держави), «власною» антикорупційною прокуратурою та своїми спеціалізованими силовими і оперативно-технічними підрозділами, а головне — матеріально та технічно забезпечений у відповідності до європейських стандартів (на відміну від інших правоохоронних органів), з фінансовою та моральною підтримкою потужних і авторитетних іноземних партнерів, в першу чергу європейських і заокеанських (які, ради справедливості, нічого не розуміються в наших реаліях), та так званих «громадських активістів», як правило, існуючих на іноземні гранти, а також, що найголовніше, абсолютно безконтрольний та «незалежний» від загальної системи стримувань і противаг, яка повинна існувати в будь-якій правовій державі. Нагадаю також, що у відповідності до ст. 8 Закону України «Про прокуратуру» функцію здійснення нагляду за додержанням законів під час проведення оперативно-розшукової діяльності та досудового розслідування Національним антикорупційним бюро України здійснює виключно Спеціалізована антикорупційна прокуратура (далі — САП). Не дивлячись на те, що керівник САП є одночасно і заступником Генерального прокурора, законодавці практично вивели його із підпорядкування останньому, чим фактично створили сприятливі умови для зрощування НАБУ і САП та, як наслідок, — їх повної безконтрольності.

 

Як приклад: попри те, що у відповідності до ч.5 ст. 36 КПК України вищестоящі прокурори мають право своєю вмотивованою постановою доручити здійснення досудового розслідування будь-якого кримінального провадження іншому органу досудового розслідування у разі його неефективності, ця ж норма забороняє навіть Генеральному прокурору доручати здійснення досудового розслідування кримінальних правопорушень, підслідних НАБУ, іншим органам досудового розслідування, у разі неефективного розслідування і навіть тоді, коли детективи Бюро систематично і відверто порушують норми закону і права людей. Тобто, ця норма КПК України відверто стимулює цей антикорупційний орган до порушення загальних засад кримінального провадження, передбачених ст. 9 КПК України, і створює необхідні підстави для визнання в майбутньому судом зібраних таким чином доказів недопустимими.

 

Більше того, треба мати на увазі, що директор НАБУ фактично чи не єдиний в системі правоохоронних органів керівник, якого неможливо притягнути до дисциплінарної відповідальності чи тим більше — звільнити із займаної посади. А якщо додати до цього наявність у НАБУ повноваження вилучати із провадження інших органів досудового розслідування і приймати до свого провадження будь-яке кримінальне провадження, причому — не обов’язково корупційне, і не обов’язково про злочини, вчинені високопосадовцями, то можна зробити висновок, що такого «безладу» в сфері правоохоронної діяльності, в т.ч. і по боротьбі із корупцією, немає в жодній із судово-правових систем Європи, а може навіть і світу!

 

Тому, напевно з таким арсеналом можливостей, яким не може похизуватися жоден антикорупційний орган будь-якої європейської держави, можна було б набагато результативніше спрацювати у боротьбі із корупційними проявами у вищих ешелонах влади, відновити довіру громадян та заслужити пошану і подяку. Але, протягом трьох років діяльності цього новоствореного органу, відгуки та вимоги у суспільства виявились зовсім протилежні: втрачена довіра до реформ, немає реального покарання корупціонерів, замість цього виключний піар та окозамилювання, профанація правоохоронної діяльності, глобальний непрофесіоналізм, а також, що найбільше тривожить експертів, — нескінченні порушення прав учасників кримінального процесу та інших осіб під час досудового розслідування, які в майбутньому неминуче будуть використані у позовах до Європейського суду з прав людини та можуть завдати значних матеріальних і іміджевих збитків для України.

 

Безліч високопрофесійних людей, незалежних експертів і юристів-практиків, навіть тих, які напередодні створення НАБУ підтримували та вірили у його ефективність, зараз розчаровані та лише вказують недосвідченим детективам на їх промахи. Зауважте, що кожна гучна (піар) справа Антикорупційного бюро не проходить без зауважень зі сторони експертної спільноти.

 

Варто нагадати суспільству, що ще на початку роботи антикорупційного відомства очільники НАБУ декларували свої наміри боротися із корупцією в середовищі високопоставлених осіб нашої країни, обіцяли звільнити Україну від багажу корупції та, як наслідок, навести лад у державному бюджеті, повернувши туди вкрадені кошти. Серед їх популярних зобов’язань, ще у 2016 році, лунали обіцянки розслідувати злочинні діяння тієї ж Голови НБУ Гонтаревої та її заступниці, як мінімум кількох народних депутатів, успішних бізнесменів братів Суркісів, давались обіцянки в подальшому притягнути їх до кримінальної відповідальності та називались перспективи цих розслідувань. Тобто, складалось враження, що Антикорупційне бюро замахнулось на доволі близьких до діючої влади людей. Але, до сьогоднішнього дня немає ні висунутих цим високопоставленим особам підозр, ні спростувань про їх причетність до оприлюднених НАБУ фактів злочинної діяльності.

 

Проте, повертаючись до роботи новоствореного антикорупційного відомства, потрібно оцінювати його діяльність не за словами, обіцянками та деклараціями, а по реальних справах та їх результатах.

 

Наприклад, згідно інформації, наданої НАБУ у своєму звіті за перших 6 місяців 2018 року, кількість зареєстрованих заяв і повідомлень про кримінальні правопорушення, віднесених законом до підслідності Національного бюро, становило 627.

 

З цієї кількості кримінальних проваджень лише 163 особам повідомлено про підозру.

 

Із загальної кримінальних проваджень детективами НАБУ було завершене досудове розслідування та до суду передано із обвинувальним актом лише 62 справи (9,8%), з них 10 – стосовно рядових суддів, 4 – відносно народних депутатів, депутатів міських/сільських рад, 1 – високопосадовець категорії А, 1 – державний службовець місцевого самоврядування, 3- посадові особи виконавчих органів влади, 2 – посадовці АРК, 15- посадові особи державних підприємств, 10 – юридичні особи приватного права та 16 – інші! Зверніть увагу: за цей період жодного вироку у суді.

 

Далі ще красномовніше. Виходячи із даних, оприлюднених на сайті НАБУ, справи, які ще знаходяться сьогодні на стадії судового розгляду, кваліфікуються за наступними статтями КПК України: 369, 369-2, 368, 368-2, 191, 364, які дійсно у відповідності до КПК України були безпосередньо підслідні Антикорупційному бюро, а також 364-1, 255,205, 344, які підслідні іншим правоохоронним органам, але, все таки, чомусь розслідувалися детективами НАБУ. Ще більш цікавим виявляється список обвинувачених за цими провадженнями: абсолютну більшість складають керівники та посадові особи державних підприємств, інші особи, розмір предмета інкримінованого їм злочину або завданої шкоди в 500 і більше разів перевищує розмір мінімальної заробітної плати, встановленої законом на час вчинення злочину, а також районні судді та місцеві прокурори. І все!

 

Саме у зв’язку з такими «показниками» по боротьбі із корупцією виникає цілком закономірне запитання: а де ж високопосадовці найвищої ланки, для притягнення саме яких до кримінальної відповідальності і було створене НАБУ? Де результати цієї роботи щодо перших осіб держави, Міністрів, їх заступників, членів Рахункової палати, членів Ради Нацбезпеки, голови та членів Національного банку України і т.п.?

 

Тому я також схиляюся до думки тих експертів, які стверджують, що основні завдання, покладені на НАБУ, протягом минулого часу з дня існування — не виконані, а діяльність цього нового правоохоронного органу – неефективна.

 

Далі більше скажу.

 

Дійсно, протягом минулого часу існування НАБУ на шпальтах ЗМІ промайнуло досить багато інформаційних роз’яснень, інтерв’ю, публікацій та різних новин про те, що детективами НАБУ затримано чи викрито того чи іншого високопосадовця на отриманні тієї чи іншої неправомірної вигоди, чи що ще вражаюче – коли суспільству так часто подавалися розмальовані «корупційні» схеми, навіть із зазначенням там не тільки сум коштів, які, начебто, викрадені, але і вже «винних» службових осіб, що взагалі недопустимо з огляду на принцип верховенства права. Але, реальні результати були зовсім інші: в дійсності детективи то затримували слідчого при заволодінні талонами на бензин, то впіймали помічника народного депутата чи помічника районного судді, чи депутата сільради на мізерному хабарі і тому подібне. Разом з тим, як убачається із звіту НАБУ, детективи займались весь час багато чим, замість реальної роботи: то вони проводили законодавчо непередбачені аналітичні перевірки щодо придбання нерухомості народними депутатами Лещенком, Заліщук, Генеральними прокурорами Луценком та Шокіним, то масово перевіряли висуванців на посади суддів Верховного суду, то піарились на перевірках е-деклараціях посадовців. Тому, звичайно, що їм ніколи було займатись своїми безпосередніми обов’язками – боротись з корупцією саме у вищих органах влади, суб’єкти яких, перш за все, перераховані в п. 1 і 2 ч.5 ст. 216 КПК України. Відволікало їх і те, що увага цього антикорупційного органу була сконцентрована на боротьбі за повноваження з іншими відомствами чи власну підслідність (згадаємо лише конфлікти з ГПУ щодо підслідності та НАЗК — щодо перевірки та доступу до е-декларацій).

 

Окрім цього, за їхнім піврічним звітом за 2018 рік розмір збитків і шкоди, завданих кримінальними правопорушеннями, віднесеними законом до підслідності Національного антикорупційного бюро, сягнув дійсно астрономічної цифри 196 613 194 000 грн. (майже 200 млрд. грн.), в що я не дуже вірю, з яких лише 107 054 098 грн. було стягнуто на користь держави, що становить всього 0,05%! Також, з цієї суми жодної гривні не повернуто в Україну із-за кордону. І це при тому, що на утримання НАБУ на 2018 рік державою витрачено 857 млн. гривень!

 

Аналізуючи усі ці статистичні дані, які подані НАБУ майже як «переможні» результати їхньої діяльності, я схиляюся до думки тих експертів, які стверджують, що нас, вибачте, просто «водять за ніс» іноземні «партнери», під щитом яких і функціонує цей антикорупційний орган, намагаючись нав’язати нашій державі чужі, не властиві нам принципи роботи, які у нас явно не приживаються, створюють показові декораційні постановки кримінального переслідування топ-чиновників (когось показово затримують, поміщають в ІТТ, клопочуть перед судом про обрання виняткового запобіжного заходу, пропонують судам застосовувати явно непомірні для підозрюваних застави і т.д.), а в результаті всі ці службові і посадові особи в подальшому залишаються безкарними, бо кримінальні провадження за їх обвинуваченням до суду з обвинувальним актом або не направляються, а ті, які направлені, не мають (в переважній більшості) судової перспективи. Це антикорупційне, вибачте за такий вислів, «провалля» стає все більш явним з кожним днем, саме тому ми все частіше бачимо намагання керівництва НАБУ виправдати свою безпорадність то не завжди слухняними прокурорами САП, то керівником САП, який, начебто, «зливає» інформацію по справах, то корумпованими суддями із загальних судів, які затягують розгляд направлених антикорупціонерами обвинувальних актів, то протидією «старої системи», то відсутністю політичної волі народних депутатів, то обмеженими повноваженнями (відсутністю права самостійно проводити зняття інформації із телекомунікаційних систем – прослуховування телефонів).

 

Окремо хотілося б також пояснити НАБУ з приводу їх посилання на тяганину та небажання судів оперативно розглядати кримінальні провадження, розслідувані детективами НАБУ. Перш за все, в дійсності, причини такого затягування криються, більше всього, не в умисних діях суддів по блокуванню розслідуваних ними справ, а зовсім в іншому. По-перше, це пояснюється нехваткою суддів, уповноважених здійснювати правосуддя, так як у частини з них закінчилися такі повноваження, частина вакантних посад суддів довгий час просто не заповнюється із різних причин (не виключаю і того, що навмисно). Потрібно також відзначити, що навіть сам Голова Верховного Суду України визнавав у 2017 році, що 40% суддів не мали права здійснювати правосуддя, що судова система знаходиться у найбільш критичному стані за всі роки існування, а на суди сьогодні здійснюється такий тиск, якого не було за всі роки Незалежності України!

 

Нагадаю ще раз: в країні проводиться чергова бездарна «судова реформа», а фактично – знищення судової системи, бо її очищенням потрібно було займатися ще в 2014 році після втечі Януковича із України, а не через три роки вичікування та намагання підпорядкувати собі тих суддів, які прислуговували колишньому режиму, для задоволення своїх власних інтересів. До речі, це стосується і судів м. Києва. І це не мій власний висновок, про це стверджують навіть авторитетні експерти, журналісти і політики.

 

По-друге, навіть призначені справи уповноваженими суддями не розглядаються активно по тій причині, що в переважній більшості цих проваджень відсутні достатні докази винуватості обвинувачених, тим більше, що частина з них здобуті з порушенням порядку, встановленого КПК України, а тому суди не вправі на них посилатися при ухваленні судових рішень (недопустимі докази). Найбільш очікуваними по частині із цих справ є виправдувальні вироки, але, судді сьогодні бояться їх виносити в зв’язку з так званою «реформою» судової системи та призначенням на посади (коли «неслухняні» судді просто можуть не пройти такий конкурс), в т.ч. і в суди вищої категорії, де НАБУ теж приймає активну участь у підборі кадрів!!! Тому, такі справи і будуть перебувати на такій «замороженій стадії», доки не зміниться ситуація в державі. І лише, коли настане «період вироків», тоді ми і побачимо найбільш реальні результати так званої «боротьби з корупцією».

 

Не менш важливим моментом у виникненні даної ситуації є і відвертий тиск (як з боку органів державної влади, в т.ч. і антикорупційних органів, так і з боку громадянського суспільства) на суддів, про який також все частіше можна почути у ЗМІ, про що заявляв як Голова Верховного Суду України, так і керівники ВККС та Вищої ради правосуддя. Дійшло вже навіть до того, що Антикорупційне бюро розробило на своєму сайті «реєстр справ», розгляд яких залежав виключно від конкретних суддів, які, нібито, його затягують. Виглядало це наступним чином: там вказані назви справ, дати початку їх розгляду, кваліфікація злочину, назва суду і навіть прізвища суддів, які розглядають конкретну справу, її процесуальний статус. З першого погляду здається, що такий реєстр відповідає вимогам публічності, гласності та відкритості, проте це лише перше враження. Згодом вже стало зрозумілим, що така інформація є нічим іншим як вказівкою для тих же ручних «громадських активістів» та політиків-лобістів тиснути на той чи інший суд заради винесення потрібного рішення по справі, підслідній Національному антикорупційному бюро України.

 

До речі, суспільство вже неодноразово мало змогу спостерігати як такі «активісти» блокують суди, пошкоджують технічне обладнання в їх приміщеннях, виломлюють двері та навіть відкрито погрожують суддям саме з таких міркувань. Хочу застерегти як НАБУ, так і таких революційно налаштованих «активістів», що сам факт масових акцій біля будівлі суду розглядається в Європейському суді з прав людини (ЄСПЛ) як спосіб тиску на суд і тому є неприпустимим. Будь-які мітинги, демонстрації, тощо, з метою схилити суд до прийняття того чи іншого рішення — це вже форма тиску на суд, що прямо заборонено ч.3 ст.6 Закону «Про судоустрій і статус суддів», а також ч.2 ст. 48 цього Закону. Саме тому, наміри створення такого «реєстру» особисто у мене, як і у інших експертів, викликають сумніви та запитання.

 

Окрім цього, зауважу що наявність численних процесуальних порушень, зловживань і надмірного піару у діяльності НАБУ, які неодмінно приведуть в майбутньому до виправдувальних вироків та до численних позовів до Європейського суду, визнає навіть той же Антикорупційний прокурор, який, зі слів Директора НАБУ, час від часу, також, начебто, стає перепоною для притягнення корупціонерів до реальної кримінальної відповідальності, не погоджуючи або повертаючи детективам на доопрацювання ті чи інші процесуальні документи. Не можу не зауважити, що, направляючи на погодження прокурорам-процесуальним керівникам САП нашвидкуруч підготовлені підозри, обвинувальні акти чи клопотання про обрання запобіжних заходів, детективи НАБУ тим самим «підставляють» наглядових прокурорів, намагаючись таким чином перекласти на них свої недоліки і промахи, а тим самим, спрямовуючи «на випередження» звинувачення прокурорів в черговому «затягуванні» антикорупційних справ. Такий стан речей, як на мене, є неприйнятним.

 

Окрім того, хотів би нагадати читачам, що відповідно до ч.6 ст. 26 Закону «Про Національне антикорупційне бюро України» щороку повинна проводитись незалежна оцінка (аудит) ефективності діяльності Національного бюро, його операційної та інституційної незалежності, у тому числі шляхом вибіркового аудиту кримінальних проваджень, досудове розслідування у яких здійснювалося Національним бюро та було завершено.

 

Ця ж норма уповноважує Президента України, Верховну Раду України та Кабінет Міністрів України, що, до речі, протирічить Конституції України, щороку визначати по одному члену такої комісії з числа осіб, які мають значний досвід роботи в органах досудового розслідування, прокуратури, судах за кордоном чи міжнародних організаціях, володіють необхідними знаннями та навичками для проведення такої оцінки (аудиту), а також мають бездоганну ділову репутацію. Якщо читати дослівно цю норму Закону, то нею було навмисно усунуто від участі в таких перевірках саме вітчизняних колишніх слідчих, прокурорів і суддів, які досконало знають наше законодавство та здатні не тільки дати оцінку ефективності НАБУ, а і вивчити та перевірити будь-яку конкретну кримінальну справу та оцінити в цілому стан дотримання законності в цьому необмеженому в повноваженнях органі. Тому, призначений в якості аудитора П. Жебрівський, при всій повазі до нього, не має значного досвіду в органах досудового розслідування, прокуратури і судах не тільки за кордоном, але і в Україні, тому і не дивно, що він в подальшому відмовився від своєї посади. У багатьох експертів також виникає закономірне питання: а яким чином збираються оцінювати роботу НАБУ двоє інших його аудиторів, тим більше шляхом вивчення кримінальних проваджень, які вже завершено? Вдумайтесь, такими кримінальними справами можуть вважатися лише ті, які знаходяться або на стадії ознайомлення підозрюваного і його захисника з матеріалами досудового розслідування в порядку ст. 290 КПК України, або ті, які вже розглянуті судом і винесені вироки по них вступили в законну силу, або по таких справах прийняті рішення про їх закриття. І все. Бо справи, в яких досудове розслідування продовжується або по них обвинувальні акти розглядає суд, або навіть винесений вирок, але він не вступив у законну силу, аудиторам ніхто не дасть можливості вивчити. А тепер самі уявіть, скільки таких проваджень можуть вивчити аудитори, якщо, на сьогоднішній день, в провадженні НАБУ знаходиться 602 справи, а за минулих три роки 135 обвинувальних актів скеровано до суду та вироки винесені стосовно лише 9 осіб (вступили у законну силу).

 

На моє глибоке переконання як правоохоронця і прокурора з 38- річним досвідом роботи, за ці три роки існування НАБУ в суспільстві обговорювалась ціла низка проблем і недоліків в його діяльності, в тому числі і пов’язаних із поведінкою і деякими неправомірними діями самого очільника Бюро, які дають всі підстави визнати діяльність цього антикорупційного органу неефективною, а виконання останнім покладених на нього службових обов’язків – неналежними, що, в свою чергу, може бути підставою для звільнення Директора НАБУ із займаної посади.

 

Але, як на мою думку, то А. Ситник може спати спокійно, що йому і вдавалося чудово протягом 3-х років перебування на цій посаді, коли за цей такий тривалий час в порушення вимог Закону в Бюро аудит не проводився і навіть після обрання аудиторів – не проводиться. Прихожу до такого висновку не тільки тому, що відібрані в такий спосіб «аудитори» не зможуть в силу різних причин довести неефективність НАБУ, а тим більше – неналежне виконання службових обов’язків його Директором.

 

В аспекті розгортання суспільного інтересу до проведення такої «аудиторської перевірки» діяльності Національного антикорупційного бюро варто розібратись, а що ж саме ці «аудитори» можуть і будуть перевіряти. Зокрема, під час власного дослідження стану дотримання конституційних прав і свобод громадян я намагався дізнатись більш детальніше про проведену детективами НАБУ роботу, проте, така моя ініціатива залишилась безуспішною. Доступних в ЗМІ статистичних даних про повну слідчу і, тим більше, оперативно-розшукову роботу Бюро ніде немає, в зв’язку з чим, я направляв відповідні запити до названих антикорупційних органів з тим, щоб отримати необхідну інформацію про діяльність НАБУ та САП, в першу чергу на предмет законності здійснення детективами Бюро оперативно-розшукових заходів, досудового розслідування та додержання прав і свобод осіб, за що, до речі, у відповідності вимог ст. 8 Закону несе особисту відповідальність його Директор. За результатами розгляду цих запитів виявилося, що антикорупційна прокуратура мені не змогла надати необхідні відомості про результати нагляду за додержанням законів при здійсненні НАБУ оперативно-розшукової діяльності та проведенні негласних слідчих (розшукових) дій, оскільки вони, начебто, відносяться до службової інформації (хоча, я сумніваюся, що спецпрокуратура такі дані взагалі накопичує і володіє ними); інші ж відомості, якими я цікавився, у звітності про прокурорську-слідчу роботу НАБУ і САП, начебто, також не обліковуються. В свою чергу, НАБУ відповіло, що чинними нормативно-правовими актами взагалі не передбачено ведення Антикорупційним бюро статистичної звітності щодо кількості затриманих ними громадян, взятих під варту, подальшого звільнення таких осіб із ІТТ та з-під варти, в т.ч. і кількості осіб, відносно яких підозри не підтвердились і справи відносно яких були закриті, кількості внесених детективами до судів клопотань про проведення обшуків, арештів майна, тимчасового доступу до майна, речей і документів, а тому така інформація у них, начебто, відсутня!!! Наостанок НАБУ також мені повідомило, що звітність про роботу детективів НАБУ складається відповідно до спільного наказу ГПУ, МВС, СБУ, МФУ та НАБУ від 24.10.2017 року лише з 01.01.2018 року, а тому така статистична інформація за 2015-2017 роки у них відсутня!!! Тоді виникає закономірне питання: чому раніше не було прийнято відповідного наказу і чому ніхто не вів таку звітність і хіба це не є свідомим приховуванням антикорупційними органами допущених фактів порушення законів та прав і свобод громадян? І хто за це повинен нести відповідальність?

 

І все це відбувається не дивлячись на те, що Законом «Про НАБУ» чітко передбачено, що Директор Національного антикорупційного бюро несе особисту відповідальність за діяльність НАБУ, зокрема за законність здійснюваних оперативно-розшукових заходів, досудового розслідування, додержання прав і свобод осіб, а також інформує Президента, Верховну Раду та Кабінет Міністрів України з основних питань діяльності Національного бюро та його підрозділів про виконання покладених завдань, додержання законодавства, прав і свобод осіб. Але, як він може виконати ці обов’язки, якщо він не обліковує такі дані і не аналізує їх.

 

Більше того, треба врахувати, що у названому вище Законі вказано і про те, що Національне бюро здійснює інформаційно-аналітичну роботу з метою виявлення та усунення причин і умов, що сприяють вчиненню кримінальних правопорушень, віднесених до підслідності Національного бюро. Проте, подібних документів про реалізацію таких обов’язків також не було оприлюднено за весь період діяльності НАБУ і його Директор не виступав з такою доповіддю у Верховній Раді України. Більше того, Комітет Верховної Ради України, до предмету відання якого належать питання боротьби з корупцією, повинен не рідше одного разу на рік проводити відкриті для громадськості слухання на тему діяльності Національного бюро, виконання покладених на Національне бюро завдань, в т.ч. і щодо додержання ним законодавства, прав і свобод осіб, але цього не робиться.

 

В зв’язку з цим, ще раз повторюю: аудиторська перевірка є невід’ємною частиною діяльності Бюро і його подальшого функціонування, але, постає ряд запитань: як можуть три особи, тим більше без будь-якого досвіду роботи у вітчизняних органах досудового розслідування та прокуратури, протягом одного року перевірити такий масив потрібної інформації і даних про розслідування кримінальних проваджень, в т.ч. і тих, які ніде не накопичувались, ніким за цей тривалий час не аналізувалась і відповідно до цього ніким не оцінювались? Також незрозуміло, чи аудитори будуть перевіряти весь об’єм виконаної роботи НАБУ за всі три минулі роки, чи лише один? Тоді, як бути із тими результатами роботи НАБУ, які «аудитори» не зможуть перевірити за відведений для цього рік часу і т.д.?

 

І це в той час, як Директор НАБУ на випередження вже повідомив, що у 2018 році незалежний аудит діяльності НАБУ за 2017 рік, начебто, провели (тільки незрозуміло на якій підставі, у відповідності до якого закону і що саме вони перевіряли) представники Міністерства юстиції США, причому, на його думку, зробили цю «перевірку» дуже професійно, навіть дали 47 рекомендацій для НАБУ, як покращити роботу, але, в цілому, висновок дали схвальний. Хоча у мене, як стороннього глядача, знову напрошується питання: чому ж тоді такий «висновок американців» не був публічним, чому його не озвучили для українського суспільства, чому таку перевірку американські «аудитори» не проводили раніше — за 2015-2016 роки, чому і за чиєю ініціативою іноземні фахівці держави, законодавство якої зовсім не аналогічне нашому, проводили таку перевірку, з чийого дозволу вони виконували такі дії на території суверенної держави і т. д.? Також незрозуміло, чи надавали в НАБУ доступ іноземцям до кримінальних проваджень, особливо до тих, по яких планували направити до суду обвинувальні акти, на якій підставі і чи передбачено це чинним українським законодавством? І таких питань багато. Але, повірте, не в цьому криється небезпечна закономірність.

 

Враховуючи такі відверто прийнятні для Директора НАБУ, для його покровителів і лобістів вимоги до кандидатів в аудитори, які не дали можливості підібрати дійсно спроможних виявити і підтвердити неефективність в діяльності НАБУ, а тим більше – факт неналежного виконання саме ним своїх службових обов’язків, ще більш прогнозованим є позитивний висновок для нього, виходячи і з тих повноважень, які покладаються на членів такої комісії:

 

1) мати доступ до матеріалів кримінального провадження, досудове розслідування у якому здійснювалося Національним бюро, іншої інформації (документів) у володінні Національного бюро (з обмеженнями, передбаченими Законом України "Про державну таємницю");

 

2) проводити конфіденційні інтерв’ю з працівниками Національного бюро, прокурорами Спеціалізованої антикорупційної прокуратури, працівниками інших державних та правоохоронних органів, а також іншими особами, які володіють інформацією (документами), необхідними для проведення оцінки (аудиту).

 

І все. Тому ще раз стверджую, що і керівництву НАБУ, і його лобістам із закордонних впливових центрів, і нашим «гранітоїдам», які також за замовленням оберігають і опікують це Бюро, треба заспокоїтись і не «набивати собі ціну», подаючи себе такими борцями із корупцією, ніяких неприємностей для НАБУ і його керівництва така «перевірка» чи «аудит» (як би всі його не називали) не принесе. Але, головною причиною таких благоприємних висновків «аудиту» НАБУ будуть не об’єктивні висновки такої перевірки, а той факт, що наші законодавці, в основному, під зовнішнім тиском, своєчасно зуміли позбавити прокуратуру будь-яких можливостей наглядати за додержанням прав і свобод громадян та дотриманням законності в діяльності НАБУ з його необмеженими можливостями, створивши для нього, чого немає в жодній країні Європи, надуману і, вибачте, як її називають, «карманну» антикорупційну прокуратуру (про сутність її нагляду за діяльністю НАБУ видно із багатьох інтерв’ю Н. Холодницького, тому не буду їх черговий раз переповідати). Бо, якби існував справжній прокурорський нагляд, то і аудиторських перевірок не потрібно було! Але, на жаль, у нашій країні усе робиться з певним умислом, тому і не важко здогадатися, хто і в чому саме зацікавлений у цій «аудиторській історії»….

 

Тому, наостанок наведу доволі популярні слова видатного Тараса Григоровича Шевченка:«Боріться – поборете!». У нас все навпаки: замість боротьби – лише показові ігри, а тому і результатів такої «боротьби» чекати не варто. У всякому випадку – зараз. Подібні «експерименти» призведуть лише до ще більш нищівних наслідків, від яких країні доведеться оговтуватись ще багато років…

 

1.9.     Критичний стан дотримання прав громадян

 

Як результат такого бездарного «реформування» правоохоронних органів можуть бути дані аналізу про стан дотримання конституційних прав і свобод громадян, який був проведений особисто мною за 2016 і 2017 роки.

 

Зокрема, протягом 2017 року, згідно з статистичними даними Генеральної прокуратури, судами було виправдано 431 особу, з яких 81 особа трималася під вартою! За відсутністю події та складу злочину, а також достатності доказів вини вчинення злочину закрито 761 673 кримінальних проваджень. Більше того, у слідчих СБУ, ГПУ, НПУ і ДФС незакінченими (не розслідуваними) на кінець звітного періоду залишились 1 046 120 кримінальних проваджень, з яких лише у 6 843 випадках (або 0,65%) особам повідомлено про підозру! Фактично незаконно на стадії досудового розслідування були затримані без ухвали суду 5 012 осіб, які були в подальшому звільнені з-під варти.

 

Саме про це треба звітувати перед суспільством нинішньому керівнику ГПУ, а не про його сумнівні особисті «досягнення», чи про обіцяний його заступником в майбутньому такий собі майже «Нюрнберзький процес» по справі «податкових площадок» часів міністра Клименко, яка, також, допускаю, щоб не сказати більшого, розслідувалась з грубими порушеннями прав і свобод громадян.

 

Більше того, суспільство повинне знати, що сьогодні, в результаті відсутності прокурорського нагляду за додержанням законів на досудовому розслідуванні, громадянам масово, в порушення вимог КПК, вручають повідомлення про підозру, які не ґрунтуються на доведених фактах і обставинах, винуватість підозрюваних не підтверджується належними і допустимими доказами, здебільшого самі підозри і обвинувальні акти побудовані на припущеннях, домислах та відвертих фантазіях слідчих і прокурорів. Взяти хоча б розповсюджену нині практику звинувачень багатьох громадян у створенні та активній участі в діяльності так званих «злочинних організацій», що довести, повірте мені на слово, без тривалих і головне – професійно проведених оперативно-розшукових заходів чи НСРД просто неможливо. До цього ж, сьогодні громадяни масово затримуються без дозволу слідчих суддів та без наявності передбачених законом підстав і не на місці злочину, і не відразу після його вчинення, як того вимагає ст. 208 КПК.

 

Саме в результаті розвалу правоохоронної системи та руйнації правоохоронних органів шляхом так званих «реформ» і витіснення із їх лав найбільш професійно підготовлених фахівців та бездумного (а може і навмисного) заповнення вакансій новими «обличчями» після проведених «атестацій» і «конкурсів» фактично людьми «з вулиці» та «обезкровлення» суддівського корпусу шляхом проведення так званої «судової реформи», відбувся справжній наступ на конституційні права і свободи громадян.

 

Так, не дивлячись на щорічне зростання злочинності та зменшення кількості направлених в суди обвинувальних актів і одночасно з цим – збільшення залишків не розслідуваних кримінальних проваджень на кінець кожного минулого року, починаючи з 2014 року, в тому ж 2017 році слідчими і прокурорами до суду подано найбільше за останні роки клопотань про взяття підозрюваних під варту – 40 251 (у 2016 році – 36 812, у 2015 році – 34 083, у 2014 році – 22 849, а по зрівнянню, наприклад, з останнім дореволюційним 2013 роком – (21 612) майже в два рази). Не дивлячись на обіцянки нинішнього уряду врегулювати проблему масових обшуків, в першу чергу, в суб’єктів підприємництва, протягом минулого року до судів надійшло також значно більше клопотань про проведення обшуків ніж у всі попередні роки –118 884 (у 2016 році – 94 746, у 2015 році — 75 162, у 2014 році — 67 013, у 2013 році – 64 227), що вдвічі більше ніж до Революції гідності. Аналогічно збільшилась кількість поданих клопотань про надання дозволів на арешт майна – 65 026, що в три і навіть в п’ять разів більше ніж у попередні роки (у 2016 році – 38 077, у 2015 році – 24 412, у 2014 році — 16 310, у 2013 році – 15 511). Також збільшилась і кількість поданих слідчими і прокурорами клопотань про проведення негласних слідчих (розшукових) дій, на підставі яких в 2017 році слідчі судді винесли 152 185 таких ухвал (!) і це при тому, що з року в рік їх кількість лише збільшується, а саме в минулому році — найбільш суттєво (у 2013 році — 108 243, у 2014 році – 98 163, у 2015 році – 117 232 ухвали, а у 2016 році –119 456).

 

І ще хотілося б звернути увагу на одну обставину, яка провокує порушення прав і свобод людини, бо немає невідворотності покарання тих правоохоронців, які умисно і свідомо їх порушують. Ні для кого сьогодні вже не секрет, що частина суддів в умовах проведення так званої «судової реформи» з різних причин свідомо затягують розгляд обвинувальних актів, боячись виносити виправдувальні вироки.

 

У підтвердження саме такого висновку свідчать і статистичні дані про залишок нерозглянутих обвинувальних актів у судах на кінець кожного звітного періоду, який, до речі, з року в рік лише зростає.

 

Так, якщо на кінець 2014 року залишок нерозглянутих судами обвинувальних актів становив — 25 747, то вже на кінець 2015 року їх кількість суттєво збільшилась і складала — 32 033, на кінець 2016 року ще більше — 44 420, а ось на кінець минулого року залишок нерозглянутих справ ще більше зріс і вже складав 64 774, що в 2,5 рази більше ніж у дореволюційному 2013 році!!! Ця негативна тенденція відбувається, в першу чергу, по тій причині, що до цих пір продовжується так звана «судова реформа», яка призвела до того, що у місцевих судах на кінець першого півріччя 2018 року залишалося 2776 суддів, в той час як їх має бути 4404, у апеляційних судах — 802 судді із 1 589 необхідних!

 

Про яке правосуддя і дотримання прав і свобод громадян тоді можна говорити при таких навантаженнях на суддів?! А якщо до цих обставин доповнити і додаткові контрольні функції, які покладаються на суддів протягом особливо 2-3 років, в першу чергу, особливо під час реалізації так званої «судової реформи», то повірте, що розгляд клопотань слідчих і прокурорів на стадії досудового розслідування сьогодні поставлений так би мовити «на конвеєр», тобто на їх механічне погодження без будь-якої перевірки наявності законних підстав!

 

Але, ще більш загрозливим є те, що цією ситуацією в судах користуються і наші нинішні очільники прокуратури і інших правоохоронних органів, направляючи свідомо, в т.ч. з метою власного піару, до судів обвинувальні акти, у яких не зібрано достатньо доказів або які зібрані з порушенням діючого законодавства, що неминуче потягне в майбутньому за собою винесення судами виправдувальних вироків, а весь цей час судового слідства, в т.ч. і тяганини, невинні люди будуть знаходитись в якості обмежених у своїх правах.

 

Розділ 2: Головні причини погіршення криміногенної обстановки, незадовільного стану протидії злочинності та захисту прав і свобод громадян в Україні протягом 2014-2018 років

 

Розділ 3: Основні засади та пропозиції щодо вдосконалення діяльності правоохоронних органів

 

Екс-заступник Генерального прокурора України,

кандидат юридичних наук, заслужений юрист України, адвокат

О.В. Баганець

Похожие статьи:

БлогПорушення прав громадян під час незаконного тримання під вартою, обшуків, арешту майна та НСРД

БлогРозголошення таємниці досудового розслідування, порушення підслідності та інші промахи правоохоронців

БлогЯк правоохоронці розкривали злочини в 2017 році?

БлогРеволюція гідності: 4 роки потому

БлогСтан дотримання конституційних прав громадян під час досудового розслідування правоохоронними органами у 2017 році

Комментарии (0)

Нет комментариев. Ваш будет первым!