Нова Конституція – нова «безправна» прокуратура

Не дивлячись на очевидні прорахунки нинішніх «керманичів» держави по так званому «реформуванню» прокуратури України, яке вони розпочали в жовтні 2014 року, під приводом запровадження в її діяльність міжнародних (європейських) стандартів, що в дійсності призвело до антиконституційного позбавлення та звуження змісту і об’єму вже наданих громадянам прав, нинішні законодавці і протягом 2016 року продовжили свою діяльність на повне знищення органів прокуратури, зокрема і при внесенні змін до Основного Закону, у зв’язку з, так званою, «судовою реформою».

Ще раз заявляю, що без будь-якого вивчення того ж європейського досвіду, без широкого обговорення в суспільстві, без врахування авторитетних  професійних експертів, абсолютно ігноруючи інтереси особливо соціально незахищених верств населення, в першу чергу – інвалідів, неповнолітніх, людей похилого віку, осіб, які в силу матеріального становища не здатні захистити себе в суді, нинішня, начебто, демократична Верховна Рада України Законом України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року позбавила головний на той час правоохоронний орган повноважень нагляду за додержанням і застосуванням законів, що були передбачені Перехідними положеннями Основного Закону, та нагляду за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів з цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами, який передбачала діюча на той час Конституція України. Через півтора року, протягом якого прокурори вимушено діяли всупереч її вимог, в червні 2016 року законодавчий орган пішов ще далі на цьому руйнівному для держави і суспільства шляху,  прийнявши Закон України «Про внесення змін до Конституції України (в частині правосуддя)», в якому, окрім вищеназваних функцій прокуратури, фактично було ліквідовано і таку прокурорську функцію як представництво інтересів громадянина (соціально незахищеного) в суді та лише на перехідний період залишено  (тобто теж фактично ліквідовано) функцію нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян. Таким чином, цими законодавчими змінами громадян України залишено фактично беззахисними в разі порушення їх прав, перш за все, органами державної влади і місцевого самоврядування, тобто їх позбавили в таких випадках права звертатись до органів прокуратури за захистом.

В зв’язку з цим, хочу дещо детальніше звернути Вашу увагу на таке, вибачте, «обкрадання» повноважень прокуратури.

Так, згідно п.9 «Перехідних положень» Конституції України, в попередній редакції, прокуратура продовжувала виконувати відповідно до чинних законів функцію нагляду за додержанням і застосуванням законів — до введення в дію законів, що регулюють діяльність державних органів щодо контролю за додержанням законів. Тобто, як того вимагав Основний Закон, до повного позбавлення прокурорів функції нагляду за додержанням і застосуванням законів необхідно було створити відповідні органи державного контролю (прийнявши для цього потрібні закони) і ці повноваження прокурорів передати новому державному органу чи органам.

Що ж в дійсності зробили наші законодавці? Вони відверто і свідомо порушили названі вимоги Конституції, бо попередньо: ні до жовтня 2014 року, ні до червня 2016 року, не створили відповідної системи державних органів, які спроможні б були взяти на себе весь обсяг роботи органів прокуратури щодо здійснення нагляду за додержанням та здійсненням законів, проте прокуратуру цих повноважень вже позбавили. В результаті такого антиконституційного обмеження функцій прокуратури, органи державної влади і місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи залишились безконтрольними, в т.ч. і щодо дотримання прав громадян.

Більше того, вже перший, начебто, демократичний Уряд Яценюка після Революції гідності все зробив навпаки — фактично знищив навіть існуючу на той час систему органів державного контролю: частину їх взагалі ліквідував, частину реорганізував або об’єднав кілька органів в один, при цьому суттєво скоротивши їх кількість, а головне – все зробив можливе задля обмеження фінансування цих органів державного контролю, в зв’язку з чим, більшість їх працівників були скорочені або відправлені у вимушені відпустки без оплати, та для призначення на керівні посади до цих органів абсолютно некомпетентних людей, без відповідної професійної підготовки і досвіду, а головне – безпринципних. Особливо наглядними з приводу мотивації такої поведінки тодішнього керівника Уряду в цьому плані можуть бути відповідні коментарі тодішнього Голови Державної фінансової інспекції Миколи Гордієнка, який звинуватив особисто тодішнього Прем’єр-Міністра України та його найближче оточення у розтраті та нанесенні матеріальних збитків державі на мільярдні суми.

Окрім того, «новою» владою поступово все було зроблено для обмеження діяльності Рахункової палати України в частині здійснення незалежного контролю за цільовим використанням бюджетних коштів, в результаті чого, до випадку в листопаді 2016 року з викриттям Голови цього авторитетного колись контролюючого органу в незаконній оборудці із квартирою ніхто і не чув про діяльність цієї служби. Тобто, складається враження, що знищивши нагляд прокуратури за додержанням і застосуванням законів, звівши нанівець будь-який державний контроль за додержанням законодавства, влада скористалась такою ситуацією і почала безперешкодно, на власний розсуд, розпоряджатися бюджетними коштами та проводити будь-які фінансові оборудки без контролю.

Тому,  я погоджуюсь із думкою деяких експерті в тій частині, що однією із версій протиправного позбавлення прокуратури функції нагляду за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів з цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами було саме бажання представників нинішньої влади позбутись таким чином, прикриваючись вимогами Європи, як прокурорського нагляду, так і будь-якого державного контролю за використанням в першу чергу — бюджетних коштів, оскільки найбільш прибутковим і надійним бізнесом у всі часи були операції із бюджетними коштами, в т.ч. і через тендери та закупівлі. І тому не дивно, що фактично за ці два останні рокисуттєво скоротилась і кількість розкритих злочинів, пов’язаних із нецільовим використанням бюджетних коштів, а тим більше – їх розтратою та розкраданням, в т.ч. і в оборонній сфері, не дивлячись на ті величезні мільярдні суми, які витрачаються державою на Міноборони та утримання інших військових формувань. До речі, як показує нинішня практика (прошу не плутати із заявами та обіцянками) цьому завадити сьогодні не зможуть ні так розрекламовані нові антикорупційні органи, бо кримінальних проваджень з обвинувальними актами про розкрадання бюджетних коштів, в т.ч. і під час проведення тендерів в різних міністерствах, зокрема і оборони, до суду не направляються, ні та ж військова прокуратура, яка сьогодні більше витрачає свої сили на розслідування кримінальних проваджень в цивільній сфері.

Тепер трішки історії. На початку реформування прокуратури, починаючи з 1995 року, Парламентська Асамблея Ради Європи дійсно неодноразово рекомендувала Україні прийняти новий Закон про прокуратуру, в якому переглянути (а не скасувати, як це зробили наші законодавці в 2014 році) повноваження поза межами кримінального судочинства. Тобто, будь-яких конкретних вимог щодо позбавлення чи обмеження тих чи інших  функцій прокуратури в Україні Рада Європи не висувала, окрім так званого загального нагляду, який і був справедливо ліквідований з прийняттям Конституції України ще в 1996 році!

Окрім того, наші законодавці проігнорували історичні передумови створення прокуратур як України, так і більшості європейських держав, різних за своїми функціями і, відповідно, структурою. Про це свідчить той факт, що більшість постсоціалістичних країн (Білорусь, Болгарія, Угорщина, Казахстан, Киргизія, Росія, Румунія, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан, а також ряд держав Латинської Америки: Бразилія, Колумбія) залишили в своїх національних прокуратурах функцію нагляду за додержанням і застосуванням законів, оскільки вони вважають, що для їхніх правових систем це є дієвим регулятором дотримання законності. Тим більше, що в 2004 році на засіданні заступників Міністрів Ради Європи було підтримано існування різних моделей прокуратур у різних країнах, які обумовлені правовими традиціями та організацією систем кримінальної юстиції.

В зв’язку з цим необхідно пояснити, що правовий статус прокурорів, їхні повноваження та функції у більшості випадків є похідними від місця, яке займає прокуратура в системі органів державної влади тієї чи іншої країни. Виходячи з цього, можна виділити такі  їх чотири групи:

Перша група – країни, де прокуратура входить до складу Міністерства юстиції, хоча, при цьому, може відноситися і до органів правосуддя і діяти при судах, а самі прокурори можуть належати до суддівського корпусу («магістратури»). До цієї групи країн відносяться, зокрема, США, Франція, Бельгія, Нідерланди, Данія, Румунія, Ізраїль, Японія, Естонія та Сирія.

До другої групи відносяться країни, де прокуратура цілком входить до складу судової системи і знаходиться при судах або користується у межах судової влади адміністративною автономією. До цих країн слід віднести Іспанію, Колумбію, Болгарію та Латвію.

Третю групу складають країни, де прокуратура виділена в самостійну систему і підзвітна парламенту або главі держави. Це, перш за все, соціалістичні (В’єтнам, КНР, КНДР, Куба, Лаос) і постсоціалістичні держави. В країнах Латинської Америки органи прокуратури також мають незалежний статус, наділені адміністративно-фінансовою і функціональною автономією. Специфічною ознакою цих країн є наявність двох прокуратур: одна виконує функції кримінального переслідування, друга – займається наглядом за додержанням та застосуванням законів, в т.ч. і захистом прав людини.

До четвертої групи слід віднести країни, де такого органу як прокуратура чи її прямого аналога взагалі немає. Яскравим прикладом такої країни є Великобританія. Генеральний аторней очолює адвокатський корпус, представники якого в необхідних випадках виступають на судових процесах і як обвинувачі. Коли ж слухаються особливо важливі кримінальні справи, обвинувачення підтримує спеціальна посадова особа – Директор публічних переслідувань.

Україна ж, у свою чергу, відноситься до 3 групи з самостійною та незалежною прокуратурою з притаманними нашому національному законодавству стандартами та функціями. Тому, виконання органами прокуратури функцій нагляду за додержанням і виконанням законів та нагляду за додержанням  прав і свобод людини і громадянина, а також додержанням вимог законів з цих питань органами державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами відповідало запитам  нашого суспільства,  нинішньому стану дотримання законності в Україні, рівню правосвідомості  та правової культури наших громадян і чиновників,  а також стану злочинності в нашій державі.

У зв’язку з цим, треба однозначно констатувати, що в Європі немає єдиного стандарту щодо статусу прокуратури в системі гілок влади. Міжнародний досвід у забезпеченні верховенства права, зміцненні законності, захисті прав і свобод громадян, законних інтересів держави і суспільства засвідчує, що серед основних засобів досягнення вказаної мети є  і має «право на життя» діяльність прокуратури і поза межами кримінального права.

До речі, якщо звернутись до того ж європейського досвіду, то на сьогодні в 37 із 47 країнах – членів Ради Європи органи прокуратури продовжують виконувати правозахисну функцію і лише в 10-ти прокурори не мають повноважень у некримінальній сфері. Ще в 6-ти країнах повноваження прокурорів поза межами кримінального судочинства зводяться до участі в цивільних, господарських та адміністративних справах в інтересах держави і громадян (Австрія, Греція, Німеччина, Словенія, Чехія, Швеція). У решти країн-членів Ради Європи (а їх 31) на прокурорів покладаються більш широкі наглядові повноваження, наприклад: в Бельгії  — нагляд за виконанням законів про права неповнолітніх, навколишнього природного середовища та збереження боєприпасів; в Італії – нагляд за додержанням законів, захистом прав держави, юридичних осіб та недієздатних громадян; у Нідерландах – нагляд за додержанням законів у сімейному та спадковому праві, в економічній сфері і щодо незахищених верств населення; в Португалії – нагляд за конституційністю нормативних актів, захистом державних інтересів та соціальних прав найнижчих верств населення і т.д.

Із цього приводу також слід нагадати, що ще в жовтні 2008 року в Страсбурзі пройшло третє засідання Консультативної Ради Європейських прокурорів, на якому було обговорено й схвалено висновок «Роль прокуратур поза межами сфери кримінального права», в якому зазначено, що діяльність прокуратури поза межами кримінального права зумовлена передусім потребами суспільства в належному забезпеченні прав людини та суспільних інтересів, а обидві наявні в межах Європи прокурорські системи (як ті, де прокурори наділені повноваженнями поза межами кримінальної юстиції, так і ті, де вони не мають таких функцій) є цілком припустимими в демократичній державі.

Тим більше, якщо говорити об’єктивно, то насправді європейську спільноту турбувала не наявність у прокуратури України названих вище функцій, начебто не притаманних демократичним країнам, а викликали несприйняття ті повноваження, якими були наділені органи прокуратури для реалізації своїх функцій, та випадки зловживання ними. Втім, наші законодавці, не дивлячись на європейську практику, викладену вище, використали найбільш простий, примітивний спосіб можливого «приведення української прокуратури до європейських стандартів», а саме — шляхом позбавлення її всіх попередніх повноважень, а не корегування шляхів реалізації прокурорами їх завдань, що було б більш доцільно для нашої країни, тим більше — в сьогоднішніх умовах.

Також потрібно врахувати, що потреба в нагляді за додержанням законів в Україні в даний час не тільки не відпала, а ще більше зросла. Політична, економічна, соціальна, критично криміногенна та, скажемо так, «воєнна» ситуація в державі, говорять лише про те, що прокуратура повинна була залишитися зі своїми попередніми конституційними функціями до створення справді правової держави з високою політичною та правовою культурою народу, надійною державною та судовою владою, відповідними національними і державними традиціями.

Тому, у мене і виникає закономірне запитання до нашого керівництва держави та законодавчого органу – Верховної Ради України та інших «горе-реформаторів»: чому Україна не повинна була продовжувати здійснювати прокурорський нагляд  за додержанням законів хоча б на пріоритетних для нас напрямках діяльності, хоча б за тими же органами державної виконавчої влади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами, зокрема на таких пріоритетних напрямках: додержання прав громадян, охорони навколишнього природнього середовища, вимог бюджетного законодавства, в т.ч. і в сфері  оборони, а тим більше — за діяльністю правоохоронних органів по боротьбі із злочинністю і т.д.?

Саме така антиконституційна та недальноглядна діяльність законодавців і призвела до безконтрольного використання коштів Державного бюджету, в зв’язку з чим відчувається брак матеріально-технічного і військового забезпечення в Збройних силах та інших воєнізованих формуваннях, при  будівництві, утриманні і ремонті автодоріг, зростають проблеми забруднення навколишнього природного середовища, в першу чергу повітря, річок і озер, що призводить до масової загибелі риби та іншої живності, масового отруєння людей, непрофесійної і не результативної діяльності правоохоронних органів  у боротьбі зі злочинністю та розгулу злочинності, коли громадянизалишились беззахисними від злочинних посягань та масово порушуються їх права на стадії досудового розслідування.

Одним із наслідків позбавлення прокурорів здійснювати нагляд за додержанням законів правоохоронними органами є також відсутність належного відомчого реагування з боку керівництва МВС та Національної поліції на трагічні випадки загибелі поліцейських в Миколаївській області, Дніпрі та м. Києві, а тим більше – в результаті перестрілки між різними підрозділами поліції в с. Княжичі Київської області, з багаточисленними жертвами, чого раніше ніколи не було. Навіть не дивлячись на заяви Генеральної прокуратури за результатами розслідування про необхідність притягнення керівників Національної поліції м. Києва до відповідальності, відповідної реакції вищестоящого керівництва МВС не послідувало. А це, в свою чергу, може призвести до повторення таких випадків і в майбутньому, бо безкарність неминуче призводить до рецидиву.

Про що можна говорити, якщо навіть Голова Верховного Суду України заявляє, що в Україні виконується не більше 5% рішень суду, рішення судами ухвалюються, але залишаються лише папірцем. Це теж один із результатів непродуманих кроків влади в частині обмеження функції органів прокуратури, які раніше також дієво здійснювали нагляд за додержанням законів про виконавче провадження, принципово реагували на факти невиконання рішень суду, в першу чергу там, де порушувались права соціально незахищених громадян та інтереси держави.

Про справжній наступ на права громадян свідчить і позбавлення названими змінами до Конституції України функції прокуратури по представництву інтересів соціально незахищених громадян в суді. Зокрема, Рекомендацією СМ/Rec (2012) 11 Комітету міністрів Ради Європи країнам-членам щодо ролі прокуратури поза системою кримінальної юстиції передбачено, що в тих державах, де національна правова система надає прокурорам певні обов’язки і повноваження поза системою кримінальної юстиції, їхня місія полягає в тому, щоб представляти загальні або публічні інтереси, захищати права людини та основоположні свободи і забезпечувати, тим самим, верховенство права. Більше того, звертаючись до тієї ж європейської практики, варто зауважити, що практично скрізь, у всіх державах Європи та світу, де є прокуратури, їх посадові особи беруть участь у цивільному і деяких інших видах некримінального судочинства з питань захисту державних, суспільних чи особистих інтересів. Зокрема, можливість участі прокурорів у цивільному судочинстві прямо закріплена в конституціях і законах Азербайджану, Вірменії, Болгарії, Бразилії, Угорщини, Німеччини, Іспанії, Італії, КНР, Молдови, Перу, Польщі, Росії, Румунії, США, Франції, Японії. Це вагоме повноваження прокурора є важливою гарантією забезпечення прав громадян, які не завжди можуть захистити свої інтереси. Йдеться, перш за все, про соціально незахищені версти населення: інвалідів, людей похилого віку, матеріально незабезпечених та недієздатних громадян.

Нагадаю, що у 2014 році наші законодавці прокурорів спочатку урізали у реалізації цієї функції, відібравши у них цілу низку категорій людей, яких вони могли захищати в суді, а саме: пенсіонерів, безробітних та інших, чим позбавили права останніх звертатись до прокурорів з метою захисту порушених прав і інтересів, що є прямим порушенням Конституції України. А в 2016 році прокурорів взагалі позбавили можливостей представляти в суді інтереси будь-яких категорій громадян, що є,  на мою думку, справжнім наступом на їх права.

При цьому, протягом останніх років, наша влада і так звані «реформатори» переконують суспільство в тому, що цю «втрачену» функцію прокуратури, начебто, замінять Центри з надання безоплатної правової допомоги, які, здатні справитись із завданнями по представництву інтересів громадян у суді. Але чи  це так, я також намагався з’ясувати.

Так, відповідно до пункту «с» частини 3 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має право захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або – за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника – одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя. Частина 1 статті 59 Конституції України передбачає, що кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, така допомога надається безоплатно.

Ще у липні 2011 року Верховна Рада України прийняла Закон України «Про безоплатну правову допомогу», задекларувавши створення системи безоплатної правової допомоги під управлінням Міністерства юстиції. Зауважу, що в Україні система безоплатної правової допомоги представлена Координаційним центром з надання правової допомоги, 25 регіональними центрами та 100 місцевими центрами. Відповідні центри надають безоплатну первинну правову допомогу (консультації, правову інформацію, складають заяви, скарги) та безоплатну вторинну правову допомогу.

До правових послуг, які виконує вторинна безоплатна правова допомога, відноситься: захист, здійснення представництва інтересів осіб, що мають право на вторинну безоплатну правову допомогу, в судах, інших державних органах, органах місцевого самоврядування, перед іншими особами, а також складання документів процесуального характеру. Звертаю увагу, що до кола суб’єктів надання такої допомоги входять: особи, середньомісячний сукупний дохід сім’ї яких є нижчим суми прожиткового мінімуму, діти-сироти, діти, позбавлені батьківського піклування; безпритульні діти, діти, які можуть стати або стали жертвами насильства в сім’ї, біженці, ветерани, недієздатні та обмежено дієздатні особи та інші. Але, не зважаючи на це, практика надання безоплатної правової допомоги в Україні не закріплює принципу вільного вибору захисника і тим самим створює дискримінацію осіб за матеріальною та майновою ознакою, оскільки всі інші особи не позбавлені такого права. Численні повідомлення у ЗМІ та на офіційних сайтах адвокатського самоврядування свідчать про те, що чинна система надання безоплатного захисту призвела до затримок в наданні адвоката безоплатної правової допомоги, примусового надання безоплатної правової допомоги, вимог додаткових платежів з боку адвокатів і вибіркового розподілу справ державними посадовцями, постійного затягування справ внаслідок регулярної заміни безоплатних адвокатів та навіть в деяких випадках – їх відсутності.

Окрім цього, аналізуючи звіти роботи системи регіональних та місцевих центрів з надання безоплатної допомоги за 2015 та 2016 роки можна відзначити, що майже 85% громадян, які звертаються за допомогою до так званих «безоплатних правових центрів», отримують лише роз’яснення та консультації, «спеціалісти таких центрів» не приймають їхні звернення і лише 15% звернень реєструються і відповідно до них громадянам призначаються такі адвокати. Кількість звернень в рік у всіх місцевих центрах складає від 35 до 57 тисяч.

Про ефективність такої роботи годі й говорити: більшість позовних заяв, клопотань, скарг, які складаються місцевими центрами безоплатної правової допомоги, потребують суттєвого доопрацювання, оскільки, як відомо з практики, містять не лише процесуальні помилки, але й суто граматичні. Після такої «допомоги» малозабезпечені особи змушені звертатись до професійних адвокатів, послуги яких, як відомо, зможе оплатити далеко не кожна особа. Тому, у більшості випадків, такі громадяни залишаються «ні з чим», так і не реалізувавши своє конституційне право на одержання належної правової допомоги та не відновивши порушені права чи законні інтереси.

Статистика звернень громадян, наявна практика роботи за роки діяльності безоплатної правової допомоги свідчить лише про те, що цю систему необхідно вдосконалювати та допрацьовувати (я ні в якому випадку не говорю про її скасування), а не надавати їй монополію на представництво інтересів малозабезпечених громадян в суді. Тому і виникає закономірне питання: хто ефективніше захистить таку особу: прокурор з досвідом роботи, з певними професійними та життєвими знаннями та відповідним повноваженнями, чи «спеціаліст» з безоплатної системи, який може виявитись і цьогорічним випускником вищого навчального закладу? Тим більше, що адвокати мають значно менший обсяг прав і повноважень при здійсненні представництва інтересів громадян в судах, ніж мали до цього органи прокуратури, в першу чергу щодо одержання інформації, яка може бути використана як докази, та отримання інформації з обмеженим доступом.

Наостанок хочеться наголосити, надавши органам прокуратури дійсно гідне матеріально-технічне забезпечення та гідну заробітну плату, соціальні пільги та гарантії, повернувши належні їм до цього повноваження та функції, не потрібно було б створювати незлічену кількість органів, які в результаті цілком прогнозовано не справляються зі своїми завданнями, а лише помножують корупцію і порушують конституційні права громадян, не потрібно було б виділяти досить великі бюджетні кошти на створення, формування та організацію цих новостворених органів, які в подальшому, знову ж таки, потрібно буде реформувати (про що вже говорить цілий ряд експертів та навіть законодавців). Професійні прокурори, які мають досвід роботи безпосередньо на цьому напрямку, які вміють і знають як захищати законні права людей, як здійснювати нагляд за додержанням законів, як забезпечувати дотримання законності в тій чи іншій сфері зможуть гідно і справедливо, а саме головне — результативно виконувати свої повноваження. Забезпечити відповідну роботу головного правоохоронного органу — прокуратури на тому ж європейському рівні, де прокурори мають і авторитет, і пільги, і гідне матеріальне забезпечення, де про корупцію у відомстві практично не чути, набагато дієвіше, ніж створення маси нових правоохоронних органів та  органів, які розподілять між собою попередні прокурорські функції і будуть їх виконувати в порушення Конституції та на шкоду інтересам громадян.

Звичайно, посилання на європейську практику наразі дуже модне і популярне, але, не потрібно забувати, що звуження функцій прокуратури у країнах ЄС пояснюється зовсім іншою судово-правоохоронною системою, соціально-економічною стабільністю, високим авторитетом судової влади, професіоналізмом контролюючих органів, високим рівнем правосвідомості громадян, порівняно незначною кількістю кримінальних правопорушень та стабільною політичною ситуацією. На превеликий жаль, Україна з подачі наших «горе-реформаторів» на сьогодні домоглася лише погіршення усіх цих показників. Процес приведення національного законодавства у відповідність до європейських стандартів повинен відбуватись виважено та обґрунтовано, а не шляхом популістичного копіювання положень, зазначених у різноманітних висновках Венеціанської комісії, та включення їх до законодавства України. Такий законотворчий процес призводить до прийняття неякісних та неефективних законів, які не можуть мати і не мають належного практичного застосування. А головне, вибачте, вони втілюються в життя явно не в інтересах України.

Наші законодавці працюють по спіралі, скасовуючи, а потім знову відновлюючи ті чи інші повноваження, функції, навіть і державні органи, тільки кожного разу на це витрачається все більше коштів із національного бюджету та страждає більше людей. Я впевнений, що рано чи пізно, український народ будуть переконувати, що потрібно відступати від задуманого плану «реформ», але це все буде подаватись суспільству вже зовсім під іншими «гаслами» та переконаннями. Як говориться: «Там де правила гри не дозволяють виграти, англійські (українські — ред.) джентльмени змінюють правила».

Екс-заступник Генерального прокурора України,

заслужений юрист України, адвокат

О.В. Баганець