Революція гідності: 4 роки потому

8 лютого 2018

Дещо про об’єктивні і суб’єктивні причини відсутності бажаних результатів по розслідуванню злочинів, інкримінованих Януковичу В. Ф. і його найближчому оточенню, в т. ч. і вчинених на Майдані Незалежності в м. Києві, які й призвели як до уникнення винних осіб від кримінальної відповідальності, так і фактично до спотворення реальних подій в Україні в період кінця листопада-грудня 2013 року та січня-лютого 2014 року (1-а частина).

Аналізуючи всю інформацію, яка поширювалась протягом 2017 року в ЗМІ на провідних телеканалах та радіостанціях, а також в друкованих виданнях, в першу чергу, в мережі Інтернет, особливо показовою вона була до чергової 4-ої річниці трагічних подій 30 листопада та 1 і 2 грудня 2013 року в середмісті Києва (бо про перших загиблих протестувальників від вогнепальних поранень в січні 2014 року вже майже не згадують), з сумом приходжу до висновку про те, що як і нинішня влада через своїх народних депутатів, різного роду «експертів» і «політологів», яких в цілому дуже влучно в медіапросторі називають «порохоботами», так і прямо протилежні їм реваншистські сили всіляко намагаються приховати дійсні причини відсутності реальних результатів розслідування злочинів, вчинених попереднім режимом Януковича в 2010-2014 роках, в т.ч. умисних вбивств і поранень мітингувальників на площах і вулицях міст нашої держави під час Революції гідності в названий вище період часу.

З кожним роком все менше і менше людей збирається на Майдані Незалежності до кожної річниці від тих трагічних подій, все менше пафосу і урочистостей в діях і висловлюваннях найвищих посадових осіб нашої держави, які фактично завдяки пролитій людській крові в той період в середмісті столиці України і прийшли до влади, а обіцяний Президентом України меморіал загиблим в районі вулиць Інститутської і Грушевського так досі і залишається на папері. Зверніть увагу, що саме внаслідок невиконання протягом 4-х років обіцянок, які давалися з високої трибуни на Майдані, в першу чергу щодо невідворотності покарання винних у розстрілах та пораненнях мітингувальників, вже дійшло до того, що дехто із нових відверто проросійських молодих політиків в 2017 році відкрито заговорив, а точніше озвучив заготовлену в РФ фразеологію на рахунок того, що в Україні в лютому 2014 року відбулася ніяка не революція, а фактично державний переворот. Не маю бажання з цього приводу комусь читати лекцію, але я змушений спростувати цю нісенітницю, відкривши хоча б ту же Вікіпедію.

Державний переворот – це насильницька та неконституційна зміна влади в державі або збройний виступ армії проти державної влади внаслідок таємної змови. Державний переворот, зазвичай, здійснюється невеликою групою людей, частіше — військовими, і не має підтримки більшості населення. Саме тому, про який «переворот» можна говорити, якщо тодішню владу змістив народ України, бо на Майдан у Києві з’їхались небайдужі люди із усієї нашої держави: як з сходу, так і з заходу, як і з півдня, так і з півночі, їх в середмісті столиці збиралось від сотні тисяч до мільйону і на Майдані вони знаходились не тиждень чи два, а кілька місяців, демонструючи серйозність своїх намірів. При цьому, рішення про вчинення найбільш активних, я б сказав, революційних чи навіть радикальних дій приймались самими мітингувальниками, а не так званим «штабом Майдану», який розміщався в Будинку профспілок.

Більше того, хотілося б нагадати, що тодішні «вожді» на Майдані навпаки намагались стримувати мітингувальників від активних дій, в т.ч. і той же П. Порошенко, коли 1 грудня 2013 року, стоячи на екскаваторі на вул. Банковій, закликав людей не штурмувати загони внутрішніх військ та «Беркуту», хоча більша частина учасників його не послухали. Або, для прикладу, хіба ви забули, як той же Яценюк, демонструючи свою прихильність до керівництва діями протестувальників, заявляв з трибуни на Майдані Незалежності про мирний характер акцій, при цьому лякаючи, мабуть, самого себе словами: «Куля в лоб, так куля в лоб», у відповідь на що мітингувальники після наступного заклику одного із учасників дружно рушили до Верховної Ради і Кабміну, де по дорозі вступили у зіткнення із правоохоронцями? І так далі.

Якби наші професійні політики, зокрема і ті, які називають себе «опозиційними», а фактично є послідовниками Партії регіонів і в більшості своїй орієнтовані на Росію, були максимально об’єктивними, то вони б не звинувачували огульно всіх мітингувальників на Майдані в протиправному захопленні державних установ, в блокуванні вулиць і площ, вчиненні опору працівникам міліції і застосуванні вогнепальної зброї, в результаті чого дійсно були вбиті 13 і кілька сотень поранених працівників міліції, що в цілому використовується названими особами ледь не як підстава для визнання тих же «беркутівців» як героїв.

Саме в зв’язку з цим, мені хотілося б звернути їх увагу на такі обставини.

По-перше. У світовій практиці існує таке поняття як «право на повстання», коли діюча влада настільки довела людей, що вони прийшли до висновку про відсутність у них реальних правових можливостей для захисту своїх прав, що є достатньою підставою для звільнення таких громадян від кримінальної відповідальності. Зауважу, що «право на повстання» (право на опір гнобленню, право на революцію) — це право громадян будь-якими засобами, аж до збройної боротьби, захищати свої права та свободи від узурпаторів. Тому і треба завжди пам’ятати можновладцям, що суспільство має таке природне право на захист своїх прав при порушенні народного суверенітету та людської гідності. «Право на повстання», як насильницька форма спротиву, розглядається як конституційний еквівалент права на необхідну оборону, крайній засіб, до якого звертаються у разі неможливості ефективно захистити свої права за допомогою правових механізмів, що реалізуються в умовах демократичного режиму. Найдієвішим механізмом такого захисту є відкликання влади народом, але, коли влада противиться цьому і не відбувається її заміна у правовому полі, народ має законне право на повстання і розв’язання проблеми збройним шляхом. Практику реалізації цього права підтримує і визнає Організація Об’єднаних Націй, низка європейських країн взагалі закріплює право на опір та повстання у своїх Конституціях (Естонія, Чехія, Німеччина, Словаччина, Литва, Греція, Португалія), а у Декларації Незалежності США повстання є не просто правом, а навіть обов'язком громадян.

При цьому, хотілося б звернути увагу і на ту обставину, що в той період протестів в середмісті Києва загинуло мирних громадян від вогнепальних поранень і інших тілесних ушкоджень більше 130 осіб, а поранених і скалічених – більше тисячі, що значно більше ніж працівників міліції та внутрішніх військ!

По-друге, хотілося б також зауважити, що нинішні «реставратори» попереднього режиму, які взялись за «відбілювання» його найбільш активних учасників, забули і про те, скільки людей були побиті по-звірячому тими ж беркутівцями на Майдані в ніч з 30 листопада на 1 грудня 2013 року, де постраждала маса молодих людей, в першу чергу студентів, які мирно протестували проти ухилення Уряду України від підписання Угоди про асоціацію із Євросоюзом. Забули ці «глашатаї» і відеокадри, на яких ті ж беркутівці, спочатку ховаючись за спинами співробітників внутрішніх військ 1 грудня 2013 року на вул. Банковій і закидаючи звідтіля натовп протестувальників димовими шашками і сльозо-точивими гранатами, після відступу мітингувальників, кинулись наздоганяти їх. При цьому, відставаючих по різних причинах спецназівці збивали з ніг і по-звірячому забивали лежачих людей на асфальті гумовими кийками і ногами і це в той час, коли потерпілі не те, що не чинили будь-якого опору, а взагалі були майже непритомні! А хіба забули ці так звані «опозиційні» політики, як ті ж «героїчні» правоохоронці часів Януковича знущались на морозі до 10 градусів з роздягненим догола козаком Гаврилюком, робячи з ним по черзі різного роду селфі? А хіба у відповідності до нашого законодавства (я вже мовчу про Європейську конвенцію із прав людини) наші так звані «правоохоронці» обливали людей із водометів водою при температурі повітря нижче 0 градусів?

З цього приводу хочу нагадати, як Уряд М. Азарова терміново завіз із РФ літаками світлошумові гранати і димові шашки посиленої дії і без висновку ГПУ та Міністерства охорони здоров’я на предмет відповідності їх загальним стандартам, дозволив їх застосувати проти мітингувальників, після чого ті ж «беркутівці» кидали ці набагато загрозливі для життя і здоров’я спецзасоби прямо в натовп людей, що категорично заборонено як вітчизняним законодавством, так і міжнародними нормами, в результаті чого було покалічено масу людей, частині з них навіть повідривало руки і ноги, частині з них повибивало очі, в результаті чого вони залишились сліпими!!!

По-третє, а тим більше, хіба забули наші співвітчизники про трагічні події на Майдані Незалежності в період 18-20 лютого 2014 року, коли кільце навколо мітингувальників поступово звужувалося, коли палав Будинок профспілок, коли загони «Беркуту» із застосуванням бронемашин і водометів атакували фактично беззахисних протестувальників, а в цей час тривожний голос ведучого Б. Ніщука із трибуни у мікрофон закликав киян прийти на підмогу, бо революція ось-ось захлинеться? Про який «переворот» Ви говорите, шановні? А хіба ви вже забули відеокадри, на яких чітко видно бійців роти спецпризначенців Київського «Беркуту» у чорній уніформі із жовтою стрічкою на руках, які відкрито розстрілювали із автоматів і снайперських гвинтівок на вул. Інтитутській беззбройних мітингувальників, які із дерев’яними щитами в руках підіймались уверх 20 лютого 2014 року і від отриманих куль падали, вибачте, як снопи, на асфальт?! Хіба це був героїзм правоохоронців, а з боку протестуючих – переворот? Ви що, шановні, з глузду з’їхали, до такого договорившись?!

По-четверте, а чи не забули ви про те, що за вказівкою керівництва МВС, яке переховується сьогодні в РФ, в ті трагічні дні зі складу мобілізаційного резерву Центрального складу матеріально-ресурсного забезпечення МВС «тітушкам», тобто цивільним особам, було видано тисячі автоматів Калашнікова і сотні тисяч бойових патронів для застосовування проти мирних громадян, які реалізовували своє право на мирний протест? Дійсно, не можу спростувати той факт, що коли кільце з працівників міліції почало звужуватися навколо барикад на Майдані, протестуючі вимушені були захищатись, за даними ЗМІ, за допомогою власних мисливських рушниць та карабінів, а також вони могли мати і пістолети «Макарова», які були захоплені невстановленими особами під час нападів на приміщення підрозділів міліції, під час зупинки на дорогах працівників міліції, які направлялися на допомогу київській владі подавити протести громадян в Києві. Я не виправдовую ці дії громадян по захопленню відділів міліції та по заволодінню вогнепальною зброєю, ці факти повинні бути розслідувані і по них прийняті законні рішення органами досудового розслідування, так само, до речі, як і за фактами загибелі працівників міліції і одержання ними вогнепальних поранень під час таких протистоянь. Я теж вважаю, що повинні бути суворо покарані і ті особи, які вчинили збройний напад на пост ДАІ біля Києва і розстріляли трьох працівників міліції, і ті, хто вчинив умисне вбивство працівника міліції, в той час, коли він повертався додому. Це злочин і злочинці повинні бути покарані.

Але, підкреслюю, нинішня влада так і не змогла дати відповідь на ці виклики, в першу чергу, з приводу об’єктивного і якнайшвидшого розслідування подій на Майдані та інших злочинів, які вчиняло вище керівництво держави за часів Януковича, в т.ч. і по розкраданню державного майна і коштів, в результаті чого значна частина чиновників попередньої влади, які переховувались за межами України протягом року і більше після Революції гідності, поступово спокійно повернулись в 2015-2016 роках додому, якби нічого і не сталося.

Саме відсутність результатів у розслідуванні цих злочинів на Майдані і призвела до того, що один із втікачів із України, людина, яка до останнього зберігала свою відданість Януковичу, вже навіть перестав заперечувати свою причетність до цих подій і, переховуючись за межами України, цинічно спочатку заявив про те, що, мовляв, мітингувальники себе самі і перестріляли, а потім відверто в образливій формі засудив людей, які там протестували проти порушення їх прав тодішнім режимом!

Тому, не треба і дивуватись, тим більше звинувачувати відому журналістку і телеканал, які вже в січні цього року надали цій особі можливість виступити в ефірі, під час якого свідомо чи ні фактично започаткували процес реабілітації найближчих соратників Януковича, чого раніше, наприклад, в першій половині 2014 року, ніхто б навіть не міг подумати зробити. Ще раз наголошую, що не винні ЗМІ в тому, що започаткована тенденція по фактичному «відбілюванню» режиму Януковича, бо саме нинішня влада, яка не виконала своїх обіцянок, не забезпечила належних розслідувань тих подій і збору достатніх доказів вини підозрюваних у вчиненні тих жахливих злочинів, а навпаки, зробила все можливе (знову ж таки не знаю, умисно чи ні), щоб ніхто і ніколи не з’ясував дійсних обставин злочинів, які беззаперечно були вчинені як на Майдані, так і протягом 2010-2014 років по розкраданню державного майна, а тим більше – всіх винних в цьому осіб.

Підтвердженням таких моїх висновків є і послідуюче надання телеефіру цій же особі і іншим телеканалом, який також позиціонує себе як опозиційний. Майже одночасно! Це вже тенденція!

Я не здивуюся, що при такому подальшому розвитку подій наступним гостем на цих телеканалах повинен стати і сам Янукович, відносно якого також ще не має обвинувального вироку і навряд чи буде з такими «успіхами» ГПУ, але, який тепер теж уже не зізнається в тому, чи давав він на засіданні тіньового штабу по придушенню акцій на Майдані безпосередню вказівку застосувати до протестувальників не тільки фізичну силу та спецзасоби, а і вогнепальну зброю!

Якби були успішні результати розслідування злочинів на Майдані, то, вибачте, не верзли б дурниць деякі політики та політологи про те, що з метою приховування речових доказів і слідів пострілів на вул. Інститутській, начебто, позрізали всі дерева і поміняли всі опори електропередач. Повна нісенітниця та брехня! Наголошую: всі ці об’єкти були оглянуті слідчими ГПУ ще в перші місяці 2014 року.

Тому, в зв’язку з цим, ще більш цинічним є те, що деякі народні депутати, до речі, не тільки із БПП, а і з інших фракцій парламенту, в т. ч. і тих, хто себе називає «опозиційними» або навіть «єврооптимістами», а також різного роду, вибачте, «порохоботи» намагаються перекласти свою вину на в. о. Генерального прокурора України Олега Махніцького, який на цій посаді перебував всього три місяці (!), і тодішню його команду.

Мені, вибачте, навіть соромно переповідати всі ті брехні і нісенітниці, які розповсюджуються протягом цього часу в ЗМІ, в т. ч. і з екранів телевізорів, про ті події, в яких я особисто волею долі змушений був приймати участь.

На відміну від своїх опонентів я нікому сьогодні не хочу висувати будь-яких обвинувачень, чи тим більше — виносити вироків, як це в нас полюбляють робити, бо в мене немає таких повноважень і головне — бажання. Це все історія, причому трагічна. Але, висловити свої думки з цього приводу мені ніхто не може заборонити, особливо з приводу дійсних причин того, чому розслідування злочинів, у вчиненні яких обґрунтовано підозрюється Янукович і його найближче оточення, не було ефективним і головне – результативним.

Одразу хочу уточнити, що на той час, коли Олег Махніцький був призначений в. о. Генерального прокурора України, сам Янукович і його найближчі соратники вже покинули не тільки Київ, а я думаю – і територію України.

Більше того скажу, що при перебуванні О. Махніцького на посаді в. о. Генерального прокурора України будь-якої протидії чи ухилення з його боку у сприянні розслідуванню подій на Майдані чи злочинів, вчинених тодішнім Президентом України з його найближчим оточенням, не було!

Разом з тим, інших причин, які дійсно перешкоджали проведенню активного розслідування названих вище злочинів, в той період часу було більше ніж потрібно. Про частину із них я писав в минулому році, до третьої річниці подій на Майдані. Про ще деяку частину таких причин хочу повідомити зараз.

Хоча, звичайно, викласти в повному об’ємі всі причини і умови, в яких тоді доводилось працювати, в межах однієї чи навіть кількох таких публікацій просто неможливо. Для цього потрібен інший формат. Але, про це пізніше.

Якщо не пам’ятають так звані «порохоботи» і інші «всезнайки», які хочуть звалити вину з хворої голову на здорову, то я змушений нагадати наступне.

Зокрема, як могли слідчі ГПУ на цьому початковому етапі зібрати всю необхідну доказову базу, якщо ті ж так звані «громадські активісти», деякі з яких навіть стали в майбутньому народними депутатами, в основному, в складі правлячої більшості у Верховній Раді, представники деяких «сотень Майдану», як вони себе тоді називали, а також інші деякі воєнізовані формування на кшталт «Правого сектору», під час Революції гідності, особливо — в перші дні після її перемоги, вривались в різні офісні приміщення, в т. ч. і в офіс Партії регіонів, до резиденції Межигір’я, а також і в житлові будинки високопоставлених функціонерів попередньої влади, звідкіля масово забирали і вивозили документи, які могли мати відношення до предмету нашого розслідування. Не дивлячись на неодноразові перемовини з ними, в т. ч. і через звернення ГПУ по телебаченню, під час яких вони обіцяли надати слідчим вилучені матеріали, взяті на себе зобов’язання виконали далеко не всі. Нагадаю, що частина із вилучених під час таких «набігів» на названі об’єкти, належні регіоналам, які покинули Україну, документів так і залишились протягом перших 4-5 місяців того року не дослідженими Генпрокуратурою, хоча регулярно в перші місяці 2014 року вони частинами або витримки із них активно демонструвались у ЗМІ, на них неодноразово посилались деякі із названих вище «борців із злочинним режимом Януковича», різних політиків і громадських активістів. Хоча, я не виключаю і того, що такі компрометуючі документи були вилучені цими особами для саме зберігання до кращих часів, щоб або шантажувати в подальшому їх власників, або навіть для того, щоб пізніше повернути за оплату зацікавленим в їх приховуванні від слідства особам, чи ще щось інше, але, треба визнати, що подібна практика діяльності подібних «активістів» теж заподіяла на той час значної шкоди розслідуванню даної категорії злочинів.

Дійсно, після мого призначення 28.02.2014 року на посаду заступника Генерального прокурора України і покладення (точної дати цього наказу про розподіл обов’язків я не пам’ятаю) саме на мене повноважень по здійсненню організації роботи Головного слідчого управління (далі ГСУ) ГПУ (з одночасним покладенням на мене обов’язків по організації роботи ще двох Головних управлінь: по нагляду за спецпідрозділами по боротьбі із організованою злочинністю і корупцією, в складі якого теж знаходився окремий від ГСУ слідчий відділ, та по нагляду за розслідуванням злочинів слідчими територіальних органів прокуратури), я усвідомлював, яку відповідальність беру на себе за результати роботи, в першу чергу – по розслідуванню злочинів, вчинених попередньою владою на чолі із Януковичем В. Ф. Хоча це не завжди могло залежати від мого бажання, чи від моїх професійних можливостей, чи від мого особистого відношення до виконання своїх службових обов’язків, і навіть не від мого достатнього досвіду роботи як слідчої, так і прокурорської. Приблизно так і сталося.

Ради об’єктивності, треба одразу повідомити, що стан слідства в органах прокуратури почав занепадати приблизно із 1996 року, коли була прийнята нова на той час Конституція України, в якій функція досудового розслідування не значилася серед конституційних функцій прокуратури, а була передбачена лише в Перехідних положеннях Основного Закону на невизначений чітко період. Хоча, одразу зазначу, що завжди вважав і до сьогоднішнього дня вважаю це на той час помилкою, яка була допущена, знову ж таки, під тиском тих же європейських структур, хоча тоді вони ще діяли біль-менш делікатніше ніж зараз. Тоді ще ніхто відвертих ультиматумів Україні не висував, як це робиться зараз.

Саме завдяки тодішнім конституційним змінам, починаючи з того часу, в органах прокуратури України проведенню досудового слідства стали приділяти значно менше уваги: поступово, протягом приблизно 10 років, зникли із програм Інституту підвищення кваліфікації прокурорських працівників курси підвищення професійної майстерності слідчих, а з часу створення Академії прокуратури, у мене склалося таке враження, що перепідготовка слідчих прокуратури взагалі була припинена. Поступово почала занепадати і система підвищення кваліфікації слідчих і в прокуратурах областей, де майже зникли постійно діючі семінари для слідчих і припинила діяти школа молодих слідчих, в рамках яких слідчих прокуратури постійно навчали методиці і тактиці розслідування як взагалі, так і окремих категорій злочинів (Оговорюся на цьому моменті: я завжди цьому противився і продовжував займатися підвищенням кваліфікації слідчих прокуратури). Стали занепадати і підрозділи прокурорів-криміналістів, які постійно до цього займались розробкою методичних рекомендацій для слідчих і прокурорів, надавали практичну допомогу слідчим прокуратури в огляді місця події, в призначенні документальних ревізій і судових експертиз та проведенні найбільш важливих слідчих дій по складних кримінальних справах, особливо молодим слідчим. В кінці-кінців, підрозділи прокурорів-криміналістів взагалі ліквідували.

Одночасно з цим, почали звужувати в КПК України підслідність слідчих прокуратури. Наприклад, в 2007 році їх позбавили права розслідувати умисні вбивства, в т. ч. і вчинені при обтяжуючих обставинах, потім зробили альтернативну підслідність таких злочинів як розкрадання державного та комунального майна в особливо великих розмірах, в т. ч. і з використанням свого службового становища, а також постійно з року в рік почали скорочувати кількість посад слідчих в органах прокуратури.

Поряд з цим, прокурорами районів почали призначати осіб, які взагалі не мали досвіду слідчої роботи, а на посаду заступників прокурорів області – осіб, які не тільки ніколи не працювали слідчими, а і взагалі не володіли навіть навичками по організації роботи по розслідуванню злочинів.

Ще більш серйозного удару по можливостям і вмінню органів прокуратури розслідувати кримінальні справи було завдано скороченням в 2007-2009 роках посад слідчих в міських, районних і міжрайонних прокуратурах, що взагалі поставило під удар виконання прокуратурою цієї нехай і на перехідний період, але все-таки функції, передбаченої Основним Законом.

Це в сукупності суттєво підірвало можливості органів прокуратури України прийняти на себе виклики, пов’язані із перемогою Революції гідності, бо слідчі цього правоохоронного органу на той час не були готові в повній мірі професійно взяти на себе цей тягар по розслідуванню таких подій і злочинів, яких не було до цього в практиці слідчої і прокурорської роботи за всі роки існування України. Це у своєму звіті підтвердила і Міжнародна дорадча група (далі МДГ), створена Радою Європи для з’ясування фактів порушення прав людей під час цих подій.

Не менш важливою причиною, яка перешкоджала в перші післяреволюційні місяці добитись більш позитивних результатів в розслідуванні злочинів на Майдані, теж була кадрова. Нагадаю: на той час в Головному слідчому управлінні ГПУ існувало всього 2 слідчих відділи: по штату по 14 слідчих в кожному, а в дійсності їх було ще менше. Я вважав цю практику «розпорошення» слідчих по різних наглядових підрозділах ГПУ не зовсім вивіреною, бо на той час такі слідчі відділи існували і в інших Головних управліннях: по нагляду за додержанням і застосуванням законів (назву скорочено), по нагляду за додержанням законів спецпідрозділами по боротьби із корупцією і організованою злочинністю, а також у Главку по нагляду за додержанням законів у військові сфері. Мені лише в квітні чи навіть у травні 2014 року вдалося переконати О. Махніцького у необхідності передачі всіх слідчих підрозділів до складу ГСУ, але, реалізувати свою пропозицію не вдалося у зв’язку з його звільненням. Єдине, що встиг О. Махніцький, то це створити додатковий третій слідчий відділ в ГСУ, не дивлячись на фінансові і кадрові трудності. Він також встиг хоча б на два тижні передати мені в підпорядкування і управління процесуального керівництва. Але, і за це ми йому були вдячні.

Тому, нам приходилося на ходу в перші тижні нашої роботи паралельно із вивченням інформації та хоча б незначної кількості матеріалів, плануванням і розслідуванням цих резонансних злочинів вирішувати і кадрові питання: по заміні всіх керівників структурних підрозділів, які залишилися на цих посадах від попереднього керівництва ГПУ, яке комплектувалося, перш за все, за територіальним принципом (в основному вихідцями із Донецької області), по підбору нових, незаангажованих кадрів як на керівні посади в ГСУ, так і на рядові посади – слідчих з особливо важливих справ. Це було надзвичайно складно, бо в той час ми не могли укомплектуватись виключно за рахунок лише слідчих відділів прокуратур столиці і Київської області, в яких також не все було благополучно із кадровим забезпеченням. А бажаючі із інших областей не всі підходили нам із професійних міркувань, бо мали, як правило, невеликий досвід слідчої роботи. А ті, що нам підходили, в свою чергу, не завжди давали згоду переїхати на роботу в Київ із матеріальних і сімейних обставин.

Ще більш серйозною перешкодою у більш активному розслідуванні подій на Майдані була відсутність необхідних першочергових матеріалів по кожному випадку умисних вбивств, замахів на умисні вбивства та заподіяння тілесних ушкоджень мітингувальникам, бо слідчо-оперативні групи за попередньої влади на місця цих подій майже не виїзжали, а якщо і виїзжали, то протоколи оглядів належним чином не оформляли. В результаті цього, тіла потерпілих не фіксувались на місці вбивства чи отримання тілесних ушкоджень, речові докази (особливо кулі, гільзи) не вилучались, в багатьох випадках зник і одяг потерпілих, очевидці цих подій своєчасно не встановлювались, я вже не говорю про те, що і після нашого вступу у справу ми довгий час не могли потрапити на місця вчинення цих злочинів, бо там продовжували знаходитись барикади і був відкритий супротив доступу туди слідчих прокуратури, тим більше – для проведення не тільки огляду, а особливо – для проведення слідчих експериментів. Вилучені ж кулі, залишки картечі, які витягували з тіл померлих чи поранених в лікарнях, звідтіля за нез’ясованих обставин зникли, так як своєчасно слідчими ще за попередньої влади не були вилучені.

В результаті цього слідчі ГПУ могли надіятися та уточнити місця вчинення злочинів, лише на самих потерпілих або очевидців, особливо якщо мітингувальник загинув, щоб уточнити їх показання на місці під час слідчого експерименту. Але і в цьому також були проблеми, бо будь-яких узагальнених даних про конкретних вбитих і поранених ні в кого не було, частина потерпілих вже покинула Київ до часу проведення слідства, так як були іногородні, частина перебувала на лікуванні не тільки в Києві, а і по всій Україні, а також і за кордоном, а ще частина перебувала в такому стані, що не пам’ятали, де і при яких обставинах отримали ушкодження, або не зовсім бажали, з урахуванням свого психологічного стану, розповідати в той час про ті трагічні події. По частині вбитих взагалі не було очевидців, але, слідчі в межах своїх повноважень безупинно займались їх пошуком.

Треба також наголосити, що однією із основних причин, які не сприяли активізації досудового розслідування злочинів на Майдані, а також вчинених Януковичем і його оточенням в сфері економіки, в т. ч. і по фактичному розкраданню державних коштів і майна, була «зачистка» попередніми керівниками правоохоронних органів України за часів попередньої влади документальних підтверджень цих кримінальних правопорушень, в т. ч. і причетності конкретних винних осіб до застосування фізичної сили і тим більше – вогнепальної зброї до учасників тих протестів. Подавляюча більшість документів, які свідчили про організацію і керівництво всіма процесами по придушенню протестів в середмісті Києва, були знищені. Спалені були навіть оперативно-розшукові справи в МВС, більшість — в СБУ, хоча частина із них тодішніми керівниками спецслужби часів Януковича були заздалегідь вивезені в м. Сімферополь.

Але, серйозною перешкодою для належного просування слідства вперед по даній категорії справ в перші місяці була незрозуміла для мене взагалі протидія цьому процесу з боку керівництва МВС України. Підтвердженням цього висновку є безліч фактів. Назву лише кілька з них.

По-перше, це небажання і ухилення керівництва цього відомства, з яким прокуратура у всі часи свого існування працювала злагоджено, в першу чергу — в частині розкриття умисних вбивств і замахів на них, від проведення об’єктивного і якнайшвидшого службового розслідування за фактами застосування працівниками міліції насильства, спецзасобів і вогнепальної зброї по відношенню до людей на Майдані, за фактами видачі спецзасобів, вогнепальної зброї і боєприпасів так званим «тітушкам» і т.д. Підготовка цього «висновку» затягнулась на місяці, в зв’язку з чим ГПУ змушена була кілька разів надсилати Міністерству листи-зауваження як за моїм підписом, так і від О. Махніцького, та проводити міжвідомчі наради.

До речі, сьогодні чомусь ніхто також не згадує подій перших місяців після Революції, коли місце розташування того ж зкомпроментованого Київського полку «Беркуту» було перетворене на могутню фортецю: вікна і двері закладені мішками з піском, по периметру і на вході стояли озброєні бійці, більшість спецпризначенців там і проживали зі своїми сім’ями, там же знаходилися і закріплена за ними зброя. Для того, щоб викликати будь-якого бійця чи тим більше доставити його до слідчих ГСУ ГПУ не було навіть і мови. У мене тоді склалося враження, що навіть керівництво ГУМВС у м. Києві побоювалось бійців «Беркуту»!

Але, основним прикладом таких моїх висновків був епізод, коли слідчі ГПУ, підкреслюю, без будь-якої допомоги оперативних підрозділів, встановили причетність бійців роти спеціального призначення Київського «Беркуту» до розстрілу людей на вул. Інститутській в м. Києві 20 лютого 2014 року. Тоді, під моїм керівництвом була проведена оперативна нарада у приміщенні ГСУ ГПУ по вул. Борисоглібській, куди були запрошені, окрім членів слідчо-оперативних груп, всі причетні до цього розслідування керівники МВС, СБУ і Генпрокуратури, там були також присутні і Міністр внутрішніх справ А. Аваков та голова СБУ В. Наливайченко, а також їхні відповідальні заступники. Ми змушені були ознайомити і їх із розробленим нами планом викриття і затримання бійців так званої «чорної роти», які обгрунтовано підозрювались у причетності до цих злочинів. Обидва названі керівники правоохоронних органів погодились, але, взяті на себе зобов’язання ні МВС, ні СБУ в послідуючому не виконали. Фактично операцію по викриттю бійців цього спецпідрозділу у причетності до цього злочину було зірвано: на допит їх всіх у призначений час в Главк Київської міліції не доставили, а ті кілька осіб із беркутівців, які все таки з’явилися, слідчі не змогли повністю відпрацювати, тому що охорона їх кабінетів не була забезпечена спецпризначеннями СБУ, як це було обумовлено на нараді. На допити вривались керівники полку «Беркуту» та Київського спецпідрозділу УБОЗ, які погрожували слідчим прокуратури, забороняли допитуваним давати будь-які показання, при цьому обіцяли беркутівцям всіляку допомогу, аби вони не давали правдивих показань і т. п.

Більше скажу, це призвело навіть до того, що на ніч в той день приміщення ГУ МВС в м. Києві по вул. Володимирській було оточене озброєними бійцями Київського «Беркуту» з вимогою негайного звільнення затриманих 4 беркутівців. Під час переговорів з ними з боку бійців була навіть застосована фізична сила до одного із керівників Главка міліції і лише після зустрічі їх із прибувшим туди десь о 3-4 годині ночі начальником ГСУ ГПУ І. Щербиною вони випустили із двору ГУ МВС автомашини із затриманими бійцями названої спецроти.

А хіба не є свідченням супротиву розслідуванню цього епізоду той факт, коли один із цих беркутівців пішов на співпрацю із слідчим, почав давати визнавальні показання, навіть повідомив слідчого про те, що Міністр, начебто, обіцяв їм всіляку підтримку і захист від органу досудового розслідування ГПУ?! І тому після цього для нас вже не було дивним, що частина розмов між цим беркутівцем і його керівником, яка проходила у присутності слідчого і одночасно фіксувалась на підставі рішення суду, була відкоректована не встановленими особами в МВС.

Більше того, після повторного планування нами вже в липні чи серпні 2014 року відпрацювання тих же беркутівців, які обґрунтовано підозрювались у причетності до розстрілів на Майдані, слідчі ГСУ були відсторонені тодішнім новим керівництвом ГПУ від проведення цих процесуальних дій, а відповідальність за їх проведення на себе і своїх підлеглих прокурорів взяв новопризначений заступник Генпрокурора, який щойно почав відповідати за процесуальне керівництво розслідуванням цих справ. Через деякий час мені стало відомо, що цю «операцію» вони «провалили», ніхто із названих бійців спецроти на зустріч для виконання запланованих процесуальних дій з ними не з’явився, більше того, частина цих беркутівців після цього поспішно покинула територію України. Зі слів моїх підлеглих, тоді ж висувалась версія про те, що беркутівців хтось попередив і навіть обговорювалась інформація про попередню перед цим зустріч між керівництвом ГПУ і МВС.

Підтвердженням перешкоджання МВС розслідувати справи про злочини на Майдані могло слугувати і навмисне відрядження в зону АТО в той час разом із закріпленою за ними зброєю кількох беркутівців із цього числа, яких перевіряли на причетність до цих злочинів. Я вже мовчу про факт зникнення більше 20-ти автоматів Калашнікова, які 18-19 лютого 2014 року отримали названі мною спецпризначенці цієї «чорної роти», яких слідчі обгрунтовано підозрювали у причетності до розстрілу мирних людей на вул. Інститутській.

А хіба не є свідченням перешкоджання слідству факт завідомо незаконного звільнення з-під варти командира цієї спецроти Садового, який на той час (липень-серпень 2014 року) вже пішов на контакт із слідчим і навіть погодився дати правдиві свідчення про обставини участі його роти в подіях на вул. Інститутській? Для відому, намагання визволити його з-під варти і перешкодити викриттю всіх винних у розстрілах людей 20 лютого 2014 року на вул. Інститутській були і при мені (як я вже говорив), коли Печерський районний суд також звільняв його з-під варти, але, ми все зробили, щоб скасувати це незаконне рішення суду і не дати йому можливості втекти. А вже після мого відсторонення від організації роботи по розслідуванню цих резонансних злочинів в серпні 2014 року його не тільки знову звільнили з-під варти, а і надали можливість втекти за кордон і за це, підкреслюю, ніхто не поніс покарання!!!

І таких фактів, які підтверджують мій висновок про небажання МВС допомагати розслідувати злочини на Майдані, можна наводити безліч, але, навіть цих прикладів, я думаю, достатньо.

Для відому, та ж Міжнародна дорадча група Ради Європи теж звернула у своєму звіті увагу на факти ухилення МВС і СБУ від активної співпраці з слідчими прокуратури по розслідуванню цих резонансних злочинів на Майдані.

Немаловажливим серед всіх причин затягування в розслідуванні названих злочинів є і непродумана, а може навпаки – умисна, зміна в о. Генерального прокурора України О. І. Махніцького нашим новообраним Президентом, який не врахував (а може і не хотів на це звернути увагу) не тільки відсутності будь-якого прокурорського і слідчого досвіду в його нового кандидата на цю високу посаду (я підкреслюю, не політичну, а процесуальну), а і звичайної необізнаності нового Генпрокурора і його нової команди в цих резонансних справах, по яких вже було накопичено достатньо велику кількість матеріалів, і не дав можливості попередній команді допрацювати в такому складі хоча б один рік, щоб потім об’єктивно запитати про досягнуті результати її діяльності. На цей недолік, до речі, теж звернула увагу Міжнародна дорадча група РЄ.

Більше того, новий очільник ГПУ теж, на мою думку, наробив багато дурниць (я навіть не можу собі допустити, що він це робив умисно), коли практично протягом двох місяців ні кроку не зробив для того, щоб допомогти ГСУ в розслідуванні цих справ. То спочатку він змінив структуру ГПУ, щоб вивести весь склад Головного слідчого управління за штат і довго не перепризначав слідчих і керівників підрозділів на нові посади, в зв’язку з чим, вніс в той період часу в колектив нервозність і невпевненість в своєму майбутньому перебуванні на службі, тим самим свідомо чи несвідомо перешкоджаючи працівникам виконувати свої процесуальні функції, бо вони не могли в тій ситуації виконувати слідчі дії, звертатись до суду з клопотаннями і не могли приймати участь у судових засіданнях. Потім затіяв перевірку збереження речових доказів в ГСУ не за часів Януковича, а саме за післяреволюційний період, що особисто у мене викликало здивування, то перевіряв збереження гвинтокрилів, які слідчими були здані на відповідальне збереження на аеродромі на Трухановому острові, то перевіряв чи не по вині ГСУ Інтерпол відмовився оголосити в міжнародний розшук наших втікачів із України і т.д. Одночасно з цим, він одразу після свого призначення вивів із мого підпорядкування управління процесуального керівництва, яке підпорядкував новому заступнику, який не тільки не знав матеріалів всіх цих справ, а головне — не мав достатнього досвіду роботи на посаді слідчого (а може навіть взагалі його не мав) та не знав методів організації роботи по розслідуванню таких особливо тяжких злочинів проти особи, тим більше – вчинених високопосадовцями. Одночасно з цим, скориставшись зміною штатного розкладу (а може він це і затіяв саме з такою метою), новий Генпрокурор взагалі звільнив з посади начальника ГСУ, який перебував на цій посаді з першого дня після перемоги Революції, володів всіма здобутими за цей час матеріалами і доказами, а також саме через нього планувалася і координувалася вся узагальнена робота всіма трьома слідчими відділами по всіх справах, що теж суттєво ускладнило організацію роботи в Головному слідчому управлінні ГПУ. Я не виключаю і того, що таким чином новий Генпрокурор намагався тоді добитися і мого усунення із займаної посади.

Не краща ситуація склалася при зміні керівника ГПУ і з розслідуванням кримінальних проваджень, які були зареєстровані ГСУ ГПУ за фактами злочинів, вчинених в сфері економіки, в першу чергу за фактами розкрадання та розтрати державного майна, в т.ч і коштів із державного бюджету. При цьому, ще раз звертаю увагу, що інформацію і відповідні матеріали про ці кримінальні правопорушення слідчі ГПУ збирали самі, без будь-якої допомоги оперативних підрозділів МВС і СБУ, які пояснювали їх відсутність тим, що їм при попередній владі категорично заборонялося займатись документуванням таких злочинів. Тому, джерелами походження необхідної інформації про злочини даної категорії для реєстрації слідчими і прокурорами в ЄРДР були дані ЗМІ, журналістські розслідування, серед яких ми відсіювали явно замовні публікації так званої «жовтої преси», а використовували лише ті повідомлення, які могли відповідати дійсності.

Відверто скажу: суттєву допомогу ГСУ ГПУ в той час надавали Державна фініспекція на чолі з Миколою Гордієнком та Держфінмоніторинг України. Розуміючи, що попередня влада не тільки жорстоко подавляла протести на Майдані, застосовуючи неадекватне насильство, але і по-справжньому дерибанила протягом свого перебування «біля корита» державне майно, слідчі з перших днів своєї роботи під моїм керівництвом взялися перевіряти всі тендерні закупівлі матеріалів, комплектуючих і обладнання для підприємств «Нафтогаз Україна», спочатку вибрали лише матеріали виграних тендерів із закупками на суму не менше 500 000 грн. і встановили з допомогою ревізорів, що більшість таких тендерів вигравали по черзі одні і ті ж фірми, хоча, як з’ясувалось, вони і пропонували придбати необхідні матеріали в 60-70 разів дорожче (!) ніж їх вартість при придбанні у виробників. І за такими фактами нами було зареєстровано не менше 10-ти проваджень, зокрема, і по самому «Нафтогаз України», і по «Укргідроенерго», і по «Укренергоатому», і по «Укртрансгазу», і по «Укренерго», і т.д. По цих справах слідчим з великим трудом вдалося вилучити всю необхідну документацію, провести документальні перевірки по поставці названого обладнання вказаними підприємствами та отримати висновки спеціалістів, які підтверджували нашу версію про те, що під час цих тендерів було викрадено бюджетних коштів на мільярдні суми. По всіх цих фактах з дозволу суду слідчими були призначені із великими труднощами розпочаті документальні ревізії.

Але, треба об’єктивно вказати, що вже в той час, в перші місяці 2014 року, окрім чисто процесуальних проблем, долучилися і інші серйозні перешкоди як в роботі слідчих підрозділів ГПУ, так і Фінансової інспекції, бо вже тоді уряд Яценюка почав притісняти нас, суттєво зменшив грошове утримання як ГПУ, так і цього контролюючого органу, в зв’язку з чим, частину ревізорів змушені були відправити у вимушені відпустки, а пізніше – ще частину взагалі скоротити. Чи це робилося навмисно, щоб перешкодити її діяльності та участі у названих вище розслідуваннях, мені невідомо, але версії з цього приводу були різні.

Але, знову ж таки, довести ці перспективні справи про розтрату бюджетних коштів через тендерні закупівлі до суду нам не вдалося і по тій причині, що спочатку, після зміни керівництва ГПУ в червні та липні 2014 року за письмовою вказівкою Генпрокурора ми змушені були передати ці справи у Головне управління по нагляду за додержанням і застосуванням законів (повну назву цього підрозділу вже не пам’ятаю), начебто, для вивчення на предмет наявності в них даних про корупцію чи організовану злочинність. Але потім вони так і не були повернуті до ГСУ до тих пір, поки в серпні 2014 року новий очільник ГПУ не змінив і мені службових обов’язків і не відсторонив мене від керівництва слідчими ГСУ.

Яка подальша доля цих справ мені невідомо, але я впевнений, що ми були на правильному напрямку і за результатами цих розслідувань безперечно вийшли б на найближче оточення Януковича. Допускаю, що ці справи в подальшому так і не були розслідувані належним чином і винним особам вдалося уникнути відповідальності. Це мої припущення, але це теж причина відсутності результатів по розслідуванню злочинів, які інкримінують Януковичу і його найближчому оточенню. Точно також не знаю і подальшої долі вилучених нами під час проведених обшуків величезної суми іноземної валюти і коштовностей у одного із найближчих соратників Януковича, на які у встановленому порядку було накладено судом арешт і поміщено на відповідальне збереження в один із уповноважених банків. Та і як я можу про це знати, якщо я ще в серпні 2014 року був відсторонений від організації роботи на цьому напрямку.

Далі буде…

Екс-заступник Генерального прокурора України,

кандидат юридичних наук, заслужений юрист України, адвокат

О.В. Баганець

Революція гідності: 4 роки потому

Похожие статьи: