Реалії правосуддя: тривале тримання громадян під вартою
Практичний аспект дотримання конституційних прав і свобод громадян у розрізі найпоширеніших порушень з боку правоохоронців (частина 2 продовження).
2.3. Зловживання при застосуванні виняткового запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.
Ще більш ганебним явищем на сьогодні є практика масового звернення слідчих і прокурорів до суду з клопотаннями про застосування до підозрюваних виняткового запобіжного заходу – тримання під вартою, в т.ч. і тоді, коли для цього відсутні передбачені законом підстави, та що ще гірше – масове застосування слідчими суддями цього найбільш суворого запобіжного заходу, пов’язаного з позбавленням волі до осіб, вина яких у вчиненні кримінального правопорушення ще не доведена і не підтверджена обвинувальним актом суду.
Тому, нагадую, нашим правоохоронцям та слідчим суддям, що, згідно зі ст. 183 КПК України, тримання під вартою є найбільш суворим, тому і «винятковим» запобіжним заходом, який застосовується виключно у разі, якщо прокурор доведе, що жоден із більш м’яких запобіжних заходів (особисте зобов’язання, особиста порука, застава чи домашній арешт) не зможе запобігти ризикам, передбаченим ст. 177 цього Кодексу. Окрім цього, зауважу, що підставою для застосування запобіжного заходу у виді тримання під вартою або продовження строків тримання під вартою (в принципі як і будь-якого іншого запобіжного заходу) для слідчого судді повинна бути саме наявність обґрунтованої підозри у вчиненні цією особою кримінального правопорушення. Обгрунтованість підозри включає в себе наявність наступних принципових обставин: вручення особі письмового повідомлення про підозру, з обов’язковим посиланням на докази вчинення саме нею інкримінованого кримінального правопорушення, наявність у матеріалах кримінального провадження доказів, що підтверджують вчинення саме цією особою кримінального правопорушення, та доведення прокурором перед судом їх вагомості та достатності.
Таким чином, одним із основних завдань слідчого судді під час розгляду клопотань щодо застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою є попередня правова оцінка зібраних на цей момент доказів сторони обвинувачення, зокрема і повідомлення про підозру, що повинно бути певним запобіжником проти зловживань зі сторони слідчих і прокурорів. Проте, на превеликий жаль, на практиці сьогодні вся ця процедура виглядає дещо інакше, в більшості своїй слідчі судді лише формально досліджують матеріали проваджень, керуючись принципом «застосувати запобіжний захід, а суд під час розгляду справи по суті розбереться», що лише підтверджує каральну спрямованість так званого «судового контролю» за досудовим розслідуванням, що суттєво сприяє порушенню прав і законних інтересів громадян.
Не дивлячись на ту соціальну небезпеку, яку несе створення саме такої практики обрання цього найбільш суворого виду запобіжних заходів на стадії досудового розслідування, останнім часом, на превеликий жаль, він виявляється найбільш поширеним у застосуванні.
Так, для прикладу, якщо за шість місяців 2013 році до суду правоохоронними органами було скеровано 11 723 клопотань про обрання підозрюваному запобіжного заходу, з них — 8 386 клопотань про взяття під варту, то у 2014 році загальна кількість таких клопотань вже становила 22 963, тобто вдвічі більше, з яких 8 830 – про взяття під варту, у 2015 році – 25 778 клопотань, з яких вже значно більше — 13 883 клопотань про взяття під варту. При цьому, суттєво зростає не тільки кількість внесених клопотань про запобіжні заходи, а і головне – майже вдвічі більше клопотань – саме про позбавлення волі осіб, які ще не визнані винними у вчиненні злочину! Не дивлячись на те, що у 2016 році загальна кількість клопотань про обрання запобіжного заходу становила дещо меншу цифру, а саме — 17 299, з яких 8 471 — про взяття підозрюваного під варту (що теж дещо менше ніж в минулому році), це аж ніяк не свідчить про те, що органи правопорядку та прокурори стали більше дотримуватись конституційного принципу верховенства права та права на свободу та особисту недоторканність. Така статистика лише підтверджує вже стабільну тенденцію до суттєвого зниження активності та результативності правоохоронців у боротьбі із злочинністю, про що я вже раніше писав.
Разом з тим, дуже цікавою видається статистика щодо результатів розгляду таких клопотань слідчими суддями. Так, якщо у 2013 році судами було відмовлено у задоволенні 931 клопотання про обрання запобіжного заходу, серед яких — 802 клопотання про тримання під вартою (що становить всього 9,6% від усіх поданих клопотань), у 2014 році відмовлено у 1 230 клопотаннях, серед яких 1 088 — про тримання під вартою (12,3%), у 2015 році відмовлено у задоволенні 1 420 клопотаннях, з яких 1 237 — про тримання під вартою (8,9%), то у 2016 році — у 1 707 клопотаннях, з яких — 1 481 про тримання під вартою, що складає вже 17,5%. Таким чином, можна зробити зовсім невтішний висновок про те, що подавляюча більшість таких клопотань слідчих і прокурорів (83-91%) судами задовольняються, а враховуючи те, що з року в рік ця цифра постійно зростає, то це красномовно свідчить не тільки про погіршення процесуального нагляду з боку прокурорів за розслідуванням, а і про зниження рівня судового контролю за діяльністю слідчих і прокурорів, в частині дотримання ними конституційних прав і свобод громадян, що є досить загрозливою тенденцією.
Більше того, такі високі відсотки застосування судами до підозрюваних виняткового запобіжного заходу, особливо за вчинення не насильницьких злочинів, пояснюються не тільки відвертим тиском на суд з боку влади, її найвищих посадових осіб та керівництва правоохоронних органів, а і різноманітних громадських організацій, особливо антикорупційного спрямування, тобто «вулиці». Але ще більшу небезпеку для громадян несуть в собі наміри останніх законодавчо заборонити застосування застави до осіб, які, підкреслюю, лише підозрюються у вчиненні корупційних дій і вина їх в цьому ще не доказана обвинувальним вироком суду. Погоджуюсь, що суттєво впливають на позицію слідчих суддів, під час розгляду клопотань про взяття під варту, також мітинги та всілякі зборища, в основному проплачені або іншим чином кимось мотивовані, під будівлями судів, в т.ч. і так званих «добробатів», що є неприпустимим в цивілізованому світі і теж може бути причиною прийняття суддями рішень, що порушують конституційні права громадян. Тим більше, що вже є яскраві випадки прийняття таких рішень судами: хоча б взяти події навколо розгляду Печерським райсудом м. Києва клопотання про взяття під варту одного із командирів добровольчого батальйону, куди навіть був змушений приїхати сам Генеральний прокурор!
Про відверті наступи на права громадян, в першу чергу — на свободу і особисту недоторканність, свідчить і той факт, що останнім часом слідчі судді застосовують до підозрюваних право на внесення застави, суми яких призначають явно в порушення вимог ст. 182 КПК України, а саме – неспіврозмірні з їх можливостями, без врахування майнового і сімейного стану особи, які підозрюваний явно не в змозі сплатити, а тому змушений буде утримуватися в місцях позбавлення волі, зокрема в слідчих ізоляторах, ще не будучи визнаним законним судом винним у вчиненні того чи іншого злочину, що є грубим порушенням вимог Конвенції з прав людини і основоположних свобод. Варто зазначити та нагадати усім слідчим суддям, які приймають такі незаконні рішення, що вони не повинні допускати встановлення такого розміру застави, як альтернативи тримання під вартою, бо це є завідомо неправомірним для цієї особи та призводить до неможливості її виконання. Ще раз наголошую, суд зобов’язаний при визначенні суми застави врахувати матеріальний стан підозрюваного, щоб останній мав саме реальну можливість іі внести, а якщо ж розмір застави завищений і підозрюваний не в змозі його сплатити, то можна говорити про неадекватність такої застави та завідомо неправосудне рішення.
Поясню до чого це може привести. Якщо аналізувати судову статистику з цього питання, то за шість місяців 2013 року судами першої інстанції звільнено під заставу 433 особи, за аналогічний період 2014 року цей показник різко впав до 83 осіб, у 2015 році було звільнено під заставу ще менше осіб — 71, а у 2016 році – лише 52 осіб, що красномовно говорить про те, що за останні 3 роки все менше осіб звільняється з під варти під заставу, а це може бути підтвердженням того, що застава була неспіврозмірна та надвелика для підозрюваних, а тому вони змушені були утримуватись в умовах позбавлення волі, ще не будучи визнані винними у вчиненні злочину (злочинів).
Окрім цього наведу також кількість осіб, які за результатами розгляду кримінальних справ були звільнені з-під варти за аналогічні періоди 2013-2016 років (перше півріччя). Так у 2013 році місцевими судами з під-варти було звільнено 1,4 тис. осіб (у 2014 році звільнено дещо менше осіб — 960), у тому числі у зв’язку з постановленням щодо особи виправдувального вироку – 30 осіб (у 2014 році — 37), та за результатами розгляду апеляцій на судові рішення було звільнено ще 362 особи (у 2014 році — 405). За відповідний період 2015 року судами першої інстанції звільнено з-під варти ще менше осіб 883 (у 2016 році показник впав до 743 осіб), зокрема у зв’язку з постановленням щодо особи виправдувального вироку – 34 (у 2016 році — 31), апеляційною інстанцією звільнено ще 220 осіб (у 2016 році 265).
Звертаю увагу, що це лише виявлені випадки незаконного взяття осіб під варту, а скільки таких випадків приховує статистика, а скільки таких осіб в дійсності незаконно утримувались та утримуються у місцях тимчасового позбавлення волі і суди щоразово продовжують їм терміни тримання – цього ні прокуратура, ні судова адміністрація не показують і цим не переймаються! Гадаю, справжні цифри цієї проблеми вразили б суспільство ще більше.
До таких випадків відкритого ігнорування вимог закону про свободу і особисту недоторканність можна віднести і кримінальне провадження відносно Вишгородського міського голови М., який був затриманий прокуратурою Київської області, а потім за її ж клопотанням до останнього було застосовано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою з дозволу Печерського районного суду м. Києва. Підозрюваний утримувався під вартою до тих пір, поки апеляційний суд не звільнив його із СІЗО у зв’язку із тим, що прокуратура області порушила принцип підслідності та за відсутністю необхідних доказів вчинення ним інкримінованого йому злочину. Але і це ще не головне. Як з’ясував апеляційний суд, особа, на показаннях якої ґрунтувалась ця «підозра», а відповідно і обгунтовувалось слідчим обрання такого виняткового запобіжного заходу, не підтвердила в судовому засіданні показань зафіксованих від її імені в процесуальних документах, оскільки ніколи не робила ніяких заяв в СБУ чи Нацполіцію щодо вчинення цим мером злочину, не давала ніяких показань проти нього, не була знайома із підозрюваним та вперше його бачила, що свідчило про фальсифікацію матеріалів кримінального провадження, на підставі яких і застосовувались незаконно заходи процесуального примусу відносно М.
Ще одним наглядним прикладом нехтування конституційними правами громадян є кримінальне провадження щодо екс-регіонала В. Медяника. Так, на початку серпня цього року колишнього нардепа була затримано та повідомлено йому про підозру у вчиненні умисних дій з метою зміни меж території України на порушення Конституції, що призвело до загибелі людей та інших тяжких наслідків, а також у здійсненні організаційного та іншого сприяння створенню та діяльності терористичної організації «ЛНР». В той ще час, за поданням слідчих ГПУ Печерський районний суд м. Києва заарештував останнього на 2 місяці тримання під вартою, ігноруючи клопотання сторони захисту провести одночасний допит головних свідків звинувачення, на яких ґрунтувалась підозра, з підозрюваним, які б спростовували висунуті проти нього звинувачення. В результаті трьох місяців утримання під вартою, голодування підозрюваного, проведених десятків судових засідань, гучного публічного процесу та публічних звинувачень, Генеральна прокуратура змушена була визнати, що доказів його вини в ході розслідування здобуто не було, а тому утримувати Медяника під вартою в подальшому немає жодних підстав, хоча до цього неодноразово стверджували, що це провадження скоро передадуть до суду і докази вини підозрюваного начебто існують. Тому, у мене виникають запитання: куди ж зникли ті докази, на підставі яких його було затримано, висунуто підозру та судом обрано найбільш сувору міру запобіжного заходу про тримання під вартою, на підставі чого тоді його утримували під вартою і продовжували строк утримання, чому за такі дії ніхто не несе відповідальність, адже особа фактично незаконно утримувалась під вартою?!
Окрім вищезазначеного хочу наголосити, що чинний Кримінальний процесуальний Кодекс України, зокрема ст. 318, встановлює, що «судовий розгляд має бути проведений і завершений протягом розумного строку» і ніяких обмежень цього строку чи конкретизації з цього приводу процесуальне законодавство не містить. В зв’язку з цим, в Україні утворилась незадовільна практика, коли понад 2% кримінальних проваджень розглядаються судами протягом 2 років, а ще 4,2% проваджень – у строк від 6 місяців до 1 року. Варто зазначити, що найбільше від такого затягування розгляду справ страждають ті особи, які утримуються під вартою. Так, станом на 01.04.2016 майже 2000 осіб утримувалися в СІЗО від 6 місяців до 1 року, а 958 осіб — від 1 року і більше, наприклад, за наявними даними у Лук’янівському СІЗО громадяни по 10 і більше років чекають рішення суду.
З цього приводу змушений навести наступні показники за 6 місяців аналізуємого періоду: у 2013 році місцевими загальними судами не розглянуто 2,1 тис. кримінальних проваджень, за якими 3,4 тис. осіб тримались під вартою і рахувались за судами понад півроку, у 2014 році – не розглянуто 1,5 тис. кримінальних проваджень, за якими 2,3 тис. осіб тримались під вартою і рахувались за судами понад півроку, у 2015 році ситуація дещо краща – 1,3 тис. нерозглянутих проваджень та 1,8 тис. осіб, які рахувались за судами і перебували під вартою більше півроку, проте у 2016 році ці показники знову погіршились, зокрема, судами не розглянуто 2,1 тис. кримінальних проваджень та 2,9 тис. осіб, які перебували більше півроку у місцях тимчасового позбавлення волі, що є беззаперечним порушенням прав громадян – учасників процесу на розумні строки розгляду справи та свободу і особисту недоторканність.
Немаловажливим фактором в цьому плані є також і те, що переважно українські суди переважно виносять обвинувальні вироки, а частка виправдувальних вироків настільки мізерна, що становить менше 1%. Зокрема, в 2013 році суди винесли 122 973 обвинувальних вироків, що становить 99,76%, а кількість виправданих осіб лише 295, або 0,24%, у 2015 році ситуація майже не змінилась, тобто навіть після Революції гідності: 94 978 обвинувальних вироків і 306 виправданих осіб, що відповідно становить 99,68% і 0,32%. Аналізуючи таку практику, можна дійти до невтішного висновку: у більшості випадків ті особи, які утримуються під вартою з порушенням розумних строків, всеодно отримують обвинувальні вироки, хоча і не всі із них пов’язані із реальним позбавленням волі, з чого можна також зробити висновок, що тримання під вартою їх на стадії досудового розслідування явно не викликається необхідністю.
В зв’язку з цим, ще раз потрібно наголосити, що тривале тримання під вартою громадян, вина яких ще не доведена обвинувальним вироком суду, є грубим порушенням прав людини з боку органів досудового розслідування, прокурорів і судів та в деяких випадках навіть призводить до значного погіршення стану здоров’я, каліцтва або навіть смерті підозрюваних і обвинувачених, які так і не дочекались вироку суду. На жаль, існує практика, коли сторона обвинувачення, не маючи достатніх аргументів, щоб довести вину підсудного, тривале тримання останніх під вартою часто використовує з метою здійснення тиску на таку особу для отримання зізнавальних показань або затягування процесу з метою уникнення від відповідальності за незаконне притягнення до кримінальної відповідальності та тримання під вартою.
Реалії правосуддя: безпідставне повідомлення про підозру та затримання громадян без санкції суду
Екс-заступник Генерального прокурора України,
заслужений юрист України, адвокат
О.В. Баганець
Нет комментариев. Ваш будет первым!